Крим. Громадянська діагностика

Серпень 2008-го був місяцем містичних збігів. 40 років, як радянські танки розчавили Празьку весну. Війна між Росією і Грузією. Експерти заговорили про кінець Ялтинського миру. Але осінь показала: для Криму це лише початок. Кримська тема, завдяки політикам, набула форми спецпропаганди. Через високий рівень інформаційно-політичних шумів, у яких тривожно ріжуть слух слова Україна, Крим, конфлікт, Росія, насправді ще незрозуміло, що відбувається і що з усім цим робити…У людей, які належать до ялтинської інтелігенції і ялтинського бізнесу, те що відбувається, викликає особливий дискомфорт. Адже Ялтинський мир, укладений не десь там, а в Лівадійському палаці, проіснував близько півстоліття, принісши Ялті і Криму всесвітню популярність на туристичному ринку і водночас — почуття причетності до світової політики. Тому не тільки «пролетарі розумової праці», які вловлюють роль значень і образів в інформаційному світі, а й місцева підприємницька верства, бізнес якої залежить від поняття «туристичний потік», відчули: у туристичному бренді «Ялта» з’явився новий негативний відтінок. Не пов’язаний із рівнем сервісу. А ще — навмисно катастрофічні прогнози щодо «передчуття Кримської війни», індекс цитування яких зашкалив. Що робити в такій ситуації кримським ученим і ялтинським підприємцям, які, розуміючи і відчуваючи драматичність процесів, бачать безпомічність центральної та регіональної влади, її небажання сприймати те, що відбувається, адекватно?

Вчені Ялти, ще за незавершених подій на Кавказі (що не дуже властиво нашій науці), замислили конференцію «Чорноморська безпека: кримський вимір». Два десятки доповідей, шість докторів наук, кандидати, аспіранти з Ялти, Симферополя і Севастополя. Кримське товариство міжнародних зв’язків підтримало ідею своїм багаторічним авторитетом. Незалежна рада підприємців Ялти — середній і малий бізнес, торговці й ресторатори, туроператори і квартироздавачі — сказали: «Давайте це робити в Ялті, нам це потрібно, ми беремо на себе видатки...». Журналісти додали: «Давайте без усяких депутатів, партій і чиновників — набридло...». Захід відбувся в середині вересня, коли ще мало хто висловлював оцінки.

Кілька десятків підприємців Ялти не просто витримали п’ять годин конференції, а й засипали доповідачів питаннями й власними думками. Про тематичний спектр доповідей судіть самі: актуалізація впливу громадянського суспільства на зовнішню політику; ЧФ РФ у подіях на Кавказі і нові виміри російсько-українських відносин; політизація ісламу і проблеми безпеки в Чорноморсько-Каспійському регіоні; інформаційна війна в контексті подій на Кавказі; чорноморський вимір американо-європейських відносин; зовнішньополітичний вибір турецької еліти — між російським і американським векторами; арабські країни і загострення ситуації в Чорноморському регіоні; Україна в полі міфологічних значень — проблема пошуку проектів і стратегій; кавказькі події 2008 і формування образу ворога в ЗМІ; проблеми розвитку туризму в умовах загострення відносин у Чорноморському регіоні тощо…

Уперше довелося зіткнутися з такою ситуацією: деякі високого рангу посадові особи (не запрошені), кажуть, із певним напруженням чекали — чи буде скандал... А тим часом узяти участь у конференції чемно «виявили бажання» — і були, як виняток, запрошені — відповідальні співробітники МЗС України і Росії. Сиділи поруч. Підкреслено коректно.

Підтвердилася гіпотеза: варто лише вилучити з дискусії прізвища політичних лідерів, назви партій, посилання на кшталт «по телевізору сказали» або «прочитав в Інтернеті»... Варто лише домовитися, що в пристойному товаристві не вживають хамських словесних зворотів, притаманних вищій політичній еліті братніх країн... І тоді, наприклад, доктор наук із погонами капітана першого рангу ЧФ РФ спокійно полемізує, зокрема, із дослідником і військовим журналістом із такими ж зірками на погонах, але з ВМС України.

А може, це універсальний рецепт? І підказка громадянському суспільству. «Політикум» давно перестав виконувати свою функцію — формувати актуальний порядок денний для країни. І це, схоже, уже невиліковно. А якщо так, то, по-перше, навіщо він потрібен (?) — нехай «коаліціонує» сам собі, а по-друге, святе місце порожнім не буває. Цей порядок денний уже спроможні формувати в масштабах країни і її регіонів українські вчені, інтелігенція, підприємці, журналісти. І для цього не потрібно ні партійно-олігархічних капіталів, ні грантів донорів, які втомилися будувати за нас нашу демократію. Забезпечити соціальне замовлення на формування порядку денного цілком спроможний середній клас. Його сьогодні турбує засилля корупції та неефективність влади, а не передвиборні дискусії навколо примітивного набору гасел НАТО—неНАТО, російська мова і чиї ноги прикриває владна ковдра.

Продовжимо розв’язувати запропоновану вище задачу. Що практично робити сьогодні вченим, підприємцям і журналістам, які не «з телевізора дізналися» і не «в Інтернеті прочитали», а професійно розуміють, що Крим об’єктивно є найслабшою ланкою української державності? Що він не через злі наміри, а в силу історико-географічних особливостей є найуразливішим для стабільності в Україні.

За останні роки багато кримських експертів списали кілограми паперу, намагаючись пояснити політичній еліті країни серйозні речі. Що Крим — не тільки автономія, а й територія із найменшим строком перебування у складі України. Що в недавньому минулому головна функція не тільки Севастополя, а й усього Криму — не всесоюзна оздоровниця, а військова база. Що слов’янське населення півострова — особлива політико-ментальна група. Що її світосприйняття — це реліктовий радянський менталітет заборонної зони (військового гарнізону, оборонного заводу, режимної території), помножений на ірраціональні страхи — перед кримськими татарами, бандерівцями, українізацією. Що в результаті виникає рефлекторне прагнення відгородитися — Перекопом, статусом автономії, розмовами про Росію — від незрозумілих процесів материкової частини України.

Що відбувається з Кримом насправді? З давнини він був головним торговим перехрестям — вікном у Середземномор’я — для Дикого Поля і Київської Русі. І навпаки — найпівнічнішим торговим майданчиком Середземноморської цивілізації. Після приєднання до Російської імперії, яка перепрофілювала його у військовий бастіон на південних кордонах, Крим на кілька століть випав з активного економічного життя, але історична інерція «глухої провінції біля моря» ще діє. Сьогодні півострів — після стількох років перебування в статусі військово-морської фортеці з аеродромами, величезними складами боєприпасів, у тому числі ядерних, із військовими заводами — радикально трансформується в ринковій стихії. Старий опорний каркас, скелет, базові конструкції — розвалилися. Нові — складаються. Переважно стихійно. Часто — «за поняттями»...

Складно зрозуміти своєрідну ментальність цієї «тихої заводі», не заглиблюючись в історію заселення та освоєння Криму, не розуміючи, як складалося його населення, чим воно жило — бодай протягом останніх ста років. Усе це не секрет для кримської науки. А тим часом системних соціологічних досліджень кримських настроїв провідними центрами країни, не ангажованими політичними замовниками, практично немає.

Тому працюють міфи. Наприклад, про високий конфліктогенний потенціал Криму. Дозволимо собі висловити інше судження — через багато років історики фіксуватимуть неймовірний у світовій практиці факт. З кінця 1980-х, на тлі розпаду СРСР, створення нової держави, економічної кризи, гіперінфляції тощо, у Крим із майже двохмільйонним населенням переїхали і якось облаштувалися 250 тисяч (!) людей — цілий народ із драматичною історією, іншою релігією і т. ін. Це велике переселення на несприятливому соціоекономічному та соціокультурному тлі таки відбулося — і майже без гострих конфліктів... А були найкривавіші пророцтва. Так що це? Висока конфліктогенність чи висока природна толерантність кримчан?

Як зазначила на конференції професор ТНУ ім. Вернадського конфліктолог Тетяна Сенюшкіна, вчені, які здійснюють моніторинг конфліктогенності ситуації в Криму, насправді не фіксують якихось глибинних драматичних сплесків. Але не можна не враховувати, що сьогодні в масову свідомість активно впроваджується настанова, що іслам тісно пов’язаний із тероризмом і розглядається як загроза безпеці. Як наслідок — у суспільстві штучно формується атмосфера взаємної недовіри й підозрілості. У Криму, де мусульмани становлять 11% населення, мусульманське середовище не є однорідним і багато в чому залежить від зовнішнього впливу — переважно Туреччини та арабських країн. Це криє в собі небезпеку актуалізації внутрішньоісламського протистояння, яке може позначитися на міжконфесійній ситуації в Криму. Але головною причиною цього є саме зовнішні чинники — геополітичне суперництво в Чорноморсько-Каспійському регіоні. За всієї складності та багатошаровості ситуації в Чорноморському регіоні, вважає заступник директора Лівадійського палацу-музею професор Сергій Юрченко, внутрішні проблеми пострадянських держав витиснули зовнішньополітичні питання на периферію уваги — і це дуже небезпечно. Суспільні інтереси — а у сфері безпеки це національні інтереси — виступають як «нічийні», за які нема кому «заплатити». І це — за очевидного ускладнення навколишнього світу і зростання конкуренції національних і миротворчих проектів. Тому існує загроза «за деревами не побачити лісу», діставши при цьому відлітаючими трісками по голові.

Зауважимо ще, що в Криму не було і немає по-справжньому авторитетних політичних сил. Місцеві організації навіть найбільших партій України, на відміну від центру, за дуже поодинокими випадками, не можуть похвалитися присутністю у своїх лавах відомих кримських інтелектуалів. Причина в тому, наголошували учасники конференції, що політику на півострові в перший період української незалежності визначали кримінальні співтовариства. Тепер усю кримську політику замінила земельно-будівельна лихоманка і корупція. У цьому — головному кримському бізнесі — беруть участь знакові фігури всієї України і не менш знакові з Росії, які перетворили місцеві ради в посередницькі контори та «столи замовлень» з тіньового розпродажу земельних ділянок під вілли або «елітні апартаменти» за триметровими парканами, які захищають цю благоліпність від місцевих жителів. Залишається сподіватися, що криза на ринку нерухомості завадить остаточному перетворенню півострова на дачне селище біля моря. І що розсудливість кримчан, як і раніше, притлумлюватиме і політичні провокації, й інформаційні диверсії.

Відповідь на запитання «що робити?» — непроста. Згаяно багато часу. І багато ресурсів, насамперед земельних. Було чимало й незграбних, поспішних і непотрібних дій держави в гуманітарній сфері — вони ще дадуться взнаки. У найближчі роки навряд чи вдасться створити в органах влади автономії та її приморських міст критичну масу інноваційного мислення і політичної волі на противагу тим, хто реально управляє Кримом — українським і російським земельним спекулянтам, які красиво називають себе «девелоперами» і «забудовниками».

Непроста задача, з якої ми почали, схоже, усе-таки має рішення. Нинішнє звільнення наукової інтелігенції, підприємців, журналістів від ілюзій щодо спроможності наявних еліт відповідати складним викликам, стимулюватиме створення «міжстанових» громадянських об’єднань у різних регіонах країни. Вони зав’яжуть контакти, запозичать досвід один одного і створять мережні механізми впливу на політику і владу. Стануть ці сили основою нових партійних проектів чи вирішать за краще діяти самостійно? Час покаже. Він же витіснить з політики «махальників прапорами», півтора десятка яких достатньо для будь-якої телевізійної картинки.

Крим, як і вся Україна, чекає приходу нової політичної еліти. Яка буде спроможна висунути для населення півострова і всієї України переконливий план — як зробити Крим гордістю країни, її морськими і торговими воротами, форпостом для просування в Середземномор’я, дослідним майданчиком для нових технологій «екологічної економіки», еліти моральної і відповідальної. Але просто чекати — означає займати пасивну позицію. У кулуарах конференції активно обговорювалася і ця тема. Адже «їм» не потрібні ні знання одних, ні організаторський досвід інших, ні будь-чия громадянська позиція. І чорт їх забирай! Ми багато чого можемо самі. Вибудувати систему, яка змушуватиме владу і політиків працювати над тим, чого справді гостро потребує суспільство в особі кожної громади. Ми повинні нав’язати політикам порядок денний, виконання якого потрібно вміти контролювати. Хто не в змозі вирішувати ці проблеми — на вихід! Разом із партійними прапорами й обридлими гаслами.