Консорціум. Інший світ

У невеликій, але затишній гостинній залі сільського клубу за овальним столом сиділи троє. Один напроти одного розмістилися сільські голови. Один - лисуватий і маленький, другий - огрядний і з зачіскою. Між ними сидів смаглявий і доглянутий чоловік. Він був керівником району, причому району благополучного, принаймні до недавнього часу. Це надавало йому додаткової ваги, а знижувало вагу те, що він був керівником призначеним, а двоє інших - обраними на сільських сходах. Точніше, лисуватий обраним не був, але однаково керував селом, як хотів. Так у тому селі було заведено.

- Дозволите вас привітати, - легкою скоромовкою почав Лисува­тий. - Ми зібралися сьогодні, колеги, щоб поговорити про наших баранів.

Він кинув швидкий погляд на присутніх. Великий похмуро дивився в стіл. Смаглявий щось повільно записував.

- Як відомо, - продовжував Лисуватий, - ми поставляємо баранів шановному району (погляд на Смаглявого), користуючись дорогою, що проходить через сусіднє село (погляд на Огрядного). - І в нас є договір, за яким братнє село купує баранів і забезпечує транзит їх у район. І нас у цьому все влаштовує...

- Звичайно, - буркнув Огряд­ний. - Мене б на його місці теж улаш­тувало б...

- Але от наші брати, - удаючи, що не почув, продовжував Лисуватий, - стверджують, що ціну баранів завищено. Хоча, як усім зрозуміло, це ринок!

- Та який це ринок! - не витримав Огрядний. - Барани ж є тільки у вас! І не тому, що ви такі розумні, а тому що гірські пасовища є тільки у вас!

- Не тільки в нас, - не погодився Лисуватий. - Вони й на сході від нас є, і на півдні...

- А возити нам їх звідти як? На дирижаблях? Це ж будуть золоті барани!

- Правильно! У нас же дешевше. Я тому й кажу - ринок! - Лисуватий був задоволений.

- Вони ж нам виходять дорожче, ніж їхньому району, - кивнув Огрядний на Смаглявого.

- А це тому, що в нас там спільні м’ясокомбінати є, - відповів Лисуватий. - Отож, наші брати стверджують, що їхній сільський бюджет не тягне ціну наших якісних і вгодованих баранчиків. І ми могли б не звернути на це увагу й вирішити питання в районному суді, - сказав він, звертаючись до Смаглявого. Той продовжував записувати.

- Секундочку! - несподівано низьким басом сказав Великий. - Цей ваш договір підписала наш колишній голова сільради. Вона навіть із правлінням не порадилася! Не мала вона права! І тепер за порядком, що діє в нас у селі, відповідатиме. А ми, коли що, підемо в їхній районний суд!

- Ну гаразд, гаразд, - усміхнувся Лисуватий. - Посадили дівчину ні за що ні про що...

- Два слова, - озвався Смаглявий. - Перше. Якщо ви хочете їздити в наш район на шопінг, колишнього голову сільради саджати не можна. Це в нас не заведено. І друге. Якщо хочете продавати нам ваші молотки й свердла, треба б вам її відпустити.

- А кого ще не можна? - насмішкувато спитав Огрядний. - Усіх, хто крав із нею, теж не можна?

- Інших можна, - погодився Смаглявий. - Якщо порушили закон, звичайно. А її не можна. Такі в нас правила.

Лисуватий сміявся очима.

- Ну гаразд, чого ви... Ви там щодо дівчини подумайте... Так про баранів. Ми ж братні все-таки села. І коли в наших сусідів криза, ми завжди приходимо на допомогу, протягаємо вам руки, щоб ви там не простягнули ноги (хихикнув).

- У нас не все так погано, - обурився Огрядний. - Ми розвиваємося, ми наводимо лад...

- Ти ще скажи «модернізуємося», - знову хихикнув Лисуватий. - Був у мене один такий модернізатор. Хочеш, пошлю його до тебе? Недорого...

Огрядний звернувся до Смагля­вого, котрий продовжував записувати:

- Ми ж рухаємося по шляху до вас!

Смаглявий похлинувся.

- Куди до нас? Коли? Навіщо?

- Ну, в значенні хочемо інтегруватися, - пояснив Огрядний.

- Хух... - полегшено зітхнув Смаглявий. - А я ж подумав, що вже рухаєтеся. Вам ще дуже багато треба зробити. Навести лад на вулицях, підмести їх хоча б. Міліцію вашу реформувати. Зробити так, щоб у майстернях не крали. Школу відремонтувати. Корупцію в правлінні ліквідувати.

- Отож вона ж корупцією й зай­малася! - вигукнув Огрядний і, звертаючись до Лисуватого, поцікавився: - У нас тут одна бабця казала, що вона від вас за ваших же баранів премію одержувала, га?

- Наклеп, - хитро посміхаючись, сказав Лисуватий, - у нас пуб­лічна бараняча компанія «Баран­пром», вона вся під контролем. Ось у вас до неї є претензії? - звернувся він до Смаглявого.

- Ну які претензії! - вигукнув Смаглявий. - У нас із нею давні конструктивні відносини.

- Рекламації щодо якості баранів є? - спитав Лисуватий.

- Ну що ви, прекрасна баранина. І ми дуже вдячні вам за її якість і кількість. Правда, от із кількістю... З’явилася в деяких наших селах думка, що час нам їсти її менше. Рейтинг вегетаріанців зростає, так що на майбутнє нічого сказати не можу.

- Ваші вегетаріанці - пройдисвіти! Запитай кожного з наших експертів, кожен скаже: жити без баранини ваш народ не може! - різко сказав Лисуватий. Він нервувався.

- Я знаю, що ви там потихеньку з оазами домовляєтеся. Ну послухай, які оази! Поки ви баранину законсервуєте, поки привезете, а в них розборки, дикі люди, одне слово. А траву жерти, може, й екологічно, але неефективно ж! Яка енергія від цієї трави? Ми, до речі, можемо вам дещо додатково запропонувати.

Останні слова пролунали тихо, а сам Лисуватий нагнувся до стола:

- Та це ми потім з вами обговоримо, наодинці...

Огрядний насторожено спостерігав за їхньою бесідою. Найне­при­ємніші підозри підтверджувалися.

- Ну, гаразд, - сказав Лисуватий. - А тепер про предмет бесіди. От наші брати стверджують, що в них немає грошей на підтримку в порядку дороги, що йде через їхнє село, і якою від нас ідуть барани. Кажуть також, що ми мало платимо за користування цією дорогою, хоча дорогою її й назвати вже не можна. Так, путівець. Ви б, до речі, там хоч бордюри поставили, - звернувся він до Огрядного.

- Нормальна дорога, - відповів той. - А якщо не подобається, так чого ж ви нею користуєтеся?

- А ми невдовзі, може, й перестанемо, - спокійно відповів Лисуватий. - Ось ми міст через північне озеро побудували, новий такий місток. А скоро через південне побудуємо, і ви своєю дорогою воду возитимете.

- Добродії, - встряв у розмову Смаглявий, - не сперечайтеся. Ми як основні покупці баранів зацікавлені в їх безперебійному надходженні. І головне, чого нам треба уникнути, - це припинення їх поставок. Нам наші жителі не подарують.

- Гарантуємо безперервне надходження баранів до вас, - завчено сказав Огрядний.

- Ну-ну, гарантуємо, - озвався Лисуватий. - Раніше теж гарантували. А потім наші баранчики десь у вашому селі тю-тю. Ноги їм приставили. Що, смачно було?

- Добродії! - знову перервав їх Смаглявий. - Я закликаю вас до взаємопорозуміння...

- Та розуміємо ми один одного ліпше, ніж вас, - усміхнувся Лисуватий. - Брати ж. Ми ж духовно - одне село. У них, звичайно, голова обертом іде, у район вони інтегруються. Ну куди їм у ваш район? Ви їм кордон відкрийте, і всі до вас відразу втечуть! І матимете багато п’яних на вулицях!

- Усі мають право ввійти до складу нашого району. Принаймні, торгувати вільно мають повне право, - твердо зауважив Смаглявий. - До того ж, нас цікавить їхній центральний базар.

- Ось базар ваш їх і цікавить, - звернувся Лисуватий до занудженого Огрядного. - А потім твої жителі жертимуть не нашу баранину, а їхні консерви, а майстерні зупиняться, а сівалки твої я не куплю. Ні, не куплю... Якщо я кордон відкрию, ти ж через нього їхній спирт до нас гнатимеш..

- Добродії, - не витримав Смаглявий. - Давайте вирішувати щось, а то в мене скоро диліжанс.

- Ну гаразд, - погодився Лисуватий. - Коротше так. Ми забираємо з вами їхню дорогу, знижуємо їм ціну на баранину, а ви їм цю дорогу реконструюєте. Ну там, бордюрчики всякі, асфальтик фірмовий. Щоб тварини йшли як по маслу. Власність - кожному по третині.

- А чому ми? - не зрозумів Смаглявий.

- А хто? Ми втрачаємо наші гроші, а ви свої вкладаєте. І рятуємо разом наших братів.

- Почекайте, у нас тепер не дуже добре з грішми, - обережно зауважив Смаглявий. - Там два-три села в нас у важкому стані...

- Хлопці, але ми не можемо всіх рятувати, - розвів руками Лисуватий.

- Але ви одержуєте за ваших баранів великі гроші, - нагадав Смаглявий.

- Підкреслюю: це ринок. Не хочете, не купуйте. Гаразд, жартую. Про це ми з вами потім домовимося. Але головне - третина вам, третина нам. Ну й третина їм.

- Почекайте, це ж наша дорога, - нагадав про себе Огрядний. - Давайте половина нам, половина вам. Обом.

- Ага, - посміхнувся Лисуватий. - Тоді й будинок правління з твоїм кабінетом. І земельки вашої не забудь, що за околицею.

- Ні, ми цю землю продаватимемо, - твердо сказав Огрядний.

- А ти ще не все приватизував? - зачудувався Лисуватий. - Розповідали мені, як же. Магазинчики, майстерні, лакофарбові. А що, кабельне телебачення теж?

- Хто б казав... - мовив Огрядний, дивлячись прямо в очі Лисуватому.

- Гаразд, гаразд. Але коли що, ми теж готові взяти участь. У вас там пшеничка росте, морквочка всяка. Пристані нам теж би знадобилися. Але це ми потім, наодинці обговоримо.

Смаглявий з підозрою спостерігав за бесідою. Він пам’ятав про центральний базар і розумів, що над ним нависає загроза.

- Добродії, у мене диліжанс. Мені треба терміново в проблемні села. Так що, домовилися?

- Я заскочу днями, - сказав Лисуватий. - Усе вирішимо.

Смаглявий зник.

- Бувай, брате, - подав руку Огрядному Лисуватий. - Нам із тобою ще жити й жити, ти ж у відставку не збираєшся? А може, ну його, це все?

Огрядний обурено засопів.

- Жартую. Заскоч якось днями, коли зможеш. Ну, наприклад, у п’ятницю. Десь о 22.40. Ви, до речі, молодці, що час підкорегували. А то подзвоню тобі вранці, а ти спиш іще. А мені тебе будити незручно.

Смаглявий їхав у диліжансі й думав, як він розповість своїм сільським головам про баранину, про те, що село Огрядного віддавати Лисуватому не можна, але й до себе близько не підпускати, а також про те, що ж таке цікаве йому особисто запропонує Лисуватий. Остання думка була особливо приємною.

Огрядний думав про те, що настав час зав’язувати з цією братньою бараниною; про те, що настав час будувати пристань на озері й возити її бог знає звідки, і це однаково дешевше буде; про те, що треба серйозно зайнятися курами, свинями й взагалі менше жерти. А також про те, кому зі співрозмовників як найдорожче продати цю авантюристку, яка нагріла його з баранами. Та так продати, щоб не бачити її у своєму селі ніколи.

Лисуватий згадував слова Смаглявого про вегетаріанців і схилявся до того, що на його віку альтернативи баранині вони там на районі не вигадають; прикидав, як одержати від Смаглявого доручення на ведення справ з обридлим сусіднім селом. Настрій його піднімалося, коли він міркував про принадності будівництва південного містка, який за прибутковістю міг перевершити проведення міжрайонної спартакіади там же, біля озера.