Як на Володіни іменини…

На свято заведено робити подарунки. І президент Володимир Зеленський до 30-річчя Незалежності зробив такий подарунок і собі, й публіці: вніс в український календар нове свято (і вихідний день — гуляти так гуляти). День української державності, згідно з указом президента, відзначатимемо в День хрещення Русі й пам'яті рівноапостольного князя Володимира, 28 липня. Який — подумайте, як вдало! — збігається з днем тезоіменитства самого чинного президента.

Історія з риторикою

Про що це нове свято? Чим воно відрізняється від уже наявних у календарі днів Незалежності й Соборності, Конституції і Прапора?

Згідно з указом президента, у фокусі свята — українська державність, укорінена в часи заснування Києва й розквіту держави за князя Володимира-державотворця. Це він прийняттям християнства 988 року «засвідчив цивілізаційний вибір Київської Русі», спадкоємцями якого стали Галицько-Волинське князівство, Українська козацька держава, УНР, ЗУНР, Карпатська Україна й сучасна Україна.

Трохи дивно читати в указі президента очевидне й давно написане, зокрема в шкільних підручниках з історії. Але президент, як видно, вчився по інших підручниках. Він нині тільки відкриває для себе історію й культуру України — і поспішає поділитися цими відкриттями з нами. Тих, хто з історією й культурою України хоч трохи обізнаний, ці відкриття дивують своєю очевидністю й величезними прогалинами в знаннях одночасно. Але й на тому, як то кажуть, спасибі: зірка «95 кварталу» нарешті зайнялася просвітництвом свого глядача в тому, що стосується вітчизняної історії та культури. Якщо ця просвітницька програма стане популярною хоча б наполовину від популярності «Сватів», ні в кого не повернеться язик сказати, що президентська каденція Зеленського стала для країни втраченим часом.

Нове свято нічого по суті не додає до Дня незалежності (він же — державний суверенітет). Стосовно нього окремий «День державності» тавтологічний.

Однак він викликає сумніви не тільки й не стільки тавтологією, скільки датою, на яку призначений. 28 липня, як правильно зазначено в указі, день пам'яті рівноапостольного князя Володимира Хрестителя, і саме цього дня церкви Київської традиції відзначають власний «день народження» вже протягом більш як десяти років. Своїм указом президент Зеленський заявляє чисто світську претензію на те, що досі було суто церковною подією.

Невже не найшлося іншого дня?

Із Москвою князів не шеримо

На поверхні лежить бажання скрутити дулю Москві з її претензіями на безроздільне право на спадщину Київської Русі. Москва якимось чином не тільки «Третій Рим», але ще й «Другий Київ». У всякому разі відтоді, як Київ вирвався з імперських обіймів або, якщо говорити по-московськи, «зрадив» «Святу Русь». Нагадати про те, що «Київнаш», що він — перший і єдиний, а московські заперечення — фантомні болі імперії. Це та правда, яку говорити приємно. А для президента ще й корисно, адже це тішить виборців.

Із Москви підіграли звично, хоч і трохи в'яло: міністр Лавров заявив, що «українці приватизували святкування Дня хрещення Русі». З погляду граматики, фраза жахлива. Але російським пропагандистам не звикати «нагинати» мову. На зауваження російського колеги з готовністю відреагував міністр Кулеба. Не без блиску, але теза про те, що «нам нічого не треба приватизувати — це й так наше» фактично повторювала тези святкової промови президента Зеленського.

В українському політикумі заведено будувати свій імідж на антитезі з Москвою. Ми, мовляв, зовсім інші, ми, як Бетмен і Джокер. І так само, як ми не віддамо їм ні п'яді нашої землі, ми не поступимося «ані титлою, ані тою комою» своєї історії. Але на відміну від Бетмена, який бився й перемагав Джокера, наша влада наступом на історичному фронті компенсує відсутність успіху на фронті реальному. Де, на жаль, без змін — і це принципова позиція державного керівництва.

depositphotos/markovskiy

Чиє хрещення?

Ми, звичайно, інші. Але іноді добре вміємо це приховувати. Президентська ініціатива з перетворення Дня хрещення Русі на День державності — крок до одержавлення релігії та політизації церкви. Формулювання указу, в яких хрещення і державність не подані самостійними цінностями, а тільки «підпирають» одне одного, саме прагнення перетягнути в церкви її свято вказують на те, що Зе!команда вирішила взяти в гру «церковну карту».

На те в президента є і суб'єктивні, й об'єктивні резони. До суб'єктивних можна віднести складні відносини Володимира Зеленського з «термосом». Прагнення осідлати саме День хрещення Русі — свято, засноване в Україні Віктором Ющенком під першу автокефальну ініціативу, — видає глибоко приховані ревнощі президента Зеленського до успіху противника-попередника. Кожен День хрещення Русі — нагадування про ту перемогу, яку здобув Порошенко.

Та й раціональні підстави для спроби взяти під контроль церковне свято є. Саме День хрещення Русі традиційно відзначається масовими хресними ходами (традиція сягає корінням у ті часи, коли такого свята ще не було). А всі масові заходи так чи інакше можна використати та й використовуються в політичних цілях.

Так, як сталося цього року, коли УПЦ МП звезла в столицю й вивела на вулиці понад 50 тисяч вірян. Хресна хода, присвячена до Дня хрещення Русі, мала характер протестної акції: віряни протестували проти візиту патріарха Варфоломія і підтримували ОПЗЖ. Звісно, у Київській митрополії постаралися переконати всіх, що ОПЗЖ просто використовувала хресну ходу для своїх політичних цілей. Але ОПЗЖ вважала, що вона у своєму праві, бо масову явку вірян у Київ було оплачено з кишень спонсорів цієї політсили.

Гадаю, ця хресна хода викликала велике роздратування на Банковій. І, судячи з кількості охорони навколо патріарха Варфоломія, навіть певні побоювання. Але просто взяти й прикрутити цю церковну вольницю влада не може.

Тож треба спробувати її очолити. Призначити на День хрещення Русі державне свято з чисто світським змістом, наповнити його державними й масовими заходами, а церковні в такий спосіб витіснити «на поля» — непоганий спосіб знешкодити церковну фронду, хоч би хто за нею стояв.

А що ж хресна хода? Нехай буде! Але щоб як на параді: у певний час, згідно з розкладом державних заходів, колони вірян поконфесійно проходять київськими вулицями, супроводжувані променистими усмішками президента з трибуни. По-перше, це красиво...

Витрати — навпіл. А профіт?

Чи заперечуватимуть церкви? На це запитання складно відповісти. Поки що яскравих коментарів з боку церков немає, за всієї незграбності своєї церковної політики, президент дечого навчився. Формулювання указу церкви можуть розцінити як комплементарні й багатообіцяючі.

Церковники вже давно лобіюють визнання «особливої ролі християнства й церкви» в українському законодавстві. В ідеалі це мало б увійти до Конституції. Але якщо із Конституцією наразі не виходить, нехай хоча б указ президента. Головне, щоб це пролунало на законодавчому рівні: «державотворча роль», «хрещення як цивілізаційний вибір». Загалом визнання того, що християнство й відповідно церква — наріжний камінь українського державного проєкту.

Це дає церквам право претендувати на розширення впливу в суспільстві й політиці, а також співробітництва з владою бодай за деякими напрямами, які церква зовсім відверто хотіла б залишити за собою, — освітня сфера, питання моралі й «захисту сім’ї» тощо.

Та за всіма булочками втрачається дещо важливе. День хрещення Русі з церковного свята перетворюється на державне. І на це можна було б дивитися крізь пальці, якби не той факт, що зміна «хазяїна свята» несе з собою зміну змісту. Те, що Водохрещення Русі — це акт віри, містична зустріч усього народу з Богом, витісняється на периферію зору. Головне, що це був «мудрий політичний крок». «Цивілізаційний вибір». Даруйте, не можу без лапок, — від цієї фрази чітко смердить Сурковим.

Поєднати два дні народження — Київської церкви й Київської державності — з усіх боків може видаватися вигідною угодою. Та ще й усі витрати навпіл. Але в остаточному підсумку в подібних свят виявляється лише один хазяїн. Добре, якщо в церкві розуміють, що в них мало шансів залишити цю роль за собою. З хазяїв свята вони швидко перетворяться на гостей президента. Досі було навпаки.

***

Володимир Зеленський дуже чутливий до всього символічного. Воно йому як професійному акторові ближче, зрозуміліше й звичніше, ніж уперта реальність політики й економіки. Нічим, крім щирої пристрасті до символічних жестів, неможливо пояснити палке бажання прийняти Великий герб, одноосібно визначати, кому називатися «легендою нації», або підправити календар пам'ятних дат. Президентові дуже хочеться залишити після себе щось, що асоціюватиметься саме з ним, з його іменем. Так, як акт проголошення Незалежності асоціюється з іменем Кравчука, Конституція України — з іменем Кучми, а Томос про автокефалію — з іменем Порошенка. Можливо, у найсолодших мріях президент Зеленський бачить своє ім'я під актом про капітуляцію «ДНР» і «ЛНР» або навіть про капітуляцію Росії в Криму.

Особисто я щиро бажала б, аби ці мрії збулися. Але поки що в перспективі — тільки ще одне державне свято. І це, на жаль, не День визволення.

Більше статей Катерини Щоткіної читайте за посиланням.