Імпровізації доцільні тільки в джазі

Відправляючись із першим робочим візитом до Москви найдемократичнішим способом — економ-класом рейсового літака, банкір, економіст, а тепер ще й дипломат Арсеній Яценюк розпочав свій російський сезон. У Києві вважають, що Яценюк «для першого раунду виглядав цілком пристойно». Як гадають наші співрозмовники, голова українського зовнішньополітичного відомства на пристойному рівні провів переговори з грандами російської дипломатії — головою МЗС Сергієм Лавровим і секретарем Радбезу Ігорем Івановим. В дипломатичному «спаринзі» він зумів гідно представити позицію Києва в таких питаннях, як демаркація й делімітація українсько-російського кордону, економічне співробітництво, ЄЕП, НАТО, Придністров’я та Косово. Показово, що сторони фактично домовилися у першому півріччі розпочати роботи з проведення демаркації сухопутної ділянки українсько-російського кордону. Щоправда, головний український дипломат дещо «плавав» у темі функціонування російського Чорноморського флоту в Україні: в Москві Яценюк заявив, що проблематика використання російської символіки в Севастополі — «це одне з останніх питань, які необхідно вирішувати з ЧФ». Відчувалося, що тема ця для нього нова і з нюансами він ще не знайомий.

І все б нічого, якби не озвучена міністром закордонних справ України несподівана пропозиція своїм російським візаві обновити (!) великий українсько-російський договір. Ініціатива ця викликала в нас, журналістів «ДТ», як і в багатьох представників українського дипломатичного корпусу та експертів, м’яко кажучи, здивування.

Свого часу «ДТ» вирішило не робити надбанням гласності низку прикрих помилок і дипломатичних промахів, зроблених паном Яценюком під час його першого візиту до Брюсселя. Хоча б тому, що поїздка ця відбулася через кілька днів після його призначення на посаду голови МЗС. І Арсеній Петрович, не будучи кар’єрним дипломатом, мав дуже слабке уявлення про нюанси української позиції. Проте ознайомлювальний візит до Москви відбувся через чотири тижні після призначення Яценюка міністром закордонних справ. А за цей час вже можна було зробити деякі висновки. Зокрема про те, що імпровізація доцільна тільки в джазі. В дипломатії ж вона здатна спричинити серйозні наслідки. Оскільки слова міністра закордонних справ мають особливу вагу, тому що означають позицію дер­жави. Адже президент, прем’єр і голова зовнішньополітичного відомства — це ті особи, які, відповідно до Віденської конвенції, представляють офіційну позицію країни. А це означає, що сказане на переговорах наші партнери розглядають під мікроскопом, і не втратять нагоди скористатися промахами.

Потенційна небезпека для нашої країни, створена необдуманою пропозицією Яценюка оновити великий договір, криється не в самій ідеї. Немає гріха в тому, щоб зробити договір змістовнішим і сучаснішим. Але доцільно переглядати договори у потрібний час. А не тоді, коли позиції держави на міжнародній арені ослаблені перманентною внутрішньополітичною кризою, а міністр закордонних справ потопає у нюансах проблем українсько-російських відносин. В іншому випадку одержимо результати, протилежні очікуваним: досвідчена російська дипломатія може цілком використовувати ситуацію невизначеності, що склалася у нашій країні як важіль тиску і, зважаючи на зацікавленість українців у договорі, виторгувати вигідні Кремлю поступки. Можливо, Арсеній Петрович не знає, але в недалекому минулому російські парламентарі й політологи вже не раз намагалися зробити договір розмінною картою у своїх іграх із Києвом. Останній раз це було влітку минулого року, коли Держдума попросила в уряду інформацію про заходи щодо повернення Криму до складу Росії, оскільки 2007 року, мовляв, закінчується десятирічний термін дії рамкового договору.

Безумовно, нинішній великий політичний договір недосконалий. Але в ньому є низка положень, які залишаються принципово важливими для нашої країни. Наприклад, визнання Україною та Росією територіальної цілісності одна одної і недоторканності кордонів (статті 2 і 3), так само як і неприпустимості застосування «сили або загрози сили, включаючи економічні та інші засоби тиску» (стаття 3). Вже тільки ці положення роблять документ для Києва «священною коровою». Адже базовий політичний договір — це рамковий документ, у якому країни фіксують не просто декларації, але й певні зобов’язання. І деякі українські експерти навіть вважають, що з урахуванням нинішнього зовнішньополітичного курсу Росії, в цьому договорі є положення, на які російська дипломатія нині навряд чи погодилася. Сьогодні росіяни, можливо, спробували б посунути акценти, зробивши наголос на інтеграційних процесах.

Сказане нами означає, що в Києві зовсім не збиралися ініціювати «оновлення» базового політичного договору між Україною та Росією. Тим паче що не закінчився десятилітній термін його дії і його ще не продовжено. (Згідно зі статтею 39, Договір про дружбу, співробітництво та партнерство між Україною і Російською Федерацією, підписаний у травні 1997 року, набуває чинності в день обміну ратифікаційними грамотами. А протокол про обмін цими грамотами було підписано тільки 1 квітня 1999 року. У статті 40 говориться, що договір автоматично подовжується, якщо одна зі сторін письмово не заявить про своє бажання припинити дію документа за шість місяців до її закінчення.) А обнародувана Яценюком пропозиція — власний експромт, ініційований без попередніх консультацій з експертами.

На жаль, у Москві колеги не вказали недосвідченому міністрові на недоречність його ідеї. І Яценюк встиг неодноразово повторити тезу, яка так йому полюбилася, про «доцільність оновлення великого договору»: спочатку на переговорах із Лавровим, а пізніше — на прес-конференції. Між цими двома заходами минуло достатньо часу, щоб український посол чи інший український дипломат високого рангу натякнув своєму шефу про недоречність такої пропозиції. До речі, слова українського міністра викликали в росіян неприховане здивування. Деякі наші співрозмовники кажуть — приємне. Російських дипломатів можна зрозуміти: міністр закордонних справ України зробив подарунок, на який вони зовсім не очікували. Не дивно, що вони погодилися порушити це питання на майбутніх переговорах.

І як тут не пригадати одну з перших поїздок до Москви Олексія Івченка як голови НАК «Нафтогаз України», коли він запропонував переглянути умови постачання російського газу в Україну. Тоді росіяни довго не могли повірити у своє щастя й три дні телефонували до Києва, намагаючись дізнатися, що ж таке задумали ці «хитрі хохли». Чим обернулася для нашої країни в січні 2006 року ця пропозиція пана Івченка, ми всі добре знаємо.

Звичайно, Яценюк припустився серйозної помилки, яку, наскільки нам відомо, міністр вже не просто усвідомив, але й зробив певні висновки. На щастя, помилка ця поправна. Як свідчить дипломатичний досвід, після таких сенсаційних заяв іде, як правило, кулуарна робота дипломатів: ті намагаються дізнатися, що саме мав на увазі той або інший представник держави, коли робив несподівану заяву? Чи варто сприймати його всерйоз, або ці слова — вияв некомпетентності? Як показує світова практика, в схожих випадках сторона, яка ініціювала питання, намагається або забути про свою пропозицію, або спустити на гальмах. Наприклад, у нашому випадку, — запропонувавши підготувати угоди, які мають піти в розвиток нинішнього договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією. Можливо, цей вихід влаштує і Москву: копітка й напружена робота з підготовки базової угоди триває не один рік. А в росіян на носі вибори президента. То навіщо ж підкладати міну під двосторонні відносини, в яких і без того вистачає проблем, потребуючих термінового вирішення?..