ІНТЕЛЕКТУАЛИ ТА ВЛАДА: ШЛЮБ ІЗ КОХАННЯ ЧИ З РОЗРАХУНКУ?

— Чи сталися в пострадянський період історії які- небудь якісні зміни в системі установок і цінностей тих, кого ми зараховували до української інтелектуальної спільноти?

— Авжеж відбулися. Якщо говорити, приміром, про суспільствознавців, то багато хто (якщо не більшість) із них ще десять років тому орієнтувалися на комуністичну утопію і приставали на правила гри апарату влади, розраховані на взаємну цензуру, що, практично, позбавляло творчість індивідуальної ініціативи. При цьому, звісно, лояльність до влади часто була награною, через неї прозирали особисті мотивації та позиції, тобто йдеться про двоєдушність, про вимушене лицемірство.

На початку 90-х український інтелектуал, з одного боку, опинився в ситуації без звичних та обов’язкових «правил гри» та при цьому соціальний і матеріальний статус його різко знизився. З другого — перед ним відкрилися нечувані можливості для індивідуального успіху, самореалізації, а для декого — і збагачення. Коли коротко окреслити основні ціннісні установки українських інтелектуалів — то це асоціальний індивідуалізм. Саме це обмежує їхній вплив (та вони й не прагнуть його) на формування громадянського суспільства; пристосовуючись до хаотичного стану інституцій влади, вони прагнуть знайти свою нішу, налагодити зв’язки з владними інституціями, залишаючись при цьому байдужими до проблем і долі решти людей, до проблем соціальної справедливості та солідарності. Українські інтелектуали виходять із того, що їхній добробут і кар’єра залежать передусім від того, наскільки вони близькі до пострадянської влади, чиновників, олігархів, закордонних фондів тощо, а не від проявів громадянської активності, інтелектуальної совісті, патріотизму й інших неконвертованих в особисті блага чеснот. Хоча багато хто, втративши колишній статус, натомість не надбали практично нічого.

Авжеж, не можна абсолютизувати ментальність нинішнього українського інтелектуала як прояв національних особливостей його системи цінностей. Я кажу про загальну тенденцію, що окреслює пріоритети явних чи прихованих життєвих установок й інтенцій інтелектуалів, яка пояснює, зокрема, чому вони за всі ці роки так і не надбали статусу володарів умів в українському суспільстві.

— Можете навести якісь приклади на підтвердження вашого висновку?

— Прикладів, на жаль, більше ніж досить. Ще 1992 року з метою легітимації нової-старої влади, при Президенті України створили так звану Державну думу України, куди ввійшли українські інтелектуали, відомі загалові ще за «перебудовними» часами. На думку Миколи Жулинського, тодішнього радника з питань гуманітарної політики Думи, вона була «свого роду вищою експертною радою, яка могла аналізувати державну політику з погляду того, наскільки вона відповідає стратегії, необхідній Україні для інтеграції у світову цивілізацію» («Зеркало недели», № 1–2, 2000 р.).

Але тодішня влада саме цього потребувала найменше! Мета, либонь, була інша: інкорпорувати у владні структури найопозиційніше налаштованих і найавторитетніших інтелектуалів, «підгодувати» та «приручити» їх, що й було успішно зроблено. До речі, більшість колишніх членів цього органу, невдовзі розпущеного, сьогодні — вельми заможні люди, бо давно вже об’єктивно не «аналізують державну політику». Навпаки, більшість інтелектуалів демонструє сьогодні сервільну солідарність із політичними елітами, морально й інтелектуально виправдовуючи й підтримуючи будь-які прояви недемократичних форм і стилю владарювання, тим самим самоототожнюючи себе з конформістськими зразками та стандартами поведінки. Несміливі спроби окремих інтелектуалів привнести в суспільно- політичний процес справді демократичні цінності та зразки не знаходять солідарної підтримки з боку більшості їхніх колег. Звідси й низький моральний авторитет інтелектуалів у сус- пільстві.

— Чим же все-таки визначається моральний, суспільний статус інтелектуалів у нашому суспільстві?

— Передусім характером відносин із владою, політичною кон’юнктурою. Інтелектуали в Україні не є однорідною, монолітною масою: вони відрізняються одне від одного не так своїм соціальним статусом і фаховим рівнем, як ступенем соціальної активності, стереотипами та зразками поведінки, характером взаємин із посткомуністичною владою, своїми світо- глядними установками, ціннісними, соціокультурними й ідейно- політичними орієнтаціями. На мою думку, можна виділити в цьому сенсі чотири основні категорії (групи) інтелектуалів.

Перша група — «офіційні інтелектуали», а також «партійні інтелектуали». Це категорія, яку можна назвати інтелектуалами-ідеологами (штатні «радники», «помічники» тощо, а також позаштатні, функціонально родинні, ангажовані посткомуністичним режимом). «Інтелектуали-ідеологи» безпосередньо інкорпоровані правлячим політичним класом — колишньою партійно-державною номенклатурою — з єдиною метою: для ефективного політико-ідеологічного забезпечення (легітимації) функціонування політичного режиму. Основне покликання цієї групи — «наукове» обслуговування корпоративних інтересів. А нагородою за це є можливості нагромадження «зв’язків», доступ до розподілу й перерозподілу матеріальних благ, набагато краща, ніж у більшості членів інтелектуальної спільноти, облаштованість предметно- емпіричного буття.

Друга, досить численна група, — це «інтелектуали-клерки» («політичні консультанти»). Вони ніколи, ні за яких умов не конфліктують із владою. Ця категорія не входить безпосередньо в політичний клас, але тісно з ним, а також з олігархами співпрацює; з власної волі вона виконує важливу функцію позаштатних клерків. Ця група — резерв правлячого політичного класу, а також джерело поповнення «інтелектуалів-ідеологів». По суті, члени цієї групи, незалежно від свого соціального статусу й рівня матеріального добробуту, є найнадійнішою опорою пострадянської бюрократії.

Третя, найчисленніша група — «інтелектуали-конформісти». Здебільшого політично пасивні, вони дуже індиферентно ставляться до практичної політики, до офіційно декларованих цінностей, живуть за своїми власними установками й мають самодостатній внутрішній світ. Відносини представників цієї категорії з посткомуністичною владою з самого початку виявилися двозначними: влада для них не є абсолютно «чужою», але й не стає союзником, помічником у творчій реалізації їхніх можливостей, продуктивних чи контрпродуктивних інтенцій та життєвих планів.

І, нарешті, четвертий, найтонший прошарок інтелектуального співтовариства — «незалежні інтелектуали». Інтелектуальна свобода й незалежність для них означають передусім фінансову незалежність від головного об’єкта своїх досліджень — політики, тих чи інших її конкретних суб’єктів. Багато хто з них, орієнтуючись на загальнолюдські, ліберальні цінності, не рвуться брати участь у практичній політиці й не мають ілюзій щодо характеру політичного процесу й посткомуністичного режиму.

Проте, незалежно від бажання й волі інтелектуалів, в Україні склалися відомі реалії, які дедалі чіткіше виявляються в головних сферах життя суспільства й держави, а саме:

1. Відчуженість більшості суспільства від влади при односторонній багатомірній залежності від неї; довільне, безконтрольне виконання державною владою своїх повноважень; цілковита корумпованість управлінського апарату.

2. Закритість для громадськості процесів формування й функціонування владних структур; домінування принципу фаворитизму в кадровій політиці.

3. Тіньовий розподіл і перерозподіл колишньої так званої загальнонародної («соціалістичної») власності при пануванні на всіх рівнях владної ієрархії патронклієнтних, прихованих від спільноти неформальних стосунків.

4. Нетранспарентні форми узгодження й ухвалення рішень правлячою елітою, що базуються на підтримці з боку тих чи інших груп впливу; зрощування бізнесу, зокрема тіньового, з владою і, як наслідок, — виникнення «олігархічних» кланів, які панують у політичному процесі й в економічній сфері.

5. Невизначеність і непередбачуваність зовнішньополітичних орієнтацій правлячого угруповання разом з її неспроможністю окреслити комплекс національних інтересів і зовнішні пріоритети держави.

6. Відсутність системи реального захисту офіційно декларованих прав людини з боку політичних інституцій; ігнорування прав і свобод особи; фактична підконтрольність судової гілки влади посткомуністичній «олігархії».

— І все-таки, чи можна говорити про якийсь вплив на зміну існуючих політичних реалій, на політичне життя суспільства з боку інтелектуалів?

— Нинішні українські інтелектуали, по суті, не мають сталої системи цінностей, а радше імітують чужу, тож легко пристосовуються до будь- яких політичних реалій. У цьому сенсі вони скоріше маргінальні, а не самостійні актори й «генератори ідей», спроможні впливати на політичне та громадське життя країни. А стосовно так званих інститутів громадянського суспільства — різноманітних неурядових громадських організацій, — то вони в українських умовах не що інше як «перетворені форми» державних інституцій або політико-фінансових груп, тобто по суті приватизовані ними. Чинити опір заданій, нав’язаній інтелектуалам владою, а також олігархічними групами, соціальній ролі вони не можуть, та й просто не хочуть.

— Але ж є чимало прикладів того, що представники інтелектуальної еліти намагаються якось змінити нав’язану їм владою соціальну роль. Про це, зокрема, говорили в інтерв’ю в попередньому номері «ЗН» (№25, 24 червня) заступник голови комітету Верховної Ради з питань фінансів і банківської діяльності Богдан Губський та член-кореспондент НАН України, завідуючий відділом Інституту філософії Мирослав Попович. Вони розповідали про новостворений фонд інтелектуального співробітництва «Україна — ХХI століття».

— Навпаки! Висловлені в цьому інтерв’ю думки про цілі й завдання цього фонду саме промовисто підтверджують мої висновки про місце та роль інтелектуалів у нинішніх українських реаліях. Я маю на увазі, певна річ, не PR-ні думки й PR-ні сюжети інтерв’ю, що стосуються власне мас-медійної презентації фонду (хоча, з огляду на рівень читачів «ЗН», без цього можна було б обійтися). Як формулює основну мету, пов’язану з діяльністю цього фонду, його творець і його реальний власник Богдан Губський? «Об’єднати зусилля владних та інтелектуальних кіл», щоб «інтелектуал нарівні з чиновником, політиком і бізнесменом ставав рівноправним партнером при ухваленні рішень державної ваги»... діставав змогу «реально впливати на політику держави». Чи можна собі уявити, висловлюючись метафористично, «в одній упряжці коня, слона, осла і трепетну лань»? «Об’єднати зусилля», у наших реаліях, інтелектуала («трепетну лань») з усіма іншими акторами можна тільки тоді, коли його влаштовують ті українські реалії, про які я говорив вище. Іншими словами: якщо інтелектуал прийме нинішні сформовані стандарти та прийоми управління суспільством і державою, політичну культуру владарювання, нинішні форми та стиль узгодження й ухвалення рішень елітними групами, їхні далекі від демократичних уявлення про межі допустимого в політиці тощо — тобто пристане на такі «правила гри» українського політикуму та бізнесу, які сформували цілком певний імідж України в міжнародному цивілізованому співтоваристві.

В Україні створення й функціонування подібних фондів (на відміну, скажімо, від Німеччини, де є сотні благодійних фондів, які реально сприяють розвиткові інтелектуального потенціалу нації) — це передусім бізнес, причому бізнес, зрощений із політикою, з владою. У його основі партикулярні, а не загальнонаціональні інтереси. Це, до речі, не приховує бізнесмен і політик Богдан Губський як голова ради фонду інтелектуального співробітництва «Україна — ХХI століття» в інтерв’ю «ЗН». Якщо філософ Мирослав Попович, міркуючи, приміром, про місію фонду й роль інтелектуалів, говорить про загальнозначуще, про те, зокрема, що в результаті діяльності фонду маси зможуть «бачити історичну перспективу й важливість своєї участі в перетвореннях країни», говорить про інтелектуальну власність, про роль меценатства та благодійності, про прозорість роботи фонду, який «не може існувати в тумані» тощо, то цілком інакша, і це природно, позиція Богдана Губського. Ні, м’яко, але категорично заперечує він філософу Мирославу Поповичу з приводу справжньої місії «фабрики думки»: пріоритети фонду — «підтримка лідерів, котрі йдуть назустріч «викликам майбутнього», «експертно-аналітичне забезпечення», «наше завдання не в тому, щоб захищати інтелектуальну власність, а в тому, щоб її виявити й скерувати в потрібному напрямку», «надати ідеям товарного вигляду», а тому (що цілком розумно з точки зору бізнесу) цей «інтелектуальний клуб працюватиме... «без участі преси».

— Іншими словами, ви загалом виключаєте можливість рівноправного співробітництва «незалежних інтелектуалів» із політичними й бізнес-елітами чи все-таки допускаєте, скажемо так, шлюб з розрахунку?

— Коли зустрічаються водночас і в одному місці інтереси «незалежних» або «вільних» інтелектуалів й інтереси політиків, то взаємовигідна співпраця в якихось формах цілком можлива. Не злиття, не об’єд- нання «в одній упряжці», а саме співпраця — короткочасна чи довготривала, але, ясна річ, зі взаємними зобов’язаннями та обумовленими правами сторін, що виключатимуть інкорпорацію перших другими. Можливо, що й фонд Губського та Поповича буде саме таким. А для тих, хто професійно досліджує політику та владу, загалом протипоказане перебування у «вежі зі слонячої кістки», інколи набагато корисніше вести свої спостереження «зсередини». Крім того, і серед нинішнього складу українських політичних еліт — і в партіях, і в депутатському корпусі, й у, знов-таки, адміністрації Президента — є чимало, на мій погляд, порядних і яскравих особистостей, котрі «внутрішньо» хотіли б грати за іншими правилами, цивілізованішими від тих, що, на жаль, визначають характер сьогоднішнього політичного режиму.