Ім’я єдності

Цього тижня відсвяткував свій 75-літній ювілей предстоятель Української православної церкви Блаженнійший митрополит Київський Володимир (Сабодан). Святкування відбулися досить тихо, — ЗМІ не виявили до них особливої уваги. Можливо, якби протестувальники-підприємці не звернулися з трибуни до патріарха Кирила з проханням благословити президента Януковича ветувати Податковий кодекс, ювілей предстоятеля УПЦ взагалі не потрапив би в поле зору широкої української спільноти. Яка, здавалося, на приїзд патріарха Кирила звернула більше уваги, ніж на самого ювіляра. Представники ВО «Свобода» не відмовили собі в невинному задоволенні попіаритися під стінами Лаври з неоригінальними протестами проти приїзду «московського попа», а спостерігачі вкотре розповіли своїм читачам, що патріарх Кирило приїхав «показати, хто господар». Тобто патріарх не тільки поки що не виконав своєї програми «зробити свої візити в Україну звичайною практикою», стати тут «своїм». Він навіть просто на день народження не може приїхати, щоб не бути запідозреним у «задніх думках».

Патріарху Московському слід віддати належне: він приїхав привітати митрополита Київського з ювілеєм і поводився як вихований гість. Окрім нього, до Києва прибули представники багатьох помісних православних церков. Митрополит Володимир отримав також тепле привітання від свого «суперника номер один» патріарха Філарета. Що, як мені здається, заслуговує особливої уваги.

Втім, ювілей викликав у спостерігачів не тільки ювілейні роздуми. Розмови про те, що, можливо, митрополит Володимир залишить посаду предстоятеля УПЦ, які виникли одразу по обранні нового патріарха РПЦ, вкотре набули актуальності. Митрополит Володимир — не найзручніша постать для московського керівництва. Його авторитет в Україні такий високий, що патріарх Кирило, попри всю свою телегенічність, навряд чи може претендувати на пальму першості в Україні, доки митрополит Володимир залишається предстоятелем УПЦ. Його особистим авторитетом гарантована автономія цієї церкви — і де-юре, і де-факто. У свідомості української пастви він — глава церкви, а патріарх Кирило — високий, шанований, проте все ж таки гість. «Окремість» УПЦ втілена в авторитеті митрополита Володимира навіть більшою мірою, ніж у дедалі сміливіших автономістських ідеях його оточення.

Поважний вік і слабке здоров’я цілком можуть стати приводом до усунення його — з належним пошанівком, звісно, — від управління УПЦ. Спостерігачі напередодні ювілею гадали, чи станеться це, а якщо так, то коли саме патріарх прийме у Блаженнійшого відставку — у дні святкування чи невдовзі після них. І що далі? У предстоятелі можуть возвести компромісну постать, котра продовжить політику балансування між радикально налаштованими «українофілами» і «русофілами», як це робив митрополит Володимир. Або розіграти скандальний сценарій, звівши на київську кафедру спочатку абсолютно безкомпромісного владику (наприклад, митрополита Одеського Агафангела), а потім, щоб зняти напругу, запропонувати «менше зло». Ним може стати митрополит Донецький Іларіон або митрополит Дніпропетровський Іриней. Що, за великим рахунком, зовсім не буде вирішенням проблеми, оскільки настрої цих владик збігаються з позицією митрополита Агафангела, — вони просто не такі одіозні. Іншим, витонченішим виходом зі скандальної ситуації може стати запровадження прямого патріаршого управління: вибори нового митрополита Київського відкладуть, у Київ призначать патріаршого вікарія. «Доки пристрасті вщухнуть». Тобто тимчасово. Адже немає нічого більш постійного.

Проте навряд чи патріарху Московському варто з цим квапитися. Оскільки митрополит Володимир поки що залишається єдиним владикою в УПЦ, здатним силою власного авторитету стримувати радикальні настрої. Звісно, деякі рішення показують, наскільки далекі політики від реальності. Є побоювання, що долю УПЦ вирішать між собою президент України, якому буде зручніше працювати з менш авторитетним і більш керованим предстоятелем, та патріарх Московський, який хоче зміцнити в Україні свій протекторат. Але є надія, що здоровий глузд і турбота про церкву візьмуть гору над прагненням «топ-менеджерів» негайно домогтися бажаного.

Як зазначив у своєму виступі-привітанні патріарх Московський, митрополит Володимир прийняв керівництво українською церквою в «нелегкі часи». Але впродовж останніх уже майже ста років в української церкви (точніше, «у церкви в Україні») «легких часів» не було.

З самого початку своєї роботи на київській кафедрі митрополит Володимир мусив закликати в союзники обережність і терпіння. Тоді в УПЦ настрої були дуже радикальні. Коли ми говоримо про «розкол», звично дивимося у бік УПЦ КП. Але лінія розколу пройшла не по ній. Вона пройшла по українських єпархіях РПЦ — по УПЦ. У цій церкві панували сум’яття, гнів, страх, сумніви. На хвилі національного піднесення багато хто залишив «московську церкву» й перейшов в «українську». Мудре керівництво не тільки остудило голови радикалів, готових іти на «відступників» з хоругвами навпереваги. Згодом воно зуміло розставити крапки над «і», переосмислити місію української церкви, виростити пастирів і паству, яка мислила єдність не в геополітичних, а в євангельських категоріях — не як єдність із якимось патріархатом, а як єдність із Христом і всією повнотою Його Церкви. Як єдність церкви з народом Божим — народом тієї землі, на якій вона покликана проповідувати.

Легко простежити з виступів Блаженнійшого, як повільно, обережно «церква Московського патріархату» еволюціонувала в українську церкву з власними духовними, соціальними, культурними завданнями. Як потихеньку УПЦ дистанціювалася від політики РПЦ. Осуд «політичного православ’я» — у той момент, здавалося, тільки осуд діяльності біляцерковних організацій, котрі використовують церковну риторику з політичною метою. Тепер він звучить зовсім інакше, масштабніше — як програма.

«Політичне православ’я» — досі одна з найболючіших для церкви тем. Вона виникає постійно, варто тільки торкнутися церкві й політиці, церкві і владі, церкві й ідеології. Патріарх Алексій бачив у РПЦ можливість реставрації СРСР, патріарх Кирило перетворив цю ідею в цивілізаційний проект «Русский мир», політики навперебій рекламують свої церковні уподобання, церковники посміхаються в бороди і показують пальчиком, що вони за це хочуть. У думці обивателя церква перетворюється на політику. Що не йде на користь церкві, коли політика починає набридати, а від окремих політиків просто нудить.

УПЦ і її предстоятелю доводиться мати справу з «політичним православ’ям» упритул. Не треба далеко ходити по приклади. Прямо після святкової літургії президент України подякував предстоятелю УПЦ «від себе», «своєї сім’ї» і «своєї політичної команди», зазначивши, що вони «пішли нелегким шляхом модернізації країни» і що «кожен крок роблять із благословення». Чи означає це, що духівник президента — Блаженнійший митрополит Володимир, — поряд із владою, відповідає за політику нинішньої влади? Податковий кодекс, наприклад, благословляли постатейно чи пакетом? А Житловий? А Трудовий?

Запитання, зрозуміло, риторичні, — ні митрополит Володимир, ні хтось інший зі священнослужителів УПЦ жодної статті із зазначених документів не благословляв. Слова президента — ще одна незграбна спроба обпертися на авторитет церкви (адже їй, за соцопитуваннями, як і раніше, довіряють), а ще краще — на авторитет самого Блаженнійшого. В оточенні якого досі не знайшлося жодної достатньо сміливої людини, яка б пояснила (бодай спробувала), що ці незграбні спроби не додають очок президентові, зате розхитують і так не надто стійке становище УПЦ.

Втім, пояснювати, може, й сенсу немає.

Церковна підтримка президента України забезпечена Московським патріархом. Якщо у президента або прем’єра Росії можуть бути якісь претензії чи невдоволення політикою В.Януковича і його команди, то в патріарха Кирила — ні. Культурна політика нинішньої влади веде Україну у світле майбутнє «Русского мира». Навіть якщо скандальний проект закону про мову покладуть під сукно. Конфесійні уподобання української влади виражаються не тільки у святкових вітаннях, а й у підтримці, спрямованій на зміцнення матеріальної бази УПЦ та ігнорування потреб «конкурентів». Проблема «політичного православ’я» виявляється надзвичайно гострою, чіткої відповіді на неї у жодної української православної церкви поки що немає. До заслуг митрополита Володимира можна зарахувати хоча б те, що проблема ця принаймні була усвідомлена. А негативна оцінка змішування політики і церковних справ дає можливість сподіватися на подолання «політичного православ’я» в УПЦ. Хоч би як захоплено грали у нього в РПЦ.

Два роки тому у своїй промові, присвяченій 1020-літтю хрещення Русі, митрополит Володимир сформулював для української церкви ще одне завдання — необхідність створення цілісного культурного простору України на базі синтезу східної (лівобережної, «російської») і західної (правобережної, «європейської») традицій. Він говорив про необхідність для нашої країни — різної, але єдиної — «засвоїти» ці відмінності й відбутися як щось ціле і оригінальне. Так він визначив Україні і її церкві цивілізаційну роль, альтернативну входженню в «Русский мир». Ідеї подвійної (московської і константинопольської) юрисдикції, перехід від конфронтації до діалогу з УПЦ КП і УАПЦ — усі можливі шляхи безконфліктного вирішення проблеми поділу української церкви знаходили розуміння і підтримку предстоятеля, який завжди називав єдність української церкви метою свого служіння. У тому, що ці ідеї не реалізувалися, — не винен Блаженнійший. У тому, що ці ідеї прозвучали, — його досягнення.

Наскільки важко митрополитові та його оточенню провадити проукраїнську політику всередині власної церкви, красномовно свідчить історія із визнанням Священним Синодом УПЦ Голодомору актом геноциду українського народу. За слово «геноцид», вжите в документі, авторів змусили виправдовуватися й, після колосального тиску, відмовитися від нього. Проте, відсутність власне слова «геноцид» не змінило фактичної суті документа. Та й особисте ставлення митрополита Володимира до Голодомору було загальновідомим. Воно й не могло бути інакшим, адже від штучного голоду 1933 року постраждала його родина.

Блаженнійшого митрополита Володимира можна осуджувати (і це постійно роблять) за те, що він рішуче не кладе край якимсь ініціативам своїх владик чи влади, не засуджує якісь дії або рішення. Але, якщо ви помітили, він узагалі ніколи нікого рішуче не осуджував. А що стосується різких рухів — звичка ходити по лезу ножа швидко від них відучує. На цій обережності вистояла українська церква — дуже хитка споруда: варто їй тільки помітно нахилитися в той чи інший бік, цілком може впасти.

Дивлячись на митрополита Володимира і патріарха Кирила, хотілося б сказати: ось різниця між українським і російським розумінням православ’я та християнства. З погляду світської людини, митрополит Володимир — «слабкий» керівник, нерішучий політик. Світській людині ближчий стиль патріарха Кирила — «менеджера», або, швидше, «піар-менеджера». Але річ у тому, що церква — не політикум. Шанувальникам нескінченного політичного шоу важко пояснити, у чому сила такого керівника, як митрополит Володимир. Але, може, їх переконає той факт, що церква, незважаючи на внутрішні проблеми і зовнішні обставини, незважаючи на політиків — як церковних, так і світських, — незбагненним чином жива.

Жива завдяки не менеджерським талантам, спрямованим на зримий і швидкий результат, а мудрості і терпінню. Умінню упокоритися і готовності чекати. Щирій вірі, — адже тільки щиро віруюча людина може терпляче чекати того, чого за земного життя їй, можливо, не дочекатися. Завдяки тому, що хтось зберігає вірність Євангелію і Христу, а не вигаданим проектам різного рівня грандіозності. Завдяки молитві.

Особистість митрополита Володимира романтична і драматична водночас. Духівник влади, але не придворний. Гарант єдності і церковного миру, скутий недовірою своїх і чужих. Молитвеник, від якого чекають рішучих керівних дій. Публічна постать і людина, котрої ми не знаємо, тому що її істинні людські й пастирські риси не збігаються з тією політичною функцією, до якої ми її зводимо.