Київ, який ми втрачаємо

Процес руйнації історії в Україні перманентний і повсюдний. І скрізь болісний. І в головах, і в камені. У Києві - особливо. Тому що тут б’ється серце країни й живе душа народу. Місто за свої героїчні століття бачило чимало. Татари, половці, німці, поляки... «Золоті ворота» мають свої зарубки. Але стократ болючіше, коли б’ють свої. Обравши вдалу позицію на Печерських пагорбах, Хрещатику або в рейтингу «Форбс».

Правда, свої ж нині й обороняють. Вступивши в справжню громадянську війну за Київ. Насправді ці люди з пікетів і мітингів, які днюють і ночують біля незаконних забудов і напівзруйнованих пам’яток, - взірець громадянської позиції та самоорганізації в Україні. І ми з ними по один бік барикад.

Безумовно, щось уже втратили безповоротно. Щось іще можна врятувати. І цей матеріал почасти - нагадування, почасти - застереження. Владі (й бізнесу у владі) насамперед. Яка не так давно вустами глави Київської міської адміністрації Олександра Попова презентувала початок роботи над таким собі «романтичним генеральним планом столиці».

Отож, спостерігаючи за реальністю у виконанні чергових романтиків у кріслах і «майбахах», із депутатськими значками і міліцейськими ксивами, ми (про всяк випадок) склали своєрідний «Топ-10» об’єктів, які вже сьогодні потрапили в критичну зону ризику. Культурного. Архітектурного. Національного. Перші п’ять - перед вами.

Андріївський узвіз

(переглянути на мапі)

Цінність

Полюс київського романтизму Андріївський узвіз є злиттям двох культур - української і російської. Обов’язковий маршрут усіх туристів, що відвідують Київ, лежить повз пишність імперського бароко і затишок подільських будиночків, у тіні стародавніх пагорбів, від яких «пішла земля руська». На Андріївському багато лубочності і багато базару в дусі країни третього світу, але його душа все-таки жива, про що свідчить величезна привабливість узвозу для неформалів, художників і закоханих - словом, для всіх, хто спілкується з космосом тісніше за звичайну людину.

Особливий статус цієї місцевості юридично закріплено в багатьох документах. Андріївська церква має статус національного заповідника, сам узвіз знаходиться в межах Державного історико-архітектурного заповідника «Стародавній Київ» у зоні охоронного ландшафту та археологічної зони пам’ятки археології «Культурний шар Подолу».

Загрози

Загроза номер один - це руйнація архітектурного флагмана узвозу - Андріївської церкви. Технічний її стан унаслідок нерівномірного осідання будинку значно погіршився, в несучих стінах виникли наскрізні тріщини завтовшки до 10 см. Будинок визнано гостро аварійним, стан церкви визначили як надзвичайну ситуацію «природного характеру». Втім, у природності може засумніватися кожен, хто може бачити, яке величезне будівництво розгорнулося нижче церкви, з боку Боричевого току.

Доля Андріївської церкви може спіткати й низку будівель біля планованих будівництв на самому Андріївському. Таких на сьогодні не менше чотирьох, переважно це будівлі офісного призначення або готелі. В усіх випадках, окрім впливу вібрацій будівництва на навколишні старовинні будинки, геологічних змін, може постраждати ще й саме середовище Андріївського узвозу, що його отруїть автомобільний трафік, неминучий для обслуговування новозбудованих офісів і готелів.

Безконечною вже здається реконструкція Замку Річарда Левове Серце. Безуспішність спроб привести будівлю у належний вигляд - з причин комерційних або технічних - змушує сумніватися в життєздатності всього будинку. Крім таких уже банальних для Києва нещасть, як руйнування архітектурних пам’яток і варварська забудова, тонкий ансамбль Андріївського страждає і від свого умовно-пішохідного статусу. Рух автомобілів - невід’ємний елемент оспіваної поетами вулиці, попри обмежувальні знаки. А оскільки грунти під нею самою та прилеглими будівлями хисткі й рухливі, то вібрація від автотранспорту - повільна смерть для Андріївського узвозу.

Загрози є не тільки фізичні, а й естетичні. На пагорбі біля «Замку Річарда» вже котрий рік функціонує паскудна «наливайка» - пивний намет із клейончастими стінами та рекламними брендами, ляпас смаку мешканців Андріївського.

Хто будує?

Прізвища потенційних убивць Андріївського давно ввійшли в історію України як неоднозначні. На перехресті Боричевого току може вирости будинок з паркінгом, віп-апартаментами і галереєю мистецтв - це плани Петра Ющенка. Рінат Ахметов бажає посередині узвозу, за адресою буд. №10 б, бачити свій офісний центр.

Правовий аспект

Виділення ділянок під таке будівництво за законом є загальнонаціональним політичним рішенням, яке ухвалює парламент країни. Особливо цінні землі, до яких відноситься Андріївський узвіз, відповідно до п. 2 ст. 150 Земельного кодексу, «можуть вилучатися (викуповуватися)... за постановою Кабінету міністрів України або за рішенням відповідної місцевої ради, якщо питання про вилучення (викуп) земельної ділянки погоджується Верховною Радою України».

Схили Дніпра

(переглянути на мапі)

Цінність

Осередком краси столиці є схили його правого берега, де зелені пагорби й золоті бані церков утворюють обличчя української столиці. Це єдиний комплекс історичних і природних пам’яток, без якого Київ неможливий.

Загрози

Загроза автентичності схилів - житлова та комерційна забудова. Першою ластівкою став будинок за адресою Грушевського, 9 а. Віктор Ющенко, коли був президентом, точно формулював варварський характер цього будівництва: від нього, мовляв, «усі князі перевертаються» в могилах. Проте будинок встояв, і почалося будівництво другої черги будинку, а також спорудження аналогічного будинку, трохи правіше по схилу, за адресою Мазепи, 11 а.

За нової влади в тіло правого берега Дніпра вгризлося ще одне будівництво.Самі схили, схоже, готові скинути з себе ненависні будівлі. Через повільний зсув грунту під будинком на Грушевського в дренажних системах нині стаються аварії - деформується стеля, тріскаються стіни і навіть трапляються обвали. До речі, друга черга будинку на Грушевського, 9 а, будується для того, щоб урятувати від неминучої загибелі першу, ставши їй підпіркою. Палі фундаменту перегородили шлях підземним водам, і якщо дренаж вийде з ладу, скандальним хмарочосам - що на Грушевського, що на Мазепи - недовго жити. Втім, уже й сьогодні такі масштабні проекти - небезпека для дуже крихкіх схилів. А житло в них найкраще підходить для заможних самовбивць і являє собою небезпеку для всіх, хто їздить або прогулюється довкола.

Хто будує?

Нині князям заважає спочивати в могилах особисто президент Віктор Янукович: прямо на схилі біля Маріїнського парку будується вертолітний майданчик, основою для якого буде багатоповерховий будинок. Не дуже відома приватна компанія «Амадеус К^о» почала там будівництво ще до того, як Київрада вирішила виділити їй цих 2,18 гектара найцінніших земель в оренду за ціною менше 800 грн. за сотку - як за город у районному центрі.

Символічно, що третій осередок лиха на схилах - елітний житловий будинок за адресою Мазепи, 11 а, прямо над Аскольдовою могилою, - нині пов’язаний із Дмитром Фірташем, людиною не чужою обом президентам. До клубу осіб, відповідальних за руйнування головного київського ландшафту, Фірташ потрапив завдяки своєму молодшому бізнес-партнерові Вагіфу Алієву, який, станом на кінець минулого року, був власником монстра над Аскольдовою могилою. При Кучмі ділянкою володів Ігор Бакай, при Ющенкові - Василь Горбаль, який потім увів у свій проект Алієва, щоправда, «забув» повідомити, що земельну ділянку поміщено в іпотеку, держателем якої був на той час його Укргазбанк. Під час кризи Горбаль з банком прогорів, але досі за ділянку тривають суди.

Будинок на вулиці Мазепи будує компанія «К.А.Н. Девелопмент», президент якої - Ігор Никонов - також має частку в цьому проекті. 18-поверховий будинок під претензійною назвою Diamond Hill виглядатиме як брат чудовиська з Грушевського, 9 а. Поруч - меморіал жертвам Голодомору, а прямо впритул - символічний цвинтар на згадку про жертв репресій 30-х років. Трохи нижче будинку - церква Аскольда і Діра. Через п’ятсот метрів починаються золоті бані Лаври, на які ця масивна будівля візуально тиснутиме.

Правовий аспект

Нинішній Генплан Києва надає вищий ступінь захисту цим територіям, відносячи всі схили правого берега до категорії цінних земель, а частину з них - до «найбільш цінних» (ботсад, парк Вічної Слави, парк від Аскольдової могили до Зеленого театру тощо), а також - «найцінніших» (Лавра, Видубицький монастир, Аскольдова могила).

Використання схилів Дніпра для житлової забудови суперечить не тільки Генеральному плану, а й будь-якій людській логіці. Прямокутні житлові багатоповерхівки не тільки створюють естетичний дисонанс з ансамблем церков і парків на схилах, вони знищують історичне обличчя Києва, яке зберігалося протягом тисячоліть.

Набережна

(переглянути на мапі)

Цінність

На Європейському континенті небагато річок, так само широких, як Дніпро, і наявність багатокілометрової набережної робить Київ неповторною європейською столицею. Широкі краєвиди й великі простори берегів річки не тільки наповнюють усе місто особливою енергетикою, а й надають величезні можливості рекреаційного характеру: веломаршрути, місця відпочинку, причали.

Загрози

Нині значна частина берега являє собою пустелю, важкодоступну для пішоходів, насичену пилюкою, газами і шумом машин наймогутнішої транспортної магістралі, яка йде вздовж річки.

Буквально ще півроку тому набережну традиційно спотворювали численні дебаркадери, які здавна розмістилися в зоні від станції метро «Дніпро» до Подолу, порушуючи санітарні й інші норми. Зі зміною влади більшість із них прибрали, іноді із застосуванням заходів дуже силового характеру.

Скептично налаштована громадськість вбачає в цьому перший етап плану остаточної забудови набережної, бо дебаркадери заважали б вільно милуватися водною гладінню з вікон готелів та бізнес-центрів, побудованих на березі.

Фрагментарна забудова набережної, плани якої перманентно циркулюють коридорами київської влади, ставить хрест на можливості сховати шкідливу транспортну магістраль у тунель і продовжити паркову зону від схилів Дніпра безпосередньо до берегів.

Це створило б надзвичайно потужну, з докорінними перетвореннями, рекреаційну зону в самому центрі столиці. Окремі точкові забудови набережної консервують нинішнє нездорове середовище - а деякі проекти, навпаки, пропонують розширити дорогу, відсуваючи перспективу створення «екологічного» міста на багато десятків років.

Хто будує?

Один з лобістів забудови набережної - Лариса Скорик - нині у фаворі у влади. Формально Скорик лише член Громадської гуманітарної ради при президенті Януковичі, вона в курсі найважливіших містобудівних ініціатив і, схоже, має в ній дуже великий вплив.

Одна з ідей Лариси Павлівни - побудувати на місці ринку «Рибалка» за адресою Набережне шосе, 25, торгово-офісний центр. За збігом - це якраз навпроти колишніх місць знаходження дебаркадерів, які в серпні минулого року з допомогою міліцейського спецназу відбуксирували в район Українки.

Що ж до інвесторів, готових підкріпити грішми архітекторські амбіції Скорик, то їх достатньо навіть серед такого вузького колективу, як Кабінет міністрів. Про це свідчить приклад іншого скандального будівництва на березі, ближче до Подолу, за адресою Набережне шосе, 8 і 6-4.

Інвестор, який володіє будинками старого київського водопроводу, в 2006 році отримав в оренду, а в 2009-му - у власність земельні ділянки навколо пам’ятника Магдебурзькому праву. Хоча землю виділяли саме для обслуговування згаданих будинків, самі будинки знесли з наміром побудувати там зо два готелі для Євро-2012.

Головним інвестором значився громадянин Австрії Вольфганг Мюллер, пов’язаний з банками Erste Bank і Volksbank.

Сумнівне з правового погляду будівництво - ласий шматок для людей від влади, і Мюллера не перестають досі «пресувати» силовики. За даними містозахисників, передостаннім інтерес до проекту активно проявляв екс-віце-прем’єр Володимир Семиноженко, але від нього вдалося відбитися, а от останній потенційний інвестор - перший віце-прем’єр Андрій Клюєв- поки що при владі й при силі.

Нині будівництво в замороженому стані, готове будь-якої миті розгорнутися на повну потужність, захопити собою пристойний шматок набережної, пам’ятник Магдебурзькому праву та й, мабуть, саме Магдебурзьке право Києва.

Правовий аспект

Генплан столиці не передбачав жодних готелів біля пам’ятника Магдебурзькому праву. Знос перших будинків київського водопроводу, що мали охоронний статус, узагалі виглядає як кримінал.

Будівництвами на набережній ігнорується також норма Європейської ландшафтної хартії, яка прописує особливий охоронний статус для ландшафтних зон українських міст, до яких відносяться й дніпровські береги. За Генпланом столиці там розташована «охоронна зона ландшафту «Київські схили». Долю останніх мають відкритим обговоренням вирішувати, зокрема, й самі кияни (пункт 5С Хартії), - але вирішують її лише чиновники й зухвалі бізнесмени.

Десятинка

(переглянути на мапі)

Цінність

Десятинка - історична місцевість у центрі Києва - є місцем, звідки, по суті, беруть свій початок Україна, Білорусь і Росія. Вона отримала своє ім’я від найвідомішої з найдавніших церков Київської Русі - Десятинної. Безпосередньо на Десятинці є камінь з написом: «Отсюда есть пошла земля русская». Поруч - липа, що претендує на право вважатися найстарішою в Україні. За офіційною версією, її посадив 1635 року митрополит Петро Могила.

У землі Десятинки лежать недослідженими незліченні археологічні скарби, які можуть розповісти не тільки про період Київської Русі, а й про часи набагато давніші.

Загрози

Недавно київська влада спішно оголосила конкурс на найкращий проект облаштування Десятинки. В умовах конкурсу містяться положення про потребу забезпечити можливість богослужіння. З урахуванням того, що Українська православна церква претендує на контроль над цією місцевістю, і того, як вона ставиться до пам’яток старовини, це слід вважати серйозним ризиком для Десятинки.

За час незалежної України було багато дискусій з приводу відновлення Десятинної церкви, але до реального будівництва не доходило - остаточної згоди на реконструкцію в суспільстві не було. Ніхто досі не знає, який вигляд мала автентична церква, а будувати навмання ніхто не зважувався. Втім, у справах церковно-історичних нахабність - теж друге щастя.

Вчені, стурбовані такими намірами, зробили кілька заяв у ЗМІ. Тема набула неабиякого розголосу, після чого в Кабміні почали запевняти, що ніякої церкви ніхто не будуватиме. З’явилися також чутки, ніби сам патріарх Кирил виступив проти будівництва «фальсифікату». Але на цьому пристрасті не вляглися.

Прохопився про плани все-таки будувати церкву Сергій Целовальник, головний архітектор Києва. У січні цього року, відповідаючи на інформаційний запит журналу «Український тиждень», він розповів, що фундамент музеєфікують, а над ним побудують платформу - там і розміститься храм. У листі Целовальника не було зазначено - церква якої конфесії отримає право цю платформу зайняти, але здогадатися й так нескладно.

Пізніше Лариса Скорик, член Київської містобудівної ради і взагалі архітектор «при ділах», повідомила, що Целовальник глибоко помиляється. Мовляв, наплутав він щось, церкви не буде - буде тільки музей. Дивно, однак, чого б це державний чиновник в офіційному листі раптом «плутався в показаннях»? До того ж Целовальник досить детально описав план майбутнього музею: наприклад, зазначив розміщення одного з виходів - до Андріївського узвозу. Отже, під час обговорення долі Десятинної він був присутній і слухав досить уважно. Так що не вірити його словам резону поки що немає.

Водночас археологи стверджують, що будь-яке будівництво знищить унікальну пам’ятку історії. «Навіть музеєфікація - не найкращий варіант, адже в процесі неї теж щось руйнується. Ми не все ще знаємо, не все вміємо знайти й зберегти. Краще фундамент просто законсервувати - щоб наші нащадки, освоївши нові технології, змогли розкрити всі таємниці цього місця», - каже Гліб Івакін, заступник директора Інститут археології НАНУ.

Лякає те, що розпочаті археологічні роботи, м’яко кажучи, ще далекі від завершення, а Десятинку вже терміново хочуть відновлювати. За словами Івакіна, ніяких грошей, що нібито виділялися на розкопки, археологи так і не бачили. Кошти зазвичай перераховували Інституту археології наприкінці року, коли вже неможливо було встигнути їх освоїти. А неосвоєне в археологів просто забирали. Проте за цей час фактично на голому ентузіазмі вчені провели величезну роботу. Під час розкопок було знайдено залишки фресок, оборонного валу, житлової будівлі, поховань киян різних періодів, зокрема поганських.

До речі, частково будівництво на фундаменті Десятинної вже йде. За адресою Десятинний провулок, 3, одна з конфесій споруджує свої господарсько-адміністративні будинки. З огляду на те, що в археологічних розкопках беруть участь екскаватори, можна засумніватися в намірах. Церква «активничає» і з іншого боку Десятинки - там збудували ні багато ні мало - «монастир».

Хто будує?

Улітку 2006 року представник Української православної церкви (Московського патріархату) архімандрит Гедеон установив біля фундаменту Десятинної церкви намет, де й проводив богослужіння. А пізніше ця релігійна громада побудувала дерев’яну каплицю. Тепер тамтешні будівлі іменують не інакше як монастирем.

Починаючи з осені минулого року, давня історія вийшла на новий виток. Отець Гедеон повідомив журналістам, що президент Янукович уже підписав указ про спорудження храму Московського патріархату на фундаменті Десятинної церкви. Пізніше ця інформація ніяк не підтвердилася. Проте пожильці дерев’яної каплиці почали заявляти археологам, які там працюють, про свої грандіозні плани. За словами Гліба Івакіна, церковники прямо казали археологам, що збираються будувати монастир для трьох сотень ченців, братській корпус та іконописну академію. Офіційна Москва вустами патріарха Кирила заспокоює громадськість: ієрарх заявив, що саму Десятинну церкву вони відбудовувати наново не мають наміру - все з тієї ж причини, що не відомий вигляд первісної будівлі.

Правовий аспект

Ніякої дозвільної документації на будівництво на землях історико-культурного призначення, в зеленій зоні Національного музею історії України, у тамтешньої церковної громади немає. Про це, зокрема, заявляв Василь Присяжнюк, на той момент керівник головкому архітектури. Проте незаконну «малу церковну форму» ніхто так і не демонтував.

Ресторан «Лейпциг

(переглянути на мапі)

Цінність

Будинок на розі Володимирської та Прорізної - один із найкрасивіших у столиці, його регулярно малюють художники і знімають фотографи. Не оминули його й літератори. Образ цукерниці «Маркізи», згаданої в «Білій гвардії» тричі, Булгаков аж ніяк не вигадав і навіть не склав як збірний. «Маркізою» називалася кондитерська, розташована у відомому кожному киянинові ошатному будинку. Зведений на самому початку минулого століття архітектором Шиманом, він вважався найвищим житловим будинком свого часу. Споруджувався він з самого початку на замовлення торгівця мисливською зброєю Петра Григоровича-Барського.

У результаті в будинку з’явилася вже згадана кондитерська «Маркіза», яка цілком успішно працювала до революції, як і мебльовані кімнати «Палермо», що займали іншу частину будинку. Нині ж будинок називають не інакше як «ресторан «Лейпциг», хоча закладом громадського харчування він перестав бути кілька десятиліть тому. Ресторан у радянський час тут справді був - двоповерховий, з німецькою кухнею.

Загрози

До нинішнього дня вже виросло покоління киян, які пам’ятають будинок на перехресті Володимирської і Прорізної тільки порожнім мовчазним привидом. Будинок намагалися реконструювати, але далі косметичного ремонту фасаду діло не пішло.

Здається, з часів появи будинку на карті Києва фінансовий фатум переслідує всіх, хто намагається тут «робити гроші». Петро Григорович-Барський замість дохідного дому отримав самі проблеми - зброяр не розрахував своїх сил і був змушений продати ще не добудований будинок, щоб розрахуватися з кредиторами. Купець Сироткін, який викупив будинок у невдачливого зброяра, втратив відкриті тут заклади з приходом радянської влади.

2002 року Київрада продала будинок компанії «Гранд Плаза». До будинку додавалося також право довгострокової оренди земельної ділянки площею 0,29 га з подальшим викупом. Усе разом обійшлося новому власникові всього в 8,3 млн. грн. Але вигідна, здавалося б, угода закінчилася для «Гранд Плаза» провалом. Фірма, як колись Григорович-Барський, не змогла оплатити ремонт. Від її потуг нині залишилася тільки потріскана фарба на фасаді будинку.

Бізнес-удача підприємців ніяк не турбувала б киян, якби від неї не залежала доля історико-культурної пам’ятки. Адже саме простій будинку через фінансові негаразди часто приводить київські пам’ятки архітектури в аварійний стан. Після цього власники з чистою совістю і цілком законно зносять їх як небезпечні для життя людей. А на звільненій в такий спосіб території починають нове будівництво, зазвичай не таке гарне й дисгармонійне з сусідньою забудовою.

Хто будує?

Недавно ризикнути своєю фінансовою фортуною зважився бізнесмен пакистанського походження Мохаммад Захур. У минулому Захур займався металургією, а тепер переключився на медіабізнес (йому належать газета KievPost та інші медіаактиви), нерухомість і банківську справу. Маючи такий великий досвід, Захур не побоявся взятися за колишній ресторан «Лейпциг».

Належна йому компанія ISTIL Real Estate купила будинок у листопаді 2009 року вже за 35 млн. дол. Було оголошено, що компанія готова інвестувати 25 млн. дол., щоб перетворити будинок на чотиризірковий готель на 178 номерів із підземним паркінгом. Роботи мали початися в червні минулого року, а до весни наступного - саме перед Євро-2012 - в готелі планували прийняти перших постояльців. Історичне обличчя будинку нові власники обіцяють зберегти.

Утім, на сайті ISTIL досі висить оголошення про пошук готельного оператора - отже, його так і не знайшли. А починати ремонт власники збиралися тільки після того, як знайдуть партнера. Чи встигнуть вони тепер до Євро-2012 - велике запитання, а після чемпіонату інтерес до таких проектів буде ще меншим...

Правовий аспект

Офіційних планів щодо зносу «Лейпцигу» поки що ні в кого немає. Тим більше, поки будинок не визнали аварійним, це було б і незаконно. Будинок має офіційний статус пам’ятки архітектури та історії.

Утім, і радикальна реконструкція, яку з дуже високою ймовірністю може здійснити власник, теж суперечить закону. І не тільки закону, а й світовій практиці збереження культурно-історичної спадщини: адже ніхто не прибудовує до старовинних особняків у Лондоні підземні паркінги на сотні машин.