Країна пілотів

В "учебках" військових льотчиків практично немає стройового вишколу.

З дуже простої причини: пілот у повітрі повинен приймати самостійні рішення і нести за них відповідальність. А регулярне ходіння строєм знижує здатність вирішувати самостійно мало не до нуля.

Як на мене, ліпшої метафори для опису України не знайти. Ми - справжня країна пілотів. І нехай до самостійного ухвалення рішень нам іще далеко, але строєм ми ходити не вміємо і не хочемо.

Та ось у чому парадокс. Більшість концепцій майбутнього устрою України, що їх уже заявили політичні й інтелектуальні лідери, ґрунтуються саме на тому, що вся країна, щільно зімкнувши лави, в єдиному пориві полине до того чи іншого світлого завтра. Обов'язкового для всіх.

"Світле завтра" при цьому може бути найрізноманітнішим: входження в Євросоюз, повернення до "русского мира", національна держава з домінуванням "титульного етносу", технократична утопія з державою у смартфоні або - не приведи Господи - нерозривна єдність держави й помісної церкви.

Незмінним залишається тільки одне - прихильність і відданість одній, "єдино правильній" моделі. Аргументація вбивча: без єдності мети неможлива ефективна організація, а отже й суб'єктність. І вже точно не матимем що показати світу як доказ нашої потрібності й цінності.

Ризикну припустити протилежне: "єдиного пориву" не вийде - незалежно від мети. Ба більше, рух до перелічених моделей нічого не дасть. Хоча б тому, що світ потребує, м'яко кажучи, іншого.

Нестерпна складність буття

На світовому "ринку майбутнього" попит явно перевищує пропозицію. Парадигм майбутнього, які втілювалися б на практиці, а не у фантазіях футурологів, усього чотири.

"Каліфорнійська" парадигма - це стрімкий розвиток технологій, які породять добробут, замінять ринковий обмін даруванням, приватну власність - спільним доступом, і на завершення - злиття людини з машиною в екстазі технологічної сингулярності.

Китайська парадигма зосереджена на побудові "системи соціальної довіри" між усіма членами суспільства, яка передбачає взаємний контроль, заохочення "благонадійної" поведінки і покарання "неблагонадійного" в режимі онлайн.

Третя парадигма - уже знайома, звична, вже навіть набридла глобалізація неоліберального штибу. Її вже складно назвати ліберальною (дедалі більша роль приділяється державі). Вона нині під шквалом критики. Проте її адептами залишаються сильні глобальні гравці: американські демократи, брюссельські бюрократи, Еммануель Макрон і Ангела Меркель.

Нарешті, четверта модель майбутнього густо замішана на колишній величі, священних скріпах та всілякому іншому фундаменталізмі. Співавтори цієї моделі, по суті, пропонують замкнутися і перечекати жахіття нестабільного світу в рамках не просто однієї економічної моделі, а однієї національної території з неповторною національною специфікою. Дональд Трамп і Віктор Орбан, Тереза Мей і Владімір Путін, за всіх своїх відмінностей, мають спільну фундаментальну рису: їхня пропозиція - стати великими знову.

По суті, всі моделі майбутнього, які конкурують на цьому ринку, з'явилися у відповідь на виклик зрослої складності світу. Ускладнюється суспільна структура, множаться ідентичності, зростає населення, посилюється міграція, руйнуються звичні інститути, а головне - завдяки технологіям це стає відомо всім і одночасно. Енергія влади переходить від великих упорядкованих структур до невпорядкованих, роздається сотням тисяч дрібних гравців. Лідери - не тільки в державах, а й у корпораціях і в громадянському суспільстві - стрімко втрачають довіру. Люди стають усе більш автономними економічно й усе менш керованими з єдиного центру. З'являються прототипи іншої соціальної організації - на кшталт ісландської конституції, написаної краудсорсингом, естонського електронного громадянства, проектів корпоративних "плавучих" і "чартерних міст", які створюються пулом інвесторів і живуть під їхньою юрисдикцією.

Перелічені парадигми, на жаль, пропонують старий як світ спосіб упорядкування складності: привести до спільного знаменника, забезпечити єдність, дисципліну й контроль, заштовхавши складність і множинність світу в рамки знову ж таки "єдино правильної" (в кожному конкретному випадку) моделі. І тут уже абсолютно байдуже, хто гратиме роль Великого Брата: штучний інтелект (який позиціюють як незалежного й незаангажованого арбітра); компартія Китаю, яка привласнює рейтинги благонадійності; громадянське суспільство, яке "знає все" про стандарти демократії чи якісь "носії духовних скріп нації".

Понад сорок років тому Мішель Фуко порівняв сучасне суспільство з Паноптиконом - придуманою ще Бентамом ідеальною в'язницею. У цій в'язниці камери добре видно наглядачеві, а його самого в'язні не бачать. В'язні не мають можливості спілкуватися одне з одним. Проте знають, що за ними спостерігають. І поводяться так, наче перебувають під спостереженням, навіть тоді, коли наглядач не дивиться в їхній бік.

Нинішній ринок майбутнього - фактично конкурс на найліпший Паноптикон XXI століття. І якби світ як ціле міг чогось хотіти, він хотів би альтернативного рішення. Яке дозволяло б утримати людство від розпаду на атоми, не закликаючи вкотре дух Великого Брата.

І отут в України з'являється шанс. Шанс на створення своєї парадигми майбутнього. Яка не конфліктує з іншими, але пропонує альтернативу. Яка дає можливість вільно розвиватися різним економічним моделям і типам соціальної організації - традиційним і знайомим, новим і незвичним.

Це здається неможливим, поки ми дивимося на Україну з погляду зовнішнього спостерігача. На наші слабкі інститути, корумповану владу, далеко не найліпші бізнес-практики й хиткий "олігархічний консенсус". Але погляд зсередини, у власне минуле й сьогодення дає нам можливість зрозуміти - кілька козирів у рукаві в нас є.

Чому ми не ходимо строєм

Один з таких козирів - нестандартна соціальна генетика. Наша сучасність зароджувалася синхронно з більшістю країн світу - в добу раннього модерну, в XVI-XVIII століттях. У Європі в цей час суверенна влада, спираючись на стрімко зростаючу бюрократію, впорядковувала, раціоналізувала й дисциплінувала геть усе - природні екосистеми, ринки, суспільство і людину. Простіше кажучи, будувала майбутній Паноптикон. У Росії суверенна влада консервувала станову структуру і встановлювала жорсткий контроль навіть над привілейованими класами, блокувала появу індивіда. Тобто будувала майбутній ГУЛаг.

Ми прожили ранній модерн у стані перманентної зовнішньої загрози, постійних набігів і війн. Але річ навіть не в цьому. У нас в активі були вільні, практично непідконтрольні землі, куди можна було втекти від дисциплінуючого впливу будь-якої суверенної влади і вести там індивідуальне господарство. На свій страх і ризик, звісно. Але без зайвих регуляцій і повинностей. У нас також був козацький стан - озброєні й цілком самодостатні люди, які належать самі собі, які служили кому хотіли й тільки на своїх умовах. Це був стан із відкритим кодом - теоретично в нього міг вступити кожен.

Тобто впродовж практично трьохсот років у нас перед очима постійно був реальний вибір між суверенним і вільним типами соціальної організації. Зрозуміло, вільний могли й хотіли обрати не всі. Але сама можливість такого вибору позначилася на нашій суспільній поведінці й соціальних порядках.

Ми навчилися бути самодостатніми в рамках своєї сім'ї, громади, хутора. Ми навчилися покладатися на самих себе й на горизонтальні, самоорганізовані структури навіть у таких священних для суверенної влади питаннях, як захист від воєнної загрози. Не кажучи вже про регулювання соціальних відносин: у добу раннього модерну на території України одночасно діяло близько десятка систем звичаєвого права (копне, карпатське, козацьке, волоське, магдебурзьке й інші), а в одному тільки Кам'янці-Подільському на 10 тисяч людей населення діяли три різні юрисдикції.

Навіть після заселення Дикого Поля і ліквідації Запорозької Січі можливість іншої соціальної організації продовжувала жити у формі міфу, перемістившись з фізичної реальності в символічну. Згодом на неї багато чого нашарувалося, але ядро витравити з нашої свідомості не вдалося навіть тоді, коли гамівний коток суверенної влади докотився до нас в образі сталінського Голодомору.

Стародавні греки розрізняли "поліс" - простір, у якому розгортається суспільне життя, узгодження та боротьба інтересів, і "ойкос" - домогосподарство, де плине й відтворюється життя просте й природне. Поліс вони вважали об'єднанням ойкосів заради досягнення загального добра. Справжнє, добротворне життя було для них життям політичним. Усі державні форми Нового часу - це, так чи інакше, трансформація поліса, включаючи ліберальну демократію, авторитаризм і нацизм.

Ми пішли іншим шляхом. Поліси в нас були, але ми віддали перевагу трансформуванню ойкосів. Включили в них не тільки сім'ю, а й найближчих родичів, побратимів, бізнес-партнерів і покровителів. Додали сакральний зв'язок із землею, тіні забутих предків і свої уявлення про соціальний ідеал - "садок вишневий коло хати" або його сучасний міський аналог.

У результаті в кожного вийшов свій, досить гармонійний і несуперечливий світ, мікрокосм, сингулярна модель України, яку ми всіляко підтримуємо, підживлюємо й охороняємо від зазіхань. Сформульована Лесем Подерв'янським українська національна ідея (у перекладі на літературну - "Відчепіться від нас!") - саме про недоторканність, самодостатність і виняткову значимість особистого, персонального й приватного. Наш ойкос має прямий вихід у великий світ (грецькою - "космос"), він не має потреби в посередництві жодного поліса.

Особиста стратегія життя для нас як і раніше важливіша за групову - незалежно від чисельності групи. Ми не потребуємо команди зверху, щоб адаптуватися і навіть процвітати. Нам не дуже потрібні для цього інститути й структури, а вже тим більше ті, які пропонують нам, що робити і як. Напевно, тому так багато українців, які досягли професійних висот за кордоном, і так мало успіхів у держави й країни як цілого. Напевно, тому в нас так легко й невимушено "вистрілюють" топові айтішники - творці віртуальних світів. І вже точно тому українець з останніх сил воює з державою за спрощену систему оподаткування. Тут на першому місці навіть не економічний розрахунок (хоча й він є), а прагнення самодостатності й самоналежності.

Якщо зовнішнє середовище починає занадто наполегливо вторгатися у простір ойкосу і заважає реалізувати особисту стратегію, українець емігрує - на постійно або тимчасово. Ойкос можна взяти з собою куди завгодно і після прибуття розгорнути його в маленьку копію України - хоч в Альберті, хоч у Мічигані, хоч в Аргентині.

Наявність персональних ойкосів дозволяє нам вступати у взаємодію з іншими, не розчиняючись при цьому в групових ідентичностях. Нас досить просто розділити звичайним інформаційним мемом або фейком у Фейсбуці. Але нас дуже складно підвести під один знаменник. Дуже складно зробити "нацією", "масою" і "класом".

Між нашими ойкосами достатньо вільного простору, щоб утворювати співтовариства в будь-яких мислимих і немислимих комбінаціях, при цьому залишаючи кожен з мікрокосмів у недоторканності. Ми здатні практично з нічого створювати соціальні порядки, які не потребують інститутів, виборних посад, ієрархій, вертикалей і "демократичного централізму". Наш Майдан був саме таким: кожен стояв за своє, але всі разом - за щось спільне. В усіх було почуття ліктя, але ніхто не розчинявся в загальній масі. Саме так у нас створювалися добровольчі батальйони й волонтерський рух.

Нам не вдаються партії. У нас люди практично не фінансують "інститутів громадянського суспільства" (більшість з них живе на західні гранти), але можуть без зайвих розмов скинутися на безпілотник, каремати й "фарбу". Я вже не кажу про такий спонтанний порядок загальнонаціонального масштабу, як "скинь на картку Привату". Який допомагав і продовжує допомагати українцям виживати практично в будь-яких умовах.

Ось тому в нас не приживеться ні диктатура, ні гегемонія якоїсь організованої групи. Щойно українець відчує загрозу для свого персонального світу, він відразу створює горизонтальний простір вільної взаємодії - спонтанно і найчастіше неусвідомлено.

Ми дуже сприйнятливі до нового. Для нас не проблема спробувати й вирішити, чи вписується це нове в нашу особисту стратегію життя, і якщо ні, то як його вписати. Цікаво спостерігати, наприклад, як проникають до нас із "каліфорнійської" парадигми платформні бізнес-моделі й "економіка спільного доступу". Модна служба таксі, яка ніде у світі не дозволяє водіям брати готівку, в Україні - після нетривалої боротьби - погодилася з тим, що місцеві соціальні порядки все-таки сильніші. А платформа, призначена для того, щоб люди шукали попутників, дедалі більше перетворюється на дошку оголошень для дрібних, але "спритних" українських перевізників.

У нас дуже давній досвід життя в умовах національного, релігійного, мовного й узагалі культурного різноманіття. Євреї і єзуїти, протестанти й вірмени, німецькі й сербські переселенці - всі вони не просто проходили мимо, а пускали коріння і приживалися. Не завжди цей досвід співжиття був позитивним і, на жаль, не завжди безкровним. Але він зростив у більшості з нас здоровий скепсис до ідеї "титульної нації" та інших форм національної, як і будь-якої іншої, винятковості.

Список наших відмінностей можна було б продовжувати. Але навіть сказаного досить, щоб зрозуміти: створення своєї парадигми майбутнього не фантастичний і романтичний, а гранично прагматичний для України сценарій. Вмонтуватися в кожну з уже наявних парадигм - шлях можливий, але безперспективний. Ми занадто різні для того, щоб присягнути якійсь одній моделі. У нас не збудуєш Паноптикону. Нас не заштовхаєш усіх в один коридор до "світлого майбутнього". Ми змушені будемо ламати себе через коліно, робити великі й дрібні помилки і в результаті однаково не вийдемо на рівень тих, хто вже живе в рамках своєї парадигми.

Ми можемо інше. Можемо насправді стати Країною пілотів. Не в тому розумінні, що не почнемо ходити строєм - тут нам немає рівних уже зараз. А країною, в якій можлива реалізація будь-яких пілотних проектів, співіснування різних економічних моделей і типів соціальної організації. Країною, яка зможе зібрати і слабкі, і сильні сигнали. В якій знайдеться місце і для платформ на блокчейні, і для поведінкової економіки, і для даоського "недіяння", і для "плавучих міст", і для електронного громадянства, і для зон вільного підприємництва. Країною, в якій будь-яке нове, інакше й різне здатне з'явитися, прижитися, пустити коріння й розвиватися, щоб потім поширюватися по всьому світу. В якій особисті життєві стратегії не воюють і не знищують одна одну, а їхні прихильники можуть вільно жити і діяти, не їсти одне одного на сніданок.

Такий образ майбутнього здатен дати нам стратегічний орієнтир і забезпечити перспективу для країни. Не тільки тому, що він відповідає нашій ментальності. А й тому, що він буде затребуваний у світі, який шукає альтернатив і паралельних рішень. Однак шлях до цього майбутнього нині побитий ямами й вибоїнами, всіяний бар'єрами, більшість з яких ми самі ж і звели.

Бочка дьогтю

Наші слабкість - найчастіше продовження наших переваг. Зацикленість на ойкосах і особистих стратегіях блокує нашу здатність до колективної дії. Ми не готові розімкнути свої маленькі світи й достикуватися до інших таких самих, щоб щось робити разом і постійно. Бог із ними, з партіями, - нам не вдаються навіть профспілки й кооперативи. Сподвигнути до дії в національному масштабі нас може або еміграція, або сакральна жертва, або явна зовнішня загроза. Ми легко об'єднуємося на основі сильної емоції, але практично ніколи - на основі раціональних мотивів. Тому спонтанні порядки, які ми творимо, нагадують короткоживучі ізотопи: вони не перетворюються на інститути й правила і розпадаються майже відразу після зникнення зовнішнього подразника, залишаючи тільки післясмак - солодкий чи навпаки.

Нам бракує довіри. Вступаючи у взаємодію, ми, що називається, "підозрюємо кидок" за умовчанням. Нам складно домовлятися і виконувати домовленості. В Україні, як казав один прибалтійський бізнесмен, "будь-який договір вважається успішним, якщо хоча б одна сторона виконала його хоча б наполовину". Європі свого часу вдалося побудувати структури, які захищали й гарантували домовленості, - в основному структури державні. У нас держава завжди була якщо не чужою, то вже точно такою, якої цуралися.

Наша традиційна байдужність до держави в результаті зробила її необтесаним гопником - шкідливим, грубим, а часто й небезпечним. Причому найсумніше в тому, що гопник цей здатен лише на те, щоб збивати кишенькові гроші в хлопців зі свого двору. Вступати в бій із хлопцями з сусіднього підворіття йому бракує духу й вправності. Наша держава може потрапити до Книги рекордів Гіннесса в номінації "особиста монетизація влади". Може ввійти (і напевне ввійде) до університетських підручників про схеми вилучення й відмивання бюджетних грошей. Але вона геть некомпетентна у виконанні своїх першочергових функцій - в обороні кордонів, у боротьбі за зовнішні ринки, у забезпеченні верховенства права й захисті власності, а сьогодні - й життя людей.

Остання з інстальованих у нас моделей державного управління - радянська, яка сягає корінням у Московське царство. Це модель, у якій людина з самого початку винна перед владою самим фактом свого існування. Держава на неї право має, а вона повинна просити на все дозволу. Чиновник може чинити на власний розсуд, не виходячи навіть за рамки закону. Нині ми намагаємося інсталювати європейську модель - у якій регуляцій іще більше, але самоправство чиновника обмежене жорсткими інструкціями. Однак ставимо ми її поверх радянської, не привівши систему управління бодай до якогось раціонального порядку й у відповідність вимогам здорового глузду. Ця гримуча суміш здатна придушити будь-яку приватну ініціативу. Тому не дивуймося масштабам еміграції.

Ми не вміємо ставити собі великих завдань, по-справжньому великих. У минулому їх ставила нам метрополія - тому й маємо і "Південмаш", і Дніпрогес, і карпатські залізниці, і антоновські літаки. Зі зникненням метрополії зникли й великі завдання з амбіційними проектами. Ми воліємо довго й мрійливо шукати національну ідею, яка всіх об'єднає, замість того, щоб створювати нехай точкові, але масштабні проекти. Нинішня глобальна конкуренція - це конкуренція інноваційних програм. Зі скаженою інтелектуальною ємністю й спільною роботою сотень тисяч, якщо не мільйонів людей. Нам колективна дія не дається - ні в політиці, ні (що сумніше) в економіці. Тому весь масштаб іде в роздування персональних ойкосів політичного класу. Екстремальні сценарії - на кшталт Януковича, який намагався запхати в сімейний ойкос усю країну цілком - ми ще руйнуємо. Але все, що нижче від екстремального порога, всі ці "теми й схеми", не просто залишаються, а квітнуть буйним цвітом. Закриваючи для нас ніші в глобальній економічній системі - одну за одною.

Нарешті, нам бракує усвідомленості. Звичка думати серцем і досягати результатів переважно в емоційно-вольовій сфері блокує нашу раціональність. Тому й запозичуємо ми часто далеко не найліпше. Тому більшість з нас - патерналісти. Навіть серед тих, хто декларує відданість європейським цінностям. Патерналізм же не карма, це всього лише наслідок відмови від усвідомлення своїх дій, звичка покладатися на чужу думку і делегувати комусь свою здатність впливати на події. Із цього погляду уповати на інсталяцію європейської моделі - точно такий же патерналізм, як участь у молебні за зниження вартості проїзду в міському транспорті. Чи потрібна інтеграція з ЄС і НАТО - з військового, економічного, дипломатичного погляду? Звичайно ж, потрібна. А нині - просто конче потрібна, бо це єдиний спосіб порвати з "русским миром". Але нерозумно було б сприймати злиття з Європою як панацею від усіх наших проблем. Тим більше що повне злиття навряд чи відбудеться.

Ми відвикли колективно думати, але звикли чекати. Чекати того, хто прийде і зробить усе замість нас. Коли відкривається вікно можливостей, ми дивимося через нього в бінокль то на Штати, то на Польщу, то на Сінгапур із Південною Кореєю, намагаючись виконати звичну вже операцію "скопіювати - вставити". Замість подивитися під ноги й зрозуміти, в чому наша сила, а в чому - слабкість, що ми можемо взяти в світу, а що можемо запропонувати йому. З легкої руки Кобзаря ми чекали "Вашингтона з новим і праведним законом". Тепер чекаємо умовного "Макрона" з чим-небудь "новим і праведним" за пазухою. Не дочекаємося. Усе доведеться робити самим.

Усім вийти з ойкосу

Що саме робити? Передусім здійснити зачистку держави. Без держави сьогодні - коли нам загрожує досить організований і вже точно агресивний і потужний ворог - нам не обійтися. Але в нинішньому вигляді держава не зможе забезпечити нам ані захисту, ані динаміки. Чистити державу треба як щодо кадрів, так і щодо процедур і процесів. Прибираючи зайве і посилюючи важливе. Держава сьогодні формально бере на себе відповідальність за все, акумулюючи під цю відповідальність ресурси, але не виконуючи зобов'язань. Її треба зосередити на найважливіших стратегічних напрямках - передусім на обороні, захисті життя і власності, на дипломатії… Словом, там, де навести лад потрібно найбільше і найшвидше.

Утримати зовнішній периметр (не тільки проти воєнної агресії зі Сходу, а й проти економічного тиску звідки завгодно) невимовно важливо. Тому що країна майбутнього не зможе вирости, якщо її задушать у колисці. Але ж так само важливо утримати внутрішній периметр. Від метастазів рейдерства і рекету. Від деспотизму місцевих князьків, що вже пробуджується. Від разючого непрофесіоналізму переважної більшості державних керівників. Нарешті, від безсистемної законотворчості депутатів, яка з боку нагадує чи то оскаженілий ксерокс, чи то горщик достатку зі старої казки. Адже в колисці можна задихнутися й без сторонньої допомоги.

Звісно, сказати простіше, ніж зробити. Вирішення цього завдання потребуватиме лідерів не просто нового покоління, а нової якості. Тих, хто здатен прийти під конкретне завдання і піти, виконавши його. Не мріючи про квиток в один кінець і другий строк. Не вибудовуючи моделей і схем персонального збагачення. Не очікуючи від свого почту запитання: "Продовжувати будете?.." Свого часу ми так обирали гетьманів - на один похід, під чіткі цілі й негайне відкликання в разі чого.

Затиснувши систему в кулаку й вичавлюючи з неї нагромаджене за роки зайве, необхідно дати зелене світло приватній ініціативі. Створити систему, в якій держава гарантує недоторканність приватного, а приватне не зазіхає на спільне. Зменшити тиск на людину та її ініціативу, бо тільки в сферу низького тиску, підпорядковуючись законам фізики, можуть хлинути інвестиції, проекти й ініціативні люди - такі ж пілоти, як і ми.

Ну, і нарешті - не після, а одночасно - ми повинні навчитися вибиратися зі своїх ойкосів, взаємодіяти між собою і з усім цим шаленим світом, відкриваючись йому чимдалі більше. Будувати горизонтальні структури довіри й спільної дії. Вчитися партнерства в рамках різних консорціумів і кластерів, які міститимуть у собі приватне, державне, суспільне, чужоземне, яке завгодно. Нарешті почати думати великими завданнями й амбіційними проектами. Та й просто почати думати - замість чекати інсталяції чергової системи, яку занесе до нас очманілим вітром Історії.

Найважливіше для нас нині - зрозуміти, що для справжнього пілота невміння ходити строєм - не головне. Це, скоріше, побічний ефект, потрібний для виконання ключової функції. Головне ж у тому, що пілот повинен літати. Так, щоб це бачили. Так, щоб цим захоплювалися. Так, щоб із гідністю виходити з піке й повітряних ям. Щоб можна було сказати всім, хто в ефірі, хто здатен нас чути: "Звільніть небо! Ми злітаємо!"