Катеринівка — життя в сірій зоні

Лінія розмежування вогню (так офіційно називають лінію фронту) далеко не всюди позначена так чітко, як, наприклад, по руслу Сіверського Дінця. В Донбасі є чимало територій, які можна назвати сірими, нічийними або нейтральними. До них належить і невеличке село Катеринівка, що на Луганщині.

Ще торік Катеринівка була однозначно під українським контролем, однак у січні після запеклих боїв і втрати 31-го блокпосту на Бахмутці лінія фронту посунулася на північ. Найближчий адміністративний центр - селище Березівське - окупували бойовики, і Катеринівку "відключили" від українського фінансування. Незважаючи на те, що село й зараз перебуває на нічийній території (поза крайнім українським блокпостом, хоча бойовиків тут теж немає), обласна влада вирішила офіційно повернути Катеринівку в лоно України. Вирішальну роль тут відіграла позиція селян, більшість яких однозначно заявила, що хоче жити в Україні.

Війна драматично змінила повсякдення цього прифронтового села - Великодня тут не відзначали взагалі, а в поминальний день через загрозу обстрілів на кладовище майже ніхто не вийшов. Як живеться селянам у сірій, невизначеній зоні, з'ясовувало DT.UA.

"Какие наши? Нацики на блокпосту стоят!"

Катеринівка стоїть поблизу м. Золоте-4. Сюди є кілька під'їздів, та правильну дорогу вибрати непросто: на самій лінії фронту один раз звернеш не туди - і тут-таки потрапиш на окуповану територію. Наша колона з гуманітарним вантажем кілька разів зупинялася й уточнювала маршрут у місцевих мешканців. Хоча сліпо довіряти їм не можна. Водій однієї з машин у відповідь на запитання, чи наші стоять на найближчому блокпосту, зі сміхом відповів: "Какие наши? Нацики стоят!" В іншому місці немолода жінка, в якої ми перепитали, чи правильно їдемо на Катеринівку, тільки знизала плечима і мовчки пішла далі. За хвилину виявилося, що колона рухалася прямісінько до сепаратистів, тому довелося терміново розвертатися й на всіх газах мчати у зворотному напрямку. Нарешті виїжджаємо на пагорб на околиці Золотого-4 - до блокпосту українських військових. Це крайня контрольована Україною точка. Далі по дорозі до укріплення бойовиків - ще метрів 700 нейтральної території. За блокпост нікого не пускають, та для гуманітарної колони, яку супроводжують представники обласної влади, роблять виняток.

"Коли з'їдете в село, будете як на долоні, - застерігає кремезний військовий у бронежилеті й касці. - Бойовики заходять туди безперешкодно, тому візьміть із собою про всяк випадок БРДМ (броньована розвідувально-дозорна машина) і автоматників".

У військовому супроводі минаємо блокпост і спускаємося ґрунтовою дорогою праворуч. За кілька сотень метрів починається Катеринівка - невеличкі криті шифером хати ховаються за старими деревами. Навколо ні душі. Та ось на вулиці з'являється жінка років 45. Вона погоджується провести нас до центру, але категорично відмовляється залізти в броньовану машину до військових. Вмовляємо її сісти в легковик і за кілька хвилин доїжджаємо до центру - великої площі з магазином, над яким майорить синьо-жовтий прапор. За кілька днів до нас тут побувало керівництво Попаснянського району, і те, що національний прапор відтоді не скинули, - хороший знак.

У мирний час у Катеринівці проживало три з половиною сотні селян. З початком війни більшість виїхала хто куди, у селі залишилося близько 170 місцевих мешканців плюс 36 переселенців (здебільшого жителі окупованого Первомайська). Бойові дії в Катеринівці тривають і тепер - по наших блокпостах стріляють майже щодня. Однак найгарячіше тут було влітку минулого року. Є в селі руйнування, загиблі й поранені…

На площу поступово сходяться селяни - переважно жінки. Як тільки підходить чоловік призовного віку, старший автоматник з військового супроводу запитує нашу проводжату: "Это местный?" "Свой, местный", - відповідає та, оцінюючи кожного чоловіка швидким поглядом.

- Тут нічого не працює, немає ніякої роботи, - скаржиться місцева жителька Марина. - Найбагатшими були пенсіонери, поки їм не заблокували пенсій. Молоді в Катеринівці майже не залишилося, люди повтікали, кинувши навіть домашніх тварин. Після їх від'їзду селом блукали голодні корови й коні. Страшно тут, знаєте як? Перші блокпости козаків звідси всього за кілометр - у Молодьожці (смт Молодіжний тієї ж Березівської сільської ради. - Авт.). Звідти нас постійно обстрілювали - то городи, то село. Перед тим по Катеринівці проїхали козаки, вони бачили, що українських військових тут немає, але однаково стріляли. Снарядом вбило 65-річного дідуся і його 7-річного внука. Потім українські військові поставили на околиці свій блокпост, то вже почали стріляти й по ньому. А раніше лупили тільки по нас.

- Козаки й досі заходять сюди?

- Заходять, тут у декого з них жінки є... Собаки часто вночі гавкають. Мені якось о 1-й ночі подзвонили у ворота, потім іще раз. Ми посхоплювалися з ліжок, сховалися, але нічого - пішли геть… Так що заходять. Правда, прапора поки не чіпали.

- Які тут настрої - більше до України чи до Новоросії?

- Звичайно, до України! Нащо нам Новоросія? Ми ж українці, хочемо в Україні…

- У мене подруга в Первомайці (м. Первомайськ окуповане бойовиками. - Авт.) залишилася, - доповнює подруга Марини Наталя. - І що - дадуть їй четвертинку хліба, в їдальню один раз пустять… Роботи, заробітку - нічого немає. Подруга працювала колись у технікумі, то де зараз той технікум? Я й сама була продавчинею у Первомайці. Магазин стоїть поки що цілий, але все з нього винесли. Ось чому я в Катеринівці. Хоча тут теж несолодко. В туалет уночі боїмося вийти, світло страшно ввімкнути у дворі. Город у кожного є, а щось посадити не можемо. Вийдеш - і таке враження, наче хтось за тобою спостерігає. Щойно копнеш лопатою, і в'ю-в'ю - кулі свистять. Не до роботи. Виїхати теж непросто - українські військові не хочуть пускати через блокпости. Бачать у паспорті Березівську прописку і кажуть, що ми з окупованої території. Так само й лікарі. Моїй онучці два місяці буде, пішли з нею в Лисичанськ до патронажної медсестри, а та подивилася в паспорт і каже: "Стільки вас понаїхало!" Не хотіла навіть послухати дитину…

"Нам однаково - Україна чи Новоросія. Головне, щоб війни не було"

Газу в Катеринівці немає і не було, зате є світло й вода з колодязів. Такими "розкошами" може похвалитися далеко не кожне село на лінії фронту.

- Зайнятися тут нічим, - каже Марина. - Сидимо з кішками й собаками, аж голова знічев'я дуріє. Єдина розвага - телевізор.

- Які канали показують?

"1+1", "Інтер", СТБ, НТН… Ті, що з Луганська, - не беруть.

Загальноосвітня школа залишилася під козаками, тому в кількох десятків катеринівських дітей уже майже рік вимушені канікули. До церкви теж не підеш: одна з двох найближчих церков - на окупованій території, інша - за українськими блокпостами. Через це вперше від часу заснування села Великодня тут вирішили не святкувати взагалі. Поминальний день так само не вдався - на кладовище наважилися вийти всього зо два десятки селян. Напередодні в Катеринівці була активна перестрілка, і люди вирішили не навідувати померлих родичів, щоб не залишитися з ними передчасно назавжди.

Підходять четверо хлопчаків років 10-12, з цікавістю розглядають бронемашину. Більшість дітей із села виїхали разом з батьками, а тих, що залишилися, рідні нікуди віддавати не хочуть.

- Що робите цілими днями? - питаю в дітей. - Школи ж немає.

- Гуляємо, коли не стріляють, або телевізор дивимося, - відповідає один. - А ще ходимо по околицях, коли можна. У нас тут по городах купа снарядів, які не розірвалися. І вирви - великі й малі.

- У мене під час обстрілу вікно осколком розбило, коли я дома був, - хвалиться інший.

- А хлопчика, якого снарядом убило, знали?

- Так, це Сашко. Їхав з дідусем на велосипеді й потрапив під обстріл. Осколками вбило обох. Поховали їх на Карбоніті (місцевість біля вугільної шахти в Золотому. - Авт.)…

- Хай би вже перестали стріляти, щоб ми не ховалися, - долучається до розмови бабуся одного з хлопців, Ганна Семенівна. - Коли починають, то і в погріб біжимо, і за шафу ховаємося, і під ліжко. Онук надивиться всього цього і блукає вночі по хаті як сновида. А вранці нічого не пам'ятає (жінка починає схлипувати).

- Як ви, хлопці, більше - до України чи до Новоросії? - питаю в дітей.

- Та нам однаково, - відповідає один. - Головне, щоб війни не було.

- Тут кожен по-своєму, - додає Ганна Семенівна. - За себе скажу так - я жила в Україні й нікуди звідси не хочу. А люди по-різному. Ось у мене невістка живе на тому боці, а на роботу ходить сюди, то як їй визначитися? Хай би вже роз'їхалися військові з обох сторін. Бо і тих шкода, і тих…

"В правительстве нет нормального человека. Вся эта бендерщина…"

На ґанку магазину сидить дід у "моряцькому" кашкеті, суворо дивиться на озброєних військових. У руці яскраво-зелена сітка для гуманітарки.

- Пам'ятаєте Другу світову? - питаю.

- А как же! - відповідає хрипким голосом. - Я у немцев знаешь, чем занимался? Передатчики с батарейками для фонариков воровал и им же продавал.

- За що продавали?

- За еду, шоколад. Один раз даже попался. Шесть офицеров с одной стороны и шесть с другой - с пистолетами. Я ящик бросил, упал на землю - и в кусты. Стреляли-стреляли - и не попали. Хе-хе!..

- Як сприймаєте цю війну?

- Просто, понимаешь, в правительстве нет нормального человека. Вся эта бендерщина… Сразу после войны западенцы побросали свои хаты, семьи и приехали сюда.

Дід несподівано переходить на українську:

- Приїхали на Донбас вугілля рубати, а воно таке брудне - гидко в руки брати!

І знов російською:

- Тут семьи себе завели. А потом шахту бросят, поедут на другую и там семью заведут. По три семьи у них было, а жить не на что!.. Вот так-то!

Селяни, почувши нашу розмову, пояснили, що дід не місцевий, а громадянин Росії з Ростовської області. Ще торік приїхав у Катеринівку до родичів погостювати та так і застряг тут через воєнні дії…

Нарешті відчиняють магазин - просторе прохолодне приміщення з порожніми стелажами. З асортименту - посуд, сувеніри й кілька мішків із цементом. Продукти в Катеринівку завозять дуже рідко (проїхати блокпости не так просто), тому магазин здебільш зачинений. Заносимо гуманітарку - мішки з крупами, олію, згущенку, консерви… Усе швидко розподіляють між селянами. Військові із супроводу нагадують, що надовго залишатися тут не можна, тому готуємося до від'їзду. На прощання люди дякують за продукти і просять не забувати Катеринівку. Наша колона рушає з площі, в дзеркалі заднього огляду видно синьо-жовтий прапор над магазином.

Через кілька днів після нашого приїзду державне фінансування в Катеринівці розблокували. Пенсіонерам привезли пенсії за березень (для цього знову довелося брати військовий супровід) і погасили заборгованість за попередні місяці, батькам виплатили дитячі гроші. Перед святами сапери знешкодили на городах, кладовищі й прилеглій території невибухлі боєприпаси. Та Великодня, як уже згадувалося, не святкували і поминального дня не проводили. Нині в селян дві найбільші проблеми - труднощі з перетином лінії розмежування та обстріли. У Катеринівці досі періодично стріляють, вона залишається однією з найгарячіших точок Луганщини…