In memoriam

Від редакції.

Завтра країна ховатиме Генерала. Так за спиною співробітники невеликого, компактного, схожого на дипломатичний гурток МЗС називали Анатолія Максимовича Зленка. Двічі Міністра закордонних справ Незалежної України.

Про його заслуги перед нашою країною розповість один з учнів...

Однак дозвольте кілька слів від ZN.UA, де працюють люди, які не з чуток знають, що:

При Зленку не можна було стояти в положенні «вільно». Весь його образ змушував підтягнутися і ловити значущі інтонації, а не взаємовиключні твіти.

Над його «шахтарською» англійською посміювалися. Він не знав відповідей на всі запитання — держава лише вчилася бути собою. Але він умів приймати рішення. І часто — відстоювати їх як усередині країни, так і поза нею.

Він не боявся оточувати себе розумними людьми, не шукав тла, а видивлявся майбутніх зірок. Костянтин Грищенко, Борис Тарасюк, Ігор Харченко, Юрій Сергєєв, Володимир Хандогій... Анатолій Максимович давав молодим розумникам шанс і натомість отримував найкращий для країни результат.

У Зленка в тенісі була подача, яку неможливо було відбити.

Коли він втрачав самовладання — дзвеніли вікна. Коли був у доброму гуморі — пахло матіолою і колодязною водою.

А ще він кохав і був коханим. Тим коханням, яким кохають лише під час війни — надійним, зворушливим, вірним. І кохання це не змінювало своєї суті ні в роки блиску високого чину, ні в роки важкої хвороби.

ZN.UA висловлює співчуття Людмилі Іванівні Зленко і дочкам Анатолія Максимовича.

Світла, горда пам'ять.

Невимовний біль охоплює від розуміння непоправного. 1 березня 2021 року, під ранок, перестало битися серце Анатолія Максимовича Зленка, першого міністра закордонних справ незалежної України. Дипломата, який зробив себе сам. А заодно і створив сучасну дипломатичну службу України. Виховав цілу плеяду взірцевих вітчизняних дипломатів.

Повертаючись думкою в ті буремні часи, розумієш, що інша людина й не могла стати першим главою вітчизняного МЗС. Він був на своєму місці як справжній будівничий української дипломатії. Значення міністра Зленка для історії України переоцінити неможливо. Він був і залишається першим не лише за порядком, а й за величиною свого дипломатичного спадку.

В особі Анатолія Максимовича органічно втілилися безліч якостей і чеснот, таких потрібних на тому першому, найвідповідальнішому історичному етапі. Це і відкритість до світу, яку можна було порівняти хіба що з жагою пригод перших мореплавців. І визначна ерудованість та зразкова інтелігентність, системність і твердість у відстоюванні національних інтересів. І примат державних справ над приватними, і невичерпна працьовитість — такий собі здоровий трудоголізм, який завжди був частиною його власної ДНК. Він виявляв вимогливість до підлеглих, але ще більшу вимогливість — до себе.

Професіоналізм, принциповість, порядність і патріотизм — усе це про двічі міністра закордонних справ Анатолія Зленка, важковаговика, який із перших хвилин творив майже з нуля новітню українську дипломатію. Дипломатію саме справжньої незалежної європейської України, а не пострадянської «совкової» бюрократії.

І який до останнього подиху намагався стежити за тим, що відбувається в Україні та українській дипломатії. Знаю, як болісно він переживав, коли розгорталися трагічні події під час Революції Гідності, розпочалася російська агресія проти України, замах на її територіальну цілісність та суверенітет, захисту і відстоюванню яких він присвятив усе своє життя, всі свої сили та дії. Із завзяттям та жагою він рвався в дипломатичний бій, давав поради, ділився досвідом і енергією.

Сьогодні мало хто пам’ятає, але навіть своїм розташуванням на Михайлівській площі сучасна дипломатична служба має завдячувати наполегливості міністра Зленка. Пам’ятаю, як він колись сказав, що «наш будинок має бути унікальним». Вибір, об’єктивно, іншим бути не міг. Серце української дипломатії мало битися над Дніпром. Будівля, з якої можна було побачити весь світ. Підкилимних партократичних ігор і бюрократичних перепон виявилося вдосталь. Однак, одного разу прийнявши рішення, вважав справою честі досягнути його. Попри все. Таким він був, і таким він залишиться в пам’яті багатьох, хто його знав.

Пересічною особистістю Анатолій Максимович ніколи не був. Він завжди намагався запроваджувати нестандартні підходи, виявляти креативність, шукати нові результативні шляхи до досягнення визначених цілей. Дипломатичний лоск і солідність він демонстрував у всьому — від зовнішнього вигляду до вільного володіння п’ятьма іноземними мовами. Відрізнятися від «совкової» дипломатії для нього було життєвим дипломатичним кредо.

Якби на дипломатичній службі впровадили реєстр рекордів, Анатолій Зленко був би лауреатом одразу кількох. Окремі з них не перевершені досі. Назавжди в історії ООНівської дипломатії залишиться феномен Зленка, який робив виступи одразу чотирма мовами ООН (англійською, французькою, іспанською та російською) під час засідань Ради Безпеки ООН, аби краще донести позицію України. Складна справа і для того, хто виступає, і для тих, хто перекладає. Однак лише одним виступом йому вдалося захопити серця одразу половини земної кулі. Головне — в інтересах України.

А ось французькі дипломати, мабуть, і досі згадують унікальні дипломатичні кульбіти посла Зленка в Парижі, які забезпечили проведення першого і єдиного на сьогодні державного візиту президента Франції в Україну в 1998 році. Не було іншого посла в Парижі, який отримував регулярні аудієнції у президента Франції і міг похвалитися довірою та порозумінням. Пам’ятають і згадують про це французькі чиновники, а знати мають і українські дипломати. Сьогодні цей феномен Анатолія Максимовича знадобився б як ніколи. А ще пригадується, як колишній посол США у Франції Фелікс Рогатин так розчулився, що пустив сльозу, коли під час першої зустрічі Анатолій Зленко презентував йому генеалогію його родини українського походження. Після цього випадку Україна отримала ще одного відданого друга.

Зленко володів видатними комунікаційними здібностями, унікальним талантом заручитися підтримкою співрозмовника, умінням встановлювати дух довіри і дружби, що допомагало йому мати рівні і приязні стосунки з представниками світової політичної та бізнес-еліти. Від президента США Білла Клінтона до генсека ООН Кофі Аннана, від усесвітньо відомого медіа-магната Стіва Форбса, який навіть відвідав Україну у 2002 році, до всесвітньо відомого кутюр’є П’єра Кардена, який радо надавав свої розкішні приміщення в центрі Парижа під проведення українських виставок та культурних заходів. Окрема історія — приятельські стосунки з легендарним кубинцем Фіделем Кастро, якому одного разу так сподобалося спілкування зі Зленком, що зустріч завершилася лише під ранок.

Вікопомним став поки що єдиний в історії України державний візит Папи Римського Івана Павла Другого в Україну влітку 2001 року. Але мало хто пам’ятає, що весь нелегкий тягар його підготовки та забезпечення взяв на себе саме міністр Зленко і його дипломатична команда.

Ще один непересічний феномен Зленка, якого так бракує сьогодні не лише українській, а й європейській дипломатії (останній приклад — глава дипломатії ЄС Жозеп Борель) — його шанували і з ним рахувалися дипломатичні опоненти. Наприклад, фривольності і зверхності у ставленні до своїх візаві глава російського МЗС Лавров ніколи не дозволяв собі стосовно Анатолія Зленка. Адже знав, що завжди отримає достойну відповідь і дотепну реакцію на будь-яку провокацію. Лише Зленко міг дозволити собі, реагуючи на антиукраїнські дії Москви, всупереч дипломатичному етикету, прямо у вічі спитати Лаврова: «Серьожо, ти скільки сьогодні взяв на груди?» — натякаючи на пристрасть російського міністра до віскі.

Саме за міністра Анатолія Зленка парламентом сформульовано й затверджено основні засади зовнішньої політики незалежної України, в яких уперше знайшли своє чільне місце євроінтеграційні прагнення; ухвалено перший закон про дипломатичну службу України; сформовано основний кадровий кістяк — першу генерацію «двигунів» української дипломатії. Саме при ньому було започатковано традицію відзначати 22 грудня професійне свято — День працівника української дипломатичної служби.

А ще Анатолій Зленко був і залишається найбільш спортивним з усіх українських глав МЗС. Йому не було рівних у тенісі та волейболі. Саме завдяки спорту доля звела його з чарівною дружиною Людмилою Іванівною, яка впродовж усього дипломатичного життя мужньо його підтримувала, ділила з ним смак перемог і гіркоту поразок.

Я, як і, впевнений, сотні українських дипломатів, глибоко вдячний долі за честь працювати і переймати досвід вишуканої дипломатії в Анатолія Максимовича Зленка. Міністра, який уособлював незалежну Україну з першого рукостискання на переговорах. Посла, якого, без жодних сумнівів, називаєш Надзвичайним і Повноважним. Учителя, якого щиро поважаєш як метра своєї справи і якого ми поміж себе величали Генералом.

Дуже точну оцінку історичної ролі Анатолія Зленка дав легендарний міністр закордонних справ Франції Ролан Дюма: «Пан Зленко зіграв видатну роль у зовнішній політиці України. Він багато зробив для того, щоб Україна посіла своє місце в системі міжнародних відносин. Він завжди прагнув, щоб це місце відповідало її значному потенціалу і статусу як однієї з найбільших європейських держав». Мабуть сьогодні важко знайти українського посадовця, який би заслужив таку характеристику від представника світової дипломатичної еліти.

«Міністр Анатолій Зленко відходить, але дипломат Зленко залишається», — саме так гідно і з високо піднятою головою він відреагував на рішення президента Кучми звільнити його з посади глави МЗС у 2003-му.

У перший день весни 2021 року Анатолій Зленко пішов від нас, але дипломат Анатолій Зленко залишається і продовжує справу свого діда у постпредстві України при ООН. Залишається і багатий дипломатичний спадок Зленка. Він житиме, доки українські дипломати сповідують його принципи і пам’ятають його геній. Доки працюють його учні. Доки стоїть дім на Михайлівській. Доки існує незалежна Україна.

Перший міністр буде в серці завжди, і не лише тому, що перший…

Вічна пам’ять! Дякуємо за все, дорогий Анатолію Максимовичу!