КАМІНЬ СПОТИКАННЯ

Коментуючи нинішню ситуацію, Григорій Вікторович зауважив: «В Україні є кілька великих підприємств, яким під силу працювати самостійно на світовому ринку, одне з них — «Завод ім.Малишева». Наш вихід із зони впливу «Укрспецекспорту» викликав невдоволення цієї організації. Озлобленість, яку ми бачимо, незрозуміла й смішна. «Укрспецекспорт» багато заборгував за контрактами, що ми реалізовували разом, сума обчислюється мільйонами доларів. Якби з нами розрахувалися хоча б за йорданський контракт, ми змогли б вирішити багато питань, натомість почалися спроби звинуватити нас у низькій якості виробів. Немає жодного рекламаційного акта, жодної претензії з боку йорданських збройних сил, машини чудово поводяться, наші фахівці підготували всі 50 БТР для участі королівства Йорданії в миротворчих силах. Чому, не будучи технічними фахівцями, «Укрспецекспорт» привласнює собі право коментувати на рівні перекладачів, працює наша техніка добре чи погано? Ми самі зробимо належні висновки, де в нас недоробки, не треба нас учити, як виготовляти продукцію, за 100 років роботи ми навчилися її виготовляти. Що стосується платежів, то ми акуратно сплачуємо податки, але якщо кажуть, що треба платити податок «на дим», то це викликає обурення. В суто відомчих інтересах податкова адміністрація Харківської області роздула історію, пов’язану з методологічним питанням — куди і що входить до валових витрат. Ми опротестували акт перевірки податкової адміністрації й звернулися до арбітражного суду».

Те, що коїться навколо підприємства, лише відбиває ситуацію в країні, і зокрема в оборонно- промисловому комплексі, вважає наш постійний автор Валентин БАДРАК.

Якщо говорити про саме підприємство, то справді, його керівництво сьогодні втрапило у немилість до певних відомств, про що сам же гендиректор і повідомив, звертаючись до вищої інстанції — Держкомісії з питань оборонно-промислового комплексу. Кажуть, там він знайшов надійну підтримку, а перспективи такі, що керівника підприємства відстоять, оскільки, як казав один з корифеїв національної оборонки, «хоч і були помилки, не можна забувати, що зробила ця людина для країни». Натомість ті, хто докладно розбирався в нетрях заводської активності, стверджують, що порушення правил експортного контролю з боку заводу були. До речі, це саме письмово підтвердив і сам Григорій Вікторович...

Але не так важливо, хто і як трактує роботу підприємства, завдяки продукції якого (але не зовнішньоекономічній діяльності) Україна стала прогресувати на світовому ринку зброї. Справді, з одного боку, можна говорити, що за минулий рік (ДП «Завод ім.Малишева» отримало право здійснювати зовнішньоекономічну діяльність з товарами військового призначення і товарами, які містять дані, що становлять державну таємницю, 4 жовтня 1999 р., після того, як під час передвиборної поїздки до Харкова глава держави особисто подбав про завод попри те, що в таких правах на той момент підприємству вже було відмовлено) завод не уклав жодного великого контракту на постачання бронетехніки, що десь помилився із вибором посередника, а десь відвантажив техніку замовникові трохи пізніше, ніж передбачалося за умовами контракту. Це коротко, не згадуючи, як саме завод отримував ці ж таки права.

Але, з другого боку, заводські аргументи теж вагомі. І Рим будувався не один рік, тож, може, через кілька років завод і розбереться в тонкощах зовнішньоекономічної діяльності. А замість одного великого контракту (правда, якщо бути до кінця відвертим, укладеного аж ніяк не заводом, хоча заводом реалізованого без жодних ускладнень) підприємство має кілька незначних. Але ж і попит на танки падає, небезпідставно кажуть на заводі.

Хто сьогодні може відповісти на запитання, чи потрібний Україні танковий гігант таких масштабів? А якщо йому потрібні права, то чи не потрібні такі самі Харківському конструкторському бюро ім.Морозова, яке, з огляду на специфіку роботи, спеціалізується лише на незначних, а точніше разових і, отже, недорогих проектах, котрі навряд чи особливо цікавлять держпосередника. З огляду на те, що відносини КБ і заводу не найтепліші, питання це набуває набагато більшої ваги.

Важко сказати, хто має рацію — ті, хто не хотів би бачити танковий завод самостійним, чи ті, хто вірить в успіх його самостійності, хай навіть колись. Головна проблема в тому, що думки розділилися. І ще більша проблема в тому, що був прецедент для того, щоб думки були різними. А якщо по суті, то думок може бути багато, якщо процесом намагаються керувати всі разом.

Ризикну сказати, що відповідальність за таку ситуацію має взяти на себе саме глава держави. В запалі передвиборної кампанії він дав заводові права (хоч і з тяжким серцем). Але завод жив би собі власним життям ще дуже й дуже довго (до речі, байдуже, з правами чи без), якби не інше рішення, котре з’явилося влітку ц.р. І якщо тривалий час конфліктні ситуації вдавалося гасити дипломатичнішому гендиректорові концерну «Бронетехніка України» Юрію Миргородському, то віднедавна і йому це стало не під силу.

Йдеться про те, що поява практично одночасно двох центрів впливу на збройовий бізнес із двома професіоналами і просто сильними особистостями на чолі стала якщо не поштовхом, то передумовою до такого розвитку подій. Спроби відвоювати-відстояти завод є лише наслідком цих процесів, і дарма Григорій Вікторович ображається на пресу, яка не може бути винною в бажанні принаймні розповісти про те, що суперництво на верхніх поверхах нікому користі не принесе. І вже тим більше державі, яка з такими труднощами вирвалася на ринок зброї.

Про те, що переділ національної оборонки ще не завершився і реального старту будівництву національного військово-промислового комплексу ще не дано, свідчать і деякі факти. Так, уже третю за рахунком обіцянку в травні прийняти у вересні Програму розвитку озброєнь і військової техніки не виконано (її намагаються прийняти з 1997 р.). За такого розкладу ще довго дві найважливіші та взаємозалежні держпрограми у сфері національної оборони й безпеки — Програма розвитку озброєнь і військової техніки та Програма розвитку й реформування ЗСУ до 2005 р. — розвиватимуться окремо одна від одної. Негативні результати цього ми пожнемо років через два-три. Природно, всі кивають на Держкомісію з питань ОПК. Але чи можна розглядати серйозний документ, навіть не маючи приміщення? І чи можна в цьому випадку говорити, що все зосереджено в одних руках?

Можливо, саме галас навколо танкового заводу переповнить чашу і стане приводом для доведення до кінця вертикалі збройового бізнесу й оборонки, які все ж перебувають на одній осі, а не на різних полюсах.