Кримські бранці та материкові добродії

З перших днів російської агресії Крим став місцем організованого полювання на людей.

Адже традиція захоплення заручників - невід'ємна складова московського формату експансії, як під час ведення бойових дій, так і під час переговорів. На жаль, часто така тактика дає очікуваний результат: свобода бранців вимінюється на величезні й невідворотні поступки, натомість російська влада легко набирає новий "обмінний фонд" замість використаного. Втім, не завжди заручників беруть із метою обміну, буває, що й задля залякування, політичної пропаганди або банальної помсти.

У цій ситуації постає просте запитання: якою має бути правильна політика держави та громадянського суспільства у питанні заручників, зокрема кримських? Особисто я вважаю, що більшість нинішніх рефлексій та дій із цього приводу заплановані агресором, відповідають його інтересам і є складовими його стратегії війни проти українського народу. Війни на наше знищення.

Основною метою тримання заручників та їх постійного медійного "підсвічування" сьогодні вже не є примус України до певних дій чи обмінів. Стратегічне завдання окупантів полягає в постійному приниженні влади та суспільства як "неспроможних" звільнити бранців, у провокуванні в них на підсвідомому рівні відповідного комплексу вини. Так катували полонених перед осадженою фортецею на очах у її захисників. Інша політична функція бранців має "внутрішній" вимір - залякування населення окупованих територій, формування в нього образу "ворога народу".

Що ми можемо цьому протиставити? Заходи мають бути системними й публічними. Та головним при цьому має стати остаточний, внутрішній вимір самої можливості соціального спілкування з агресором. Бо кожен українець, котрий мешкає в Криму, на окупованому Донбасі чи перебуває в РФ і не є колаборантом, за визначенням - заручник агресора. Адже в будь-який момент він може потрапити за грати і стати, якщо забажає агресор, "медійною особою". Тому маємо дві головні стратегії - мінімізацію кількості таких потенційних заручників у РФ та їх захист на захоплених територіях.

Насамперед маємо рухатися до припинення організованого пасажирського транспортного сполучення з РФ. На жаль, тривалий час після початку конфлікту суспільство толерувало масовій трудовій та соціальній міграції українців у РФ. Та толерує й досі. Усі "професійні патріоти" інколи щось висловлюють проти торгівлі з агресором, яка часто є вимушеним злом через специфіку світового розподілу ресурсів. Тим часом ці "професійні патріоти", до речі, як і так звана "патріотична опозиція", ні пари з вуст про десяток щоденних(!) поїздів "Укрзалізниці" до Москви з усіх регіонів, від Львова до Херсона.

Суспільство, яке заплющує очі на пряме стимулювання своїх громадян до поїздок в РФ, не має, на мою думку, морального права щось казати про бранців Кремля. Роль держави як "абсолютного зла", що вже традиційно "нищить патріотів", тут насправді мінімальна, адже якби був справжній суспільний резонанс - ці перевезення припинили б за місяць. Сьогодні єдиним чинником, котрий утримує владу від цього вимушеного, болючого, але необхідного кроку, є саме очікуване широке громадське обурення від такої заборони.

Отже, повне припинення пасажирських перевезень та запровадження виїзду громадян України в РФ (а не тільки в'їзду в Україну громадян РФ) виключно за біометричними паспортами - неприємний, але повністю витребуваний і необхідний захід. Звісно, якщо український народ узагалі хоче виграти війну з кривавим молохом на наше знищення.

Далі мова має йти про захист населення окупованих територій, яке не може залишити меж гетто "русского мира". Тут потрібно задіяти повний комплекс заходів як політико-правового, так і соціально-економічного характеру. До політико-правового слід віднести системний і послідовний моніторинг порушення окупантом прав людини, зокрема права на свободу та на справедливий суд. І це повинно мати не вибірковий, а тотальний характер. Адже на одного відомого, "медійно висвітленого" бранця завжди припадає кілька невідомих. Тих, яких окупаційна влада через певні обставини (наприклад, незламність) не робить "телезірками". За результатами виявлених та задокументованих фактів мають вживатися системні процесуальні дії та рішучі заходи в міжнародних організаціях і судах, виявлятися прибічники та майно злочинців на материковій Україні.

На жаль, сьогодні така робота доволі формальна. Прикладом може служити "цікава географія" правоохоронних органів, до відання яких належать питання агресії: Прокуратура АРК (що сьогодні процесуально керує розслідуванням майже всіх "кримських справ") розміщується в Києві, а Головне управління Нацполіції в АРК та Севастополі - розташоване…в Одесі (добре що хоч не в Ужгороді), тоді як ряд інших "кримських" органів - функціонують у Херсоні. Слід додати, що наші наполегливі спроби перевести зазначене управління, хоча б на рівні окремих підрозділів, трохи ближче до Криму та до заручників, скажімо з Одеси в Херсонську область, наштовхнулися не тільки на спротив одеського керівництва, а й на шалений опір окремих представників "авторитетної правозахисної спільноти". Звісно, флешмобити, івентити й інакше освоювати грантові кошти зручніше десь у центрі Києва чи Одеси. Не в Херсоні і, тим більше, не в Генічеську чи Каланчаку.

Особисто я вважаю, що з людьми, неготовими задля роботи над кримськими питаннями залишати теплі одеські чи київські кабінети й переміщуватися ближче до передової, у справі протидії агресії та захопленню заручників спілкуватися ні про що. Так само важко працювати з окремими "правозахисниками", які радісно допомагають Кремлю робити із в'язнів медійних персон, але при цьому забувають про такі "нецікаві" речі, як написання та ретельне процесуальне супроводження відповідних позовів, заяв, звернень до національних і міжнародних органів.

Загальною проблемою є підміна юридичного виміру цих справ (що часто потребують конфіденційності) форматом їх громадського обговорення. Ще гірше буває, коли справжньою метою окремих грантових добродіїв узагалі стає розвалення юридичних справ заручників, щоб унеможливити їх виграш на міжнародному рівні (через пропуск термінів, неподання скарг тощо).

Формалізм державної роботи в цій сфері проявляється і в надзвичайно м'якому ставленні з боку київських та одеських "кримських" правоохоронців до колаборантів, зокрема до тих, котрі власними діями вже давно напрацювали склад злочину "державна зрада". Маємо численні приклади такого толерування як на материку, так і під час перетину адмінмежі з Кримом чи отримання цими громадянами України з партбілетом "Єдиної Росії" новеньких біометричних паспортів для мандрівок Європою.

Сумно, коли у відповідь на нові хвилі обшуків та арештів у Криму "кримське" управління Нацполіції жваво звітує про затримання чергового сіромахи, який вирощував або зберігав в Одесі наркотики та ..."мав намір їх постачати на окуповані території" (добре, що хоч не прямо в Кремль). Цю ситуацію з правоохоронними органами, які сьогодні дуже зручні насамперед для свого керівництва, але не для держави та населення окупованих територій, будемо змінювати. Але питання не тільки й не стільки до них, бо навіть у таких умовах у цих органах працюють окремі відповідальні та вмілі офіцери.

Інша складова - питання соціально-економічного реагування на захоплення окупаційною владою заручників. Адже сьогодні ми робимо все для того, аби окупантові було зручніше й комфортніше "працювати" з безмовним населенням Криму. Ми постачаємо з материка питну воду та електроенергію в новозбудоване житло ФСБшників в Армянську та Яни-Капу (Красноперекопську), багато одиниць материкової техніки українських підприємців залучені в земельні роботи на будівництві Керченського мосту і траси "Таврида", український суд за позовом "видатних правозахисників" скасував ключову статтю урядової постанови № 1035, і тепер у Крим можна завозити будь-який товар, який знадобиться окупаційній індустрії.Літаки російських авіакомпаній, якими в Сімферополь прилітають нові й нові окупанти, після цього вільно та безперешкодно здійснюють рейси у країни Європи.

Доки такий колабораціонізм із агресором триватиме, важко очікувати від силових каральних структур РФ якогось самообмеження в міжнародних злочинах. Бо ці структури розуміють лише силу й чудово бачать наші нинішні заплутаність, нескоординованість, усепоглинаючий суспільний інфантилізм та патерналізм, здатність багатьох мешканців материка йти на моральні поступки заради моментального матеріального зиску.

Прикладом такої сили був тиск на владу агресора з боку президентів України і Туреччини у справі заступників голови Меджлісу кримськотатарского народу, що привело до звільнення Умерова та Чийгоза. І саме так, суміщаючи тиск і переговори, маємо рухатися вперед, зміцнюючи нашу фортецю, що залишається під облогою.

На необхідності перегляду державної політики у питанні "кремлівських бранців" наголосив у коментарі DT.UA і постійний автор нашого тижневика, президент Центру глобалістики "Стратегія ХХІ" Михайло ГОНЧАР:

"Цими днями виповнюється рік, як у Севастополі впродовж тижня - з 9 по 15 листопада - прокотилися арешти "групи українських диверсантів": експертів Центру "Номос" та працівників редакції журналу "Чорноморська безпека" Дмитра Штиблікова й Олексія Бессарабова, військового пенсіонера Володимира Дудки, підприємців Олексія Стогнія та Гліба Шаблія. За рік, що минув, список бранців Кремля тільки поповнився. Звільнення Умерова та Чийгоза за сприяння президента Туреччини не змінює негативної динаміки. На сьогодні 61 українець перебуває в російських катівнях із політичних мотивів.

Влада в Україні має, зрештою, визначитися з ключових питань проблеми політичних бранців Росії.

По-перше, має бути прийнятий відповідний закон, спрямований на правове визначення статусу осіб, позбавлених агресором свободи з політичних мотивів у зв'язку з їхньою суспільною або політичною діяльністю на окупованих територіях.

По-друге, має бути призначена відповідальна посадова особа - координатор, що опікуватиметься проблемою бранців. На сьогодні перший віце-спікер ВР України Ірина Геращенко опікується заручниками на окупованій частині Донбасу. Але кримські бранці Кремля лишаються поза державною увагою. Тому або повноваження Геращенко мають бути розширені й на окуповану територію Криму, або ж Представник президента України в АРК Борис Бабін, як фаховий юрист, має отримати відповідний статус і повноваження.

По-третє, слід звернути увагу на те, що Служба безпеки України самоусунулася від проблеми українських політв'язнів в окупованому Криму. Зокрема, не надає даних про слідчих ФСБ, які переслідують громадян України в Криму, чим, фактично, покриває колишніх співробітників СБУ, які зрадили українську державу, перейшовши на бік окупантів.

По-четверте, Україна має офіційно, на вищому державному рівні вимагати від ЄС та країн-членів посилення санкцій проти репресивного режиму Кремля за порушення прав людини на окупованих територіях. Але для того, щоб спонукати закордонних партнерів до дій, потрібно самим докладати цілеспрямованих і скоординованих зусиль, а владі - перестати чубитися, демонструючи світу свою нікчемність".