Колишній НЕуповноважений, або Як система пережила кризу і відторгає "чужих"

29 травня, 2015, 21:35 Роздрукувати Bипуск № 19, 29 травня-5 червня 2015р.
Відправити
Відправити

Урядовий уповноважений із питань етнонаціональної політики Геннадій Друзенко в інтерв'ю DT.UA: "І для нашої влади, і для Путіна Донбас - такий собі зливний бачок протестної енергії".

Колишній НЕуповноважений, або Як система пережила кризу і відторгає "чужих"

З урядовим уповноваженим із питань етнонаціональної політики Геннадієм Друзенком ми познайомилися місяць тому дорогою в Маріуполь. У нас були різні програми, тому перетнулися тільки ввечері під час зустрічі з громадськістю, де Друзенко відповідав на гострі запитання жителів прифронтового міста.

Послухавши, подумала, що справжній сенс наявності цієї державної одиниці в уряді під час війни набагато ширший і глибший. Ідеться про пошук можливих комунікаційних опор у діалозі двох Україн, які розколюються й кровоточать, - чого ми так і не змогли зробити після Майдану. Тим часом, крім жителів окупованих територій, що зависли у своїй невизначеності, в нас є й доволі нестабільний Харків, і балансуюча Одеса, і ще багато місць, де люди потребують об'єднавчих і своєчасних аргументів української влади.

Тоді Друзенко - юрист, котрий багато працював у Європі, публіцист, активіст Майдану та організатор Першого добровольчого мобільного госпіталю ім. Пирогова для учасників АТО, - намагався переконати маріупольців у бажанні влади налагодити з ними чесний діалог. У тому, що знайти спільну мову та зберегти нашу державність можна, тільки формуючи політичну націю, на основі терпимості до позиції й культури одне одного і загальнолюдських, глобальних, а не вузьконаціональних цінностей.

Про це ж, до речі, чиновник паралельно повідомляв і прем'єрові Арсенію Яценюку, вимагаючи або дати йому інструменти й повноваження для продукування та реалізації державної політики, спрямованої на суспільну консолідацію, або не лицемірити перед суспільством і ліквідувати його посаду.

Нині Геннадій Друзенко допрацьовує свої законні два місяці в кріслі уповноваженого. Посаду ліквідували. Але наша домовленість про зустріч залишилася в силі. Як, утім, і всі вище окреслені проблеми, що їх влада, як з'ясувалося, не в змозі навіть спробувати осмислити.

- Геннадію, мені здається, що сьогодні і рік тому, коли ви тільки-но погодилися стати уповноваженим, - це абсолютно двоє різних відчуттів і світорозумінь. Тоді за спиною був Майдан, початок війни і біль поранених бійців у вашому госпіталі. Сьогодні - ще й метання людей зовсім іншого регіону, які, можливо, не завжди сприймають те, що близьке особисто вам. Вам вдалося якось усе це "склеїти" у своїй голові?

- Коли минулої весни мені запропонували взятися в уряді за питання нацменшин, я відмовився. Тоді посада була ще тільки в проекті, і йшлося про уповноваженого з питань національних меншин. А я ніколи не любив робити те, чого не знаю й не вмію. Однак через два-три місяці ми повернулися до цього питання. Ну, а я вже на той час дещо переосмислив і спільно з групою експертів запропонував змістити акценти із захисту прав національних меншин на сприяння формуванню української політичної нації.

Насправді це ключова точка, з якої давно могла вирости самодостатня й цивілізована українська держава, але яку ми наполегливо й необачно оминали всі роки незалежності. Відтак, саме ця точка стала центром удару з боку російської пропаганди.

На той момент у мене були друзі на Донбасі - доти два роки я співпрацював із рядом представників місцевої влади в рамках одного закордонного проекту. Туди ж мене доля повернула вже з госпіталем. Тобто я більш-менш знав цей регіон і по-своєму його поважав. Точніше, був цілком упевнений, що ділити на "своїх" і "чужих" - тут абсолютно неправильний і деструктивний підхід.

І тоді і тепер я абсолютно чітко переконаний, що Україна повинна відмовитися від етнічного проекту. У нашої країни з'явиться свій шанс тільки тоді, коли вона вибудовуватиме себе як країна рівних можливостей для всіх - європейська Америка. Країна, яка на всьому пострадянському просторі, а можливо - і у всій Європі стане центром тяжіння для всього активного, креативного, волелюбного, готового брати на себе відповідальність за свою долю, а не чекати подачок від держави-патрона. Де визначальним ідентифікатором буде не мова, не культура, не релігія. Умовно кажучи, не Пушкін чи Шевченко, Курков чи Забужко, не у вишиванці ти чи без. Свобода, гідність і відповідальність за власну долю - ось основні складові нашого успіху. Це була моя позиція.

Звідси ж моє глибоке переконання, що після анексії Криму (коли Путін послав "зелених чоловічків" захищати російськомовних, незалежно від того, паспорт якої країни вони мали) не залишилося жодного переконливого аргументу проти легалізації в Україні подвійного громадянства.

- Скажіть, а ви, як людина, котра пройшла Майдан, на той момент багато могли назвати серед своїх соратників людей, котрі думали так само?

- Не так уже й багато. Я знав, що певний час буду в меншості. Але ситуація змінювалася. Уже Майдан, а особливо війна на Сході України показали, що часто російськомовні патріоти не менш патріотичні, ніж представники так званої титульної націй. Для мене, взагалі, з певного моменту є тільки одна дефініція патріотизму - глобальна конкурентоспроможність. Решта - це блеф і симуляція. Ми в Україні чудово вживаємося у двомовному просторі. Ось як ми зараз із вами легко розуміємо одне одного. Дай Боже щоб ми ще вивчили англійську і також вільно оперували й цією культурою. Не важливо, якою мовою зробили відкриття, важливо - літає ракета чи ні. Може, це результат мого тривалого проживання і роботи на Заході, але, повторюся, я глибоко переконаний, що в глобальному світі іншого патріотизму, крім патріотизму конкурентоспроможності, просто немає.

- Якби після Майдану люди, які його підтримали, і ті, хто в результаті став владою, думали так само, ми б могли уникнути війни в Донбасі?

- Не думаю. Адже навіть якби Гаврило Принцип не вистрелив у Сараєві, то знайшовся б інший спусковий гачок для Першої світової. Тому прийнятий ВР закон про скасування "закону про мови" (більше відомого як "закон Колесніченка - Ківалова") став усього лише першою із вдало розіграних Кремлем карт. Але тут же не тільки закон, якого, до речі, так і не підписав глава держави. А ще й безпорадність нової влади в Криму (та це окрема історія) і на Донбасі... Мені здається, захотівши, нова влада могла б погасити пожежу на її початковому етапі, якби діяла швидко, рішуче й жорстко. Тобто, з одного боку, була повна готовність Росії робити свої давно заготовлені ставки, з іншого - непрофесіоналізм і розгубленість Києва, що виявився нездатним оперативно відреагувати, зокрема й на колабораціонізм більшості місцевих еліт Донбасу.

- Чому?

- Тому що не треба плутати Майдан і сцену Майдану. У кабінети влади прийшли люди, котрих я чудово пам'ятаю ще з часів Кучми. Те найкраще, що ми бачили на Майдані, явно не зайшло у владу. Ні клімат, ні люди, ні зміни… Ідея майбутньої України не зайшла. По суті, Майдан, у складі якихось розрізнених груп, виявився не готовим брати владу. А сцена - зайшла. Система зайшла, точніше - повернулася сама собі на зміну. При цьому жоден її представник не постраждав на Майдані. І система, за давньою звичкою, почала латати ветхі міхи, а не шити нові. Система, фактично, реінкарнувалася, розповідаючи при цьому народові байки про якусь європейську модель. А яку - польську, шведську, німецьку, ірландську? А Бог його знає…

- Тобто контреліта, що була б здатна запропонувати й реалізувати свій проект і мала б для цього кадрові та інтелектуальні ресурси, на той момент не сформувалася. У цьому - мінус.

- Але плюс у тому, що Майдан не дав системі забетонуватися. Він остаточно розхитав її, і навіть ті, хто тепер пробує знову поставити під неї підпірки, приречені на поразку. На Майдані ми зачали нову країну, яку ще треба виносити й народити.

Зле, звісно, що й тепер ще немає команди (саме команди) пасіонарних людей, які б могли системно замінити нинішню владу. Я сподівався, що прихід у владу частини представників Майдану, а не сцени, прискорить зазначений процес. Однак цього не сталося. Система пережила кризу й почала відторгати "чужих" або перетравлювати їх, перетворюючи на "своїх". Скрізь. І в уряді, і в парламенті. А в судах я навіть натяку на спробу оновлення не помітив.

Тому в нинішній млявій ситуації, коли "ні війни, ні миру", все розвиватиметься досить передбачувано. Частина людей Майдану вже виходять із влади, розуміючи безглуздя ролі чи то пластиру, чи то ширми. Решті теж доведеться рано чи пізно визнати, що наразі ми програли. Однак не для того аби опустити руки, а щоб працювати далі. Боротися далі. Запастися терпінням і ростити з себе не кадровий резерв цієї влади, а контреліту, готову не просто організувати й навіть виграти новий майдан, а взяти на себе відповідальність за країну.

- Боротися якими методами? Щоб не "грати на Путіна"…

- "Гра на Путіна" - це саме топтання на місці. Тому навряд чи варто владі розвивати тезу "хто нас критикує, той ворог". Ресурси країни вичерпані. Насамперед матеріальні - на утримання старої патерналістської державної моделі. Замість обнуління й перезапуску системи ми намагаємося реструктуризувати колишні борги, паралельно роблячи нові. По суті, країна - банкрут під зовнішнім управлінням кредиторів, для яких найважливіше - щоб боржник не дав дуба, доки не віддасть борги. Якщо влада не зрозуміє, що далі - прірва, вона впаде.

- Комбати підштовхнуть?

- На осінь протести цілком можливі. Їх інтенсивність залежатиме від того, як буде реагувати влада. І від того, наскільки сильно розшарпаними виявляться нерви в тих, хто вже тримав у руках зброю. Насправді ніхто не знає, хто й коли натисне спусковий гачок.

- А як влада може реагувати? Сама залишити Банкову і Грушевського, чи як?

- Не хочеться проводити такі паралелі, та збройна боротьба в ПАР, наприклад, не припинилася, доки суспільство і влада не погодили низку базових принципів, на яких домовилися будувати країну в майбутньому. Як на мене, головний принцип для нас - самообмеження влади. Держава мусить піти звідусіль, де люди можуть самоорганізуватися. Повноваження, власність і ресурси слід передати громадам. Не місцевій владі, а громадам і безпосередньо громадянам, об'єднаним у комерційні підприємства та некомерційні організації. Ми повинні розпочати конституційну реформу не з децентралізації, а з чіткого обмеження повноважень публічної влади як такої, чіткого розуміння, що є простір людської свободи, куди будь-якій владі з її регулюванням та репресивним апаратом вхід суворо заборонений. За останні півтора трагічних року ми, здається, всім довели, що громадянське суспільство, включно з бізнесом, у нас більш зріле, відповідальне й ефективне, ніж державний апарат.

Тому я думаю, що в результаті, коли протести примусять владу згадати незавидну долю Януковича, доведеться сідати за стіл і домовлятися. Щонайменше, рано чи пізно це мають усвідомити і народ, і влада. Якою ціною це відбудеться, я навіть не беруся прогнозувати. Як, утім, і які інструменти нам знадобляться, щоб перейти від хаосу до порядку. Можливо, на певний час нам навіть доведеться повернутися до сильної президентської влади. А може, і до диктаторської…

- А де гарантія, що суспільство не вибере собі чергового героя, на якого потім прокуратура заведе справу за бандитизм? Як з'ясувалося, навіть на крові й війні люди не гребують робити собі кар'єру та заробляти гроші. Нові люди. Нові політики.

- Суспільство теж чекає колосальна робота над собою та своїми вимогами до лідерів, команд, партій, влади. Воно теж повинно розділити відповідальність за поразку революції. За невміння ставити правильні запитання політикам. За небажання вчитися відрізняти політику від ток-шоу. За емоційність і влюбливість - замість розважливості та політичної зрілості.

- Насправді ми абсолютно не випадково говоримо про те, що відбувається з Україною, бо там, на Сході, у Донбасі люди на кухнях говорять про те саме. І вже точно менше, ніж ми, соромляться у висловлюваннях. Бо під їхніми вікнами падають снаряди. Що взагалі ми можемо їм сьогодні запропонувати? Як у цих умовах почати будувати єдину політичну націю? З ким у підсумку будемо її будувати?

- Я думаю, що і Донбасу, і Буковині, і Волині ми можемо запропонувати тільки одне - більше свободи і більше відповідальності. У рамках тієї ж таки децентралізації, системи альтернативного оподаткування, коли частину своїх податків громадянин може віддати туди, куди вважає за потрібне. На добровольчий госпіталь, школу, музей, приміром, або на якийсь інший соціально корисний проект. У тому числі й державний. Якщо він (проект) того вартий. Це поставить і державу, і місцеву владу в конкурентне становище, частково позбавить її фіскальної монополії, змусить боротися за публічні фінанси, а отже, ефективніше їх використовувати.

Далі, мусимо чітко й переконливо аргументувати - чому Україна? Яку додану вартість (і культурну, і матеріальну) ми несемо світу?

- То чому? Давайте по пунктах.

- По-перше, треба сказати людям, що Україна - це простір свободи. Ми не збираємося когось асимілювати. У вас є право зберігати свою ідентичність. Залишайтеся собою. Говоріть своєю рідною мовою. Любіть своїх письменників. Розвивайте свою культуру. Маєте на те повноваження і ресурси. Видавайте книжки, організовуйте фестивалі. Усе у ваших руках.

Більше того, Україна - це інклюзивна модель розвитку. Ми вважаємо інакшість не вадою, а перевагою. Ми не протиставляємо російську мову українській, православ'я - католицтву. Шевченка - Пушкіну чи Шолом Алейхему. Ми вважаємо, що чим більше ідентичностей взаємодоповнюють одна одну в людині, тим конкурентоспроможніша людина.

Водночас політики повинні навчитися щирості в спілкуванні зі своїми виборцями. Треба чесно визнати, що Україна - банкрут. Що наша бідна держава більше не може тягти безплатну медицину. Що вона має кардинально змінити підходи до фінансування освіти, науки, спорту і культури. Що пенсійна система, по суті, впала, і ми нічого для себе не накопичили. І тепер треба починати все з нуля, жертвуючи чимось.

Ми повинні сказати нашим співгромадянам: будуйте своє життя так, як ви хочете. Будуйте свою громаду, місто, регіон. Але ми залишаємося в таких-от кордонах. З такою-то політичною системою. Разом обираємо парламент і президента. Узгоджуємо в рамках суспільного договору економічну й державну модель, а також основи зовнішньої політики.

- Ось ви говорите про збереження ідентичності, але держава робить кроки в геть іншому напрямку.

- Я розумію, про що ви. Знаєте, я добре знайомий з Володею В'ятровичем, він мій друг… Але ці закони - це галицький погляд на всю Україну. Туди "совєти" справді прийшли як окупанти. Але хіба Микола Хвильовий не був комуністом? Хіба "український ренесанс" 1920-х, що став пізніше "розстріляним відродженням", розцвів не в епоху націонал-комунізму? Чи треба викреслити з нашої історії ВАПЛІТЕ і "Березіль", УФТІ і "Південмаш" тільки тому, що всі вони у певному сенсі діти соціалізму? Зрештою, нам тепер вулиці іменем Миколи Скрипника називати можна чи ні?

- Ну то що з нами тоді відбувається? Начебто багато хто розуміє, що час цих законів минув, але ВР їх ухвалює, президент підписує, а більша частина інтелектуалів Фейсбука аплодує. Агресія і неприйняття "чужих" - у тренді. Наче у нас немає війни. Наче нам начхати на те, що думають про це на Сході країни. Не тільки на окупованих територіях. Наче не розуміємо, що даємо козирі Путіну бити в ту саму точку, про яку ви говорили на початку нашої розмови. Ніби ми взагалі з Місяця впали і робимо все тільки для того, щоб допомогти розвалити цю країну остаточно. Яка там політична нація, Геннадію?..

- Усе ще гірше, ніж вам здається. Іноді здається, що не з Місяця впали, а все добре прорахували. Коли тобі більше нема чого показати своєму народові - ні реформ, ні реального миру, ні гідності, ти просто переносиш акцент з невигідної тобі дискусії на іншу тему.

Але це - шлях у нікуди. І нам іще доведеться виправляти ці помилки й розплачуватися за них. Так, комуністичний режим скоїв багато злочинів. Але не забуваймо, чому, приміром, багато бійців УНР перейшли на бік червоних. Тому що розчарувалися в безпорадності УНР. Почитайте спогади Антоненка-Давидовича "На шляхах і роздоріжжях" - дуже пізнавально й повчально. Більше того, як можна заперечувати саму Україну в цей величезний історичний період і розквіт української культури у 20-х роках ХХ століття? Та візьміть хоча б "Російсько-український академічний словник" Кримського і Єфремова 1924-1933 років - кращого так і не видали за 25 років незалежної України. Давайте все ж таки котлети окремо, мухи - окремо. І не уподібнюватися Радянському Союзу, рубаючи з плеча й указуючи, яка ідеологія правильна, а яка ні. Треба конкурувати, а не забороняти. Приміром, нинішній жалюгідний стан унікального "Південмашу" не додає балів нинішній українській владі порівняно з її комуністичними попередниками.

- Ви вірите у Мінськ-2?

- Ви правильно сформулювали питання: у "Мінськ-2", як і Росію, можна тільки вірити - розумом їх не зрозуміти. Хоча заради того, щоб запанував мир, я радий би був повірити у будь-що, але при цьому все ж таки хочу отримати відповідь на запитання: чому наш президент робить ставку тільки на інтереси зовнішніх гравців?

- А що, у нашого президента хіба є аргументи, які він може надати зарубіжним партнерам? Ви ж самі сказали - ні реформ, ні гідності - зовнішнє управління.

- Нашим "керуючим партнерам" сьогодні вигідно заморозити конфлікт, щоб бодай на певний час позбутися головного болю, який перманентно викликає у Європи Україна та її проблеми. Якщо ж перенести акцент на внутрішню ситуацію, то очевидно, що "Мінськ-2" - це шлях у нікуди.

Принцип має бути максимально простий і визначений: хто фактично контролює територію, той її і утримує. Тому як вихід з ситуації я бачу на сьогодні тільки кордон - політичний, економічний між Україною та окупованою територією. Швидше навіть не просто кордон, а повноцінну блокаду. До моменту, поки ми не будемо здатні повернути цю територію.

- Повернути? У той час як там учні в школі ставлять спектаклі про розстріл ополченням українських солдатів? Ви ж розумієте, що без підтримки місцевого населення жодну війну виграти неможливо.

- Так, сьогодні це нереально. Тому треба дати можливість кожній території розвиватися самостійно. Але політика - це ж не якісь там вічні істини. Ми не знаємо, що буде через рік у нас. У Росії… Може вона настільки ослабне, що припинить постачати озброєння на Донбас, а в нас з'являться ефективні сили спеціальних операцій, готові працювати філігранно, нейтралізуючи лідерів бойовиків, виводячи з ладу комунікації та об'єкти критичної інфраструктури, а не просто гатити з гармат. Тоді настане час повертати території.

- Території?

- Безперечно, розуміючи при цьому - що далі? Що ми можемо запропонувати людям, які там живуть. План створення української Аджарії? Силіконової долини? Житниці Європи? Доки ж такого плану немає, то, зрозуміло, ні про яке повернення йтися не може. Іти туди без розуміння спільного майбутнього - це тільки примножувати трагедії і смерть.

- Але наші зарубіжні партнери, і Росія, і президент днями вкотре заявили, що альтернативи мінським домовленостям немає.

- Підписувати можна будь-що. Обіцяти західним партнерам - теж. Виконати - складніше. Думаю, що це буде така довгограюча платівка - ні війни, ні миру. Зручний формат. Для цієї влади принаймні. Більшість соціально активних громадян іде на фронт, добровільно або призиваються. Туди ж "ідуть" гроші й ресурси. І навіть енергія волонтерів, які могли б спрямувати її в інше невигідне владі русло - іде в цю чорну діру. Тобто і для нашої влади, і для Путіна Донбас - такий собі зливний бачок протестної енергії.

Щоб змінити ситуацію, мусимо накачувати економічні й військові м'язи, підвищувати свою суб'єктність і робити головну ставку на власний народ, а не на наших зарубіжних партнерів. Але, боюся, це ключове завдання - не для нинішньої влади.

- Знаєте, Геннадію, слухаючи вас, я розумію, чому вашу посаду скоротили. Ви часто ділилися своїми ідеями з прем'єром?

- Та ми бачилися всього два рази. Спочатку на засіданні Кабміну, коли мене призначали на посаду в червні минулого року. Виступити не дали, бо всі міністри були стомлені. Потім у грудні, коли прем'єр усіх вітав з Новим роком. Єдиний наш контакт був епістолярним - восени, перед формуванням нового уряду. У службовій записці я виклав Яценюкові свої погляди на політичну націю, своє бачення ситуації, про суспільну консолідацію як один з головних пріоритетів державної політики і про те, що мені потрібні якісь важелі впливу для формування й реалізації державної політики в цій сфері. Якщо вже ми говоримо про національне примирення.

За кілька місяців отримав резолюцію: "Відзвітувати про пророблену роботу". Відзвітував, причому максимально публічно. У звіті знову нагадав, що бути весільним генералом не хочу: або дайте реальні інструменти впливу, або ліквідуйте посаду. На жаль, ніякої дискусії не вийшло. Ні з ким. Пізніше писав ті самі пропозиції Кириленкові, з яким також бачився всього кілька разів: на засіданні Ради міжнаціональної злагоди і на парламентських слуханнях з питань етнополітики. Як не дивно, єдиний, з ким ми досить часто спілкувалися й легко знаходили спільну мову, був "свободівський" віце-прем'єр-міністр у попередньому уряді Олександр Сич.

Я упевнений, що сьогодні питаннями етнополітики і суспільної консолідації, формування української політичної нації в уряді має займатися як мінімум міністр, а ще краще - віце-прем'єр. Одним словом, не високопоставлений чиновник, а саме член уряду, що має політичний мандат і наділений усіма необхідними інструментами для формування й реалізації державної політики в цій сфері.

З іншого боку, це має бути комунікатор - людина, яка може вийти в медіапростір і почати говорити з нацією. Говорити щиро й по суті, а не загравати, думаючи тільки про сюхвилинний рейтинг свій і своєї політичної сили.

- Тим більше, якщо цього не роблять ні президент, ні прем'єр.

- Якби такий діалог системно вів з народом президент, я був би щиро радий. Але, на жаль, наш президент - не де Голль і не Рузвельт. Іноді мені здається, що Петро Олексійович говорить сам із собою. І знаєте чому? Тому що для нього спілкування з народом через ЗМІ - це медіаширма, за якою ховається зовсім інше реальне закулісне життя. А для Рузвельта - "бесіди біля каміна" якраз і були реальним життям.

- Вам якось мотивували ваше звільнення?

- Та ні. Я був би радий, якби це було звільнення після якоїсь дискусії. Нехай би не погодилися з моєю позицією, з моїми пропозиціями і чесно сказали про це. І також чесно почали працювати в іншому обраному напрямку, сформульованому системно й озвученому публічно. Але жодної дискусії не було. І треба думати, найближчим часом не буде.

- Ви рік ходили по колу в цьому будинку. Дихали цим повітрям. Що відчуваєте зараз?

- Відчуваю, що допрацьовую чужим серед своїх у музеї УРСР. Символічно, що тут, на сьомому поверсі, в галереї керівників урядів України досі висять портрети Хрущова, Щербицького та інших комуністичних лідерів. Хоча першим висить портрет Винниченка. Суцільна еклектика. Незрозуміло взагалі, чому Хрущов, з вини якого загинуло в Україні стільки людей, - висить, а Януковича з Азаровим - зняли. Лазаренко - теж висить. От цікаво, після набрання чинності законами про декомунізацію зникнуть з галереї портрети керівників радянської України чи ні?..

Але найголовніше, що за рік роботи в уряді я не став у цьому музеї ще одним експонатом…

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl+Enter або Відправити помилку
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Текст содержит недопустимые символы
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Осталось символов: 2000
Отправить комментарий
Последний Первый Популярный Всего комментариев: 0
Показать больше комментариев
Пожалуйста выберите один или несколько пунктов (до 3 шт.) которые по Вашему мнению определяет этот коментарий.
Пожалуйста выберите один или больше пунктов
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Отмена Отправить жалобу ОК