Конституційний "транзит" неможливий без відновлення конституційного ладу

Влада явно перебільшила роль і значення для громадян таких важливих для неї цінностей, як держава, вертикаль влади. Соціальній поведінці українців притаманна яскраво виражена відданість ідеям гуртування, соборності, співпереживання, емоційного відгуку, довірливого спілкування, що демонструють Майдани і багатосоттисячні мітинги й демонстрації громадян. Загальнолюдські цінності знаходять своє органічне відображення в соціально-політичній практиці, готовності їх обстоювати навіть у прямому протистоянні з владою, яка знехтувала ними.

Після подій 30 листопада, 1-го та 11 грудня Майдан установив завищену планку вимог до влади: імпічмент президента, відставка уряду або, як мінімум, деяких його представників. Ця реакція цілком зрозуміла, оскільки спричинена діями фігурантів влади проти власних громадян. Але тут більше емоцій, ніж продукування реальних засобів впливу на владу. Сімнадцять років не вдається створити правовий механізм імпічменту президента, без якого зміщення його з посади перетвориться, в кращому разі, на політичну акцію без правових наслідків. За наявної системи влади і відставка уряду матиме сенс лише як акт відповідальності за бездарну діяльність: новостворений Кабмін стане так само, як і попередній, органічним і безініціативним елементом наявної системи влади. Давно час прозріти і зрозуміти бодай політикам: саме олігархічна авторитарна владна вертикаль є чинником усіх наявних і мислимих криз сьогодення. Цей квазіправовий політичний монстр не демонструє здатності комунікувати із суспільством, реагувати на його прагнення й потреби. Свідченням цього є його неадекватна реакція на не бачені раніше демонстрації: агресивність, непрогнозованість, рефлексії. Авторитарна система влади замкнута на одну особу - президента, який не усвідомлює, що на ньому замикається все, і насамперед - відповідальність. Показова репліка президента Леоніда Кучми на слова президента Віктора Януковича: "За все відповідає влада". "Ні - одна людина", - кинув Л.Кучма. І він знає, що каже. Кількість нелегітимно нажитих президентських повноважень настільки велика й непід'ємна для їх ефективного здійснення однією людиною, що навіть якби людина цілодобово прагнула ними перейматися, це тільки поглибило б хаос. Ключова проблема в тому, що авторитарна система влади абсолютно залежна від дій чи бездіяльності однієї людини. Але парадокс у тому, що через перевантаження повноваженнями і навіть фізичну нездатність належно їх здійснювати в системі з'являються розриви, що руйнують зв'язки між її елементами. Це дозволяє їм у такі моменти функціонувати автономно. Тоді ми стаємо свідками таких суспільних подій, від яких відхрещуються всі - від президента до старшини міліції. Це свідчить про перевищене уявлення стосовно монолітності й прогнозованості такої системи влади, що свідчить про її ненадійність і навіть створює реальні непрогнозовані внутрішні загрози.
З появою Майдану значна частина суспільства демонструє очевидне несприйняття наявної системи влади і транслює думку про необхідність "повернення" Конституції в редакції від 8.12.2004 р. Нагадаю: вона закріпила парламентсько-президентський режим правління з реальним розподілом повноважень, засобів стримання й противаг між основними суб'єктами державної влади. Чи свідчить зростання кількості прихильників необхідності змінити систему влади про зміну на краще якості української політики? Аж ніяк не факт, але для збереження перспектив держави ідея відновлення конституційного ладу життєво важлива. Вона співзвучна сьогодні прагненням як авангарду протестного громадянського руху, нервовим вузлом якого став Майдан, так і настроям значної частини політеліти. Це здатне якщо не переконати владу, то бодай змусити замислитися над тим, щоб зробити крок назад, добровільно відмовитися від нелегітимно привласненого владного ресурсу. Питання лише в мірі готовності до цього суб'єктів влади, передусім - президента. Скоріш за все, усвідомлення верхівкою владної піраміди банкрутства здійсненої 2010 р. антиконституційної авантюри буде й для неї рятівним, здатним зберегти власний політичний потенціал і перспективи партійної фаланги для майбутніх штурмів владних бастіонів. Прискорити цей процес може нарощення тиску з Майданів, а також з впливових тіньових фінансово-політичних "хуторів", які спинним мозком мали б відчути небезпеку тектонічних поштовхів у глибинних суспільних пластах. Коли означиться збіг волі потенційних учасників процесу відновлення конституційного ладу, його алгоритм може бути таким.

З огляду на невідповідність низки положень рішення Конституційного суду України (КСУ) від 30 вересня 2010 р. Конституції України, Закону України "Про Конституційний Суд України" (Закон про КСУ), є достатньо підстав для його перегляду і визнання таким, що втратило чинність. Така можливість передбачена статтею 68 Закону про КСУ, яка дозволяє йому відкрити нове провадження "при виявленні нових обставин у справі, які не були предметом його розгляду, але існували на час розгляду і прийняття рішення або дачі висновку у справі". Сьогодні можуть бути названі й ураховані КСУ обставини, які існували на час розгляду ним справи (від 30.09.2010 р.) і не були предметом його розгляду. Так, КСУ фактично скасував своїм рішенням Конституцію України в редакції від 8.12.2004 р. і відновив дію положень Конституції України, ухваленої 28.06.1996 р. Ці дії КСУ вийшли за межі його конституційних повноважень (стаття 148 Конституції України). Ба більше, вони суперечать статтям 5, 6, 19 Конституції України. Мало того, що в діях КСУ наявні ознаки узурпації влади, так він іще й "не врахував", що "органи влади здійснюють свої повноваження у встановлених Конституцією межах і відповідно до законів України" (стаття 6 Конституції ), а також вимоги ч. 2 статті 19 Конституції України про те, що "органи державної влади (у тому числі КСУ), їх посадові особи, зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією України та законами України".

КСУ не врахував також припису п. 3 ч. 1 статті 45 Закону про КСУ, яким передбачена така підстава для відмови у відкритті конституційного провадження, як "наявність рішення КСУ щодо конституційності аналогічного за змістом та юридичною силою акта, ухвали про відмову у відкритті такого провадження або ухвали про припинення провадження щодо такого акта". Річ у тому, що
5 лютого 2008 р. КСУ відмовив у відкритті провадження за поданням 102 народних депутатів України про визнання Закону України №2222-1У від 8.12. 2004 р. "Про внесення змін до Конституції України" неконституційним. КСУ при цьому заявив, що "з набранням чинності Законом України №2222-1У 1.01.2006 р. його положення стали невід'ємною частиною Конституції України, а сам закон вичерпав свою чинність". А вже 30.09.2010 р., попри власне рішення від 5.02.2008 р. і застереження статті 45 Закону про КСУ, єдиний орган конституційної юрисдикції за поданням уже 252 народних депутатів України виносить відомий вердикт, яким розвалює конституційно-правове поле держави. До речі, Венеціанська комісія також звернула увагу на цей факт. Є низка й інших обставин, до яких КСУ може сьогодні повернутися і, нехай із запізненням, виправити ситуацію, убезпечивши Українську державу від остаточного звалювання в прірву антиконституційної квазілегітимності.

Не виключено, що до ухвалення рішення про відновлення конституційного ладу доведеться долучитися безпосередньо президентові. Як гарант Конституції України (стаття 102 Конституції) президент повинен гарантувати її дотримання всіма органами влади. Рішення президента про відновлення дії Конституції України в редакції від 8.12.2004 р. може бути ухвалене з посиланням на названі вище статті Конституції України. Повторне рішення КСУ або рішення президента відновить безумовно легітимний конституційний порядок, у відповідність до якого мають бути приведені всі нормативно-правові акти. Після цього доречно ставити питання про відставку уряду з формуванням нового його складу за безпосередньої участі парламенту, що дасть новий поштовх соціально-політичним процесам.

"Конституційний транзит" після відновлення конституційного ладу має перейти в завершальну, найвідповідальнішу фазу. Щоб гарантувати суспільство й державу від повторення вже пережитих чи ще більш цинічних і витончених експериментів з Основним Законом, громадянське суспільство, народ-суверен, має бути безпосереднім учасником конституційного процесу. Парламент повинен ухвалити спеціальний Закон України "Про Установчі Конституційні Збори". Цей усенародно обраний орган має протягом визначеного строку підготувати й ухвалити проект нової редакції Конституції України, яка підлягає остаточному затвердженню всеукраїнським референдумом. Зрозуміло, що за час роботи таких зборів парламент повинен ухвалити нову редакцію закону про референдум і виборчий кодекс.

Після затвердження нової (остаточної!) редакції Конституції України відповідно до неї мають бути проведені вибори президента, парламенту, органів місцевого самоврядування. Цим повинен завершитися перехідний (до демократії) етап існування Української держави. Усі основні етапи необхідно здійснити не довше ніж протягом одного року.

Якщо викладений "транзит" не буде здійснений, влада має бути свідома того, що суспільні сумніви в належній їй легітимності викликатимуть до життя зразки реакції на дії влади, які дедалі нижче опускатимуть поріг довіри до неї. Така ситуація небезпечна тим, що коли в суспільстві накопичується критична маса незаможних і незадоволених, в небезпеці опиняється меншість тих, хто досяг успіхів і процвітання, - незалежно від того, якими засобами. Остаточного скочування до "революційної ситуації" сьогодні не відбувається тільки з однієї причини: більшість іще не до кінця усвідомила, що вибір злиденності, повсякденної боротьби за виживання, зроблений за неї іншими, - є остаточним не тільки для неї самої, а й для її нащадків.