Міф про те, що десь поруч із керівництвом країни розміщується таємний мозковий центр, - молодший брат міфові про "світові залаштунки", Ротшильдів і Рокфеллерів.
Так, багато хто вірить. Зазвичай ці віруючі - не християни, не мусульмани й не буддисти. Ті якраз чудово уявляють собі роль і Бога, і Диявола, розуміючи, що всі вони - всемогутні та безтілесні - керують світом невидимо, але вельми ефективно.
Матеріалістам залишається віра в таємний центр, реальний, причому злобний і цинічний, що підтверджується постійним зниженням рівня життя. Його не люблять, але поважають і бояться, оскільки бачать його руку і в холодних батареях, і у війні на Донбасі, і в банкрутстві банків.
Чесно кажучи, я свого часу теж цікавився темою існування Таємної кімнати і навіть витратив певний час на її пошуки у вищих владних коридорах. Правда, це було ще в ті часи, коли в її реальність вірилося легше, - рішення приймалися начебто підготовлені, мали хоч і не завжди красиву, але логіку, та й якусь стратегію можна було вгадати. Не знайшов.
Час від часу віру в Кімнату підгодовує сама влада, називаючи її то "ситуаційною" (що має глибокий сенс), то "стратегічною" (в чому сенсу набагато менше).
Немає більш невдячного завдання, ніж розвіювати міфи і боротися з вірою. Але рано чи пізно всім віруючим доведеться визнати, що Кімнати в нас немає.
Ну тобто не те щоб зовсім немає. Є не Кімната, а кімнати. Або зали. Або дачі. Або алеї. Стежки. Закутки. Туалети, нарешті. І є люди, котрі обговорюють варіанти рішень, але це абсолютно не є системним управлінським механізмом.
Ці рішення стосуються сьогоднішнього, максимум - завтрашнього дня. Оскільки влада є дивним конгломератом вітчизняних бізнесменів, їхніх менеджерів, іноземних бізнесменів, політиків-професіоналів, політиків-любителів, авантюристів та ідеалістів, з тонко намащеним на все це прошарком консультантів на грантах. Кожне рішення тестується не на предмет відповідності стратегічним баченням, а на міру задоволення поточних потреб усіх вищезазначених - матеріальних чи моральних. Тобто або отримання прямої матеріальної вигоди, або підвищення привабливості в очах електорату, або задоволення марнославства, або підвищення рівня самооцінки.
І тому серед багатьох криз у країні головна - криза оцінки побічних наслідків ухвалених рішень. Ці наслідки настають не відразу, але думають про них тоді, коли вони настануть.
Чудово, що поліція змінила обличчя. Але зовсім не чудово, що нові обличчя тренуються працювати на громадянах.
Чудовий гуманний "закон Савченко". Але вбивці, що вийшли на волю і продовжують свою справу, - огидні.
Чудова ідея децентралізації, в частині утворення громад - особливо. Але відмова центральної влади від частини повноважень і ресурсів веде до зростання повноважень та збільшення ресурсів на місцях, а це, за відсутності системної роботи з місцевими органами влади, неминуче призведе: на першій стадії - до децентралізації корупції, а на другій - до дезінтеграції. Бо гроші ділитимуть у регіонах, а від центру, як вважає дехто, крім перейменування вулиць і міст, нічого чекати вже не варто.
Чудовий європейський закон про державну службу... Стоп, тут варто поговорити про іншу Кімнату.
Вона все-таки є. Навряд чи можна ткнути пальцем у її місце на карті Вашингтона, Брюсселя чи Берліна, хоча багатьом відомі установи, в яких конкретно обговорюється українське питання. Вона, швидше, - збірний образ усіх цих місць. І, щоб не плутатися, назвемо її Room.
Її мешканці не переймаються проблемою негайного збагачення. Вони менше займаються сьогоднішнім днем, а більше - завтрашнім. У них є два потужних інструменти впливу - авіаносці і фінмоніторинг. Перший - для ворогів, другий - для всіх.
Room, власне, і займається українським експериментом, як свого часу охарактеризував усе, що тут відбувається, віце-президент США Джозеф Байден. І не варт уподібнюватися російським мислителям і зразу згадувати "піддослідних кроликів". Вже кому-кому, а не їм про це говорити, постановникам одного й того самого експерименту - то в Придністров'ї, то в Абхазії, то в Південній Осетії, тепер - у "ДНР" і "ЛНР", причому всі вони дають упевнено негативний результат.
Усе, що в Україні відбувається, - звісно, експеримент. Історії відомі випадки трансформацій на пострадянському просторі, і, в принципі, зрозуміло, що слід робити. Як змінювати правоохоронні органи, як мінімізувати корупцію на держзакупівлі, як забезпечувати громадський контроль. Менш очевидно - як формувати політичну систему і відривати партії від олігархів. У всіх країнах, де вдалося сформувати справжні партії, олігархів або не було взагалі, або вони були зовсім кволі.
Одне слово, є стандартний набір. Який, як з'ясувалося, реалізувати дуже складно.
Тому що Україна, звісно, - не Росія, але ще більшою мірою - не Польща і, тим більше, не Грузія, і навіть не Литва, а щось, кажучи сучасною мовою, гібридне.
І реформи тому виходять гібридними. Лекала ламаються, причому ламають їх не так навіть зловредні корупціонери, як обставини життя в нашій прекрасній країні.
Партнери з Вашингтона, як відомо, впритул займаються реформою правоохоронних органів. І, на визнання багатьох експертів, структура українських органів, яка дісталася новій владі, на загал була доволі працездатною.
Треба було тільки поліпшити кадровий зміст цих органів, а також змінити цілевказування. Але вже на початок 2015 р. всі партнери зійшлися на одностайній думці: це виявилося неможливо. Висновок суперечливий, але в результаті в Україні з'явилися НАБУ, Антикорупційна прокуратура, а на підході - Антикорупційний суд.
Що цілком природно, значну частину свого робочого часу старі й нові структури витрачають на вияснення, хто тут головний, а партнери грають роль рефері на рингу і стежать, щоб у процесі пошуку чужих квартир вони не повбивали одне одного.
Картина була б чорно-білою ( "залізний кінь іде на зміну селянській конячці"), якби не той факт, що переважна більшість працівників НАБУ та інших нових органів - ті ж таки колишні працівники міліції й прокуратури. А "неколишні" не є професіоналами, а тому можуть принести більше шкоди, ніж користі.
Закон про державну службу. Він чудовий і написаний абсолютно по-європейськи. Згідно з цим законом, як відомо, реально керуватимуть апаратом міністерств держсекретарі, які призначаються на 5 років, з практичною гарантією не потрапити під звільнення без їхнього бажання. Глави адміністрацій також призначатимуться на 5 років з такими самими гарантіями незалежності.
Тобто, за умовчанням, ми виходимо з того, що всі вони є чесними професіоналами, працюватимуть на благо країни, не шкодуючи себе, рідних та близьких... Хочеться запитати: а якщо ні? А якщо з'являться інші інтереси та бажання? Коли цей глава адміністрації або держсекретар зрозуміє, що термін його повноважень явно перевищує термін повноважень президента, коаліції і прем'єр-міністра? Тобто - він їх пересидить. Тобто - "багато я тут прем'єрів бачив різних..."
Тоді може вийти, що виконання програми уряду і передвиборної програми президента буде виключно предметом доброї волі незмінюваного губернатора й держсекретаря? А якщо його уявлення про прекрасне відрізнятимуться від точки зору його колеги, прем'єр-міністра?
Але це ж повсюди в Європі працює, скажете ви. І держсекретарі тільки організовують роботу міністра, який визначатиме стратегію. І вони будуть взаємно доповнювати один одного. Ось тільки повсюди в Європі заведено виконувати протоколи, а не розпорядження людини, котра може зняти тебе з посади. А якщо не може - не виконувати.
Чудова ідея електронного декларування вже призводить до того, що мало хто з успішних людей погоджується йти з реальної економіки на держслужбу, не розуміючи, чим компенсувати жорсткий контроль над собою та своєю сім'єю. Усвідомленням виконання історичної місії? Можливо. Ось тільки місіонерство, як свідчить історичний досвід, явище тимчасове і доволі неоднозначне.
Зрозуміло, що е-декларування дає Room можливість швидко перевірити джерело коштів на придбання будиночка у Словаччині дружиною губернатора в режимі реального часу, що істотно полегшить роботу фінмоніторингу. З іншого боку, незрозуміло, чому ті ж таки партнери не згодні з ідеєю податкової амністії (для всіх, а не для чиновників). Мимоволі починають гризти непевні сумніви - це їм необхідно, щоб тримати всіх на дуже короткому повідку.
У результаті, маємо дві різні діяльності.
Перша, авторства Room, - стратегічна, планована за вже виконаними кейсами, важка для реалізації, в тому числі і з причини нетрансформованого менталітету й конкретних умов бідної воюючої країни, що не дозволяє впровадити багато середньоєвропейських ідей. І з причини дефіциту близьких за духом кадрів, які мають бути не просто симпатичними хлопцями та дівчатами, що тішаться новому досвіду в житті, а лідерами, за якими мають тягнутися інші люди. І з тієї причини, що багатьом ця діяльність заважає жити, розвиватися та багатіти.
Друга, авторства кімнат, - поточна, у кращому разі - покликана розгрібати завали й гасити пожежі, а в гіршому (і частішому) - орієнтована на негайне привласнення фінансових ресурсів.
При цьому в діалозі з Room завжди робиться акцент на безальтернативність влади; що інші ще гірші й негайно здадуться Путіну, що народ не витримає, що система зламається. Система справді ламається, але насамперед тому, що працюють не над її ефективністю, а над головним завданням - максимально продовжити час свого керівництва.
Експеримент триває. Він не є чистим, оскільки війна, втрачені території, відсутність інвесторів, яким ніхто (і Room також) не може дати гарантій, що влада (ця або наступна) зможе відповісти за своїми зобов'язаннями. І припинити його не можна, - він проводиться на геополітичному кордоні й тому сам по собі є зброєю.
Тож продовжуватиме його Room доти, доки цього буде вимагати логіка протистояння. Або поки не знайде достатню кількість людей, які не тільки захочуть, а й зможуть розробити хоча б середньострокову, але реалістичну стратегію. Не для пропаганди, не "Україна-2020" або "2050", а як керівництво до негайної дії. І які будуть здатні її реалізувати. І які отримають достатній рівень довіри з боку громадян.
Коли кімната стане Кімнатою.