IDEX-2009: списів тріск і дзвін булату...

Ідею створення на своїй території технологічної Мекки Об’єднані Арабські Емірати відстояли навіть не за принципом спритної організації виставки IDEX. Хоча питання престижу штовхає ОАЕ на лідерство в оборонному виробництві в регіоні: на IDEX-2009 кількість місцевих оборонних компаній зросла до 89, а зайняті виставкові площі збільшилися майже до половини. Але правда і в тому, що на цей час ОАЕ за реальними витратами на закупівлю озброєнь та військової техніки вийшли на перше місце в регіоні, випередивши навіть Саудівську Аравію. Тільки за період із 2000-го по 2007 рік ця країна закупила імпортної зброї на суму 13,8 млрд. дол., а кошти на середні щорічні закупки зброї протягом кількох останніх років упевнено сягають за 2 млрд. дол. Як тут не згадати, що це більш ніж у півтора разу перевищує весь оборонний бюджет України на нинішній рік! І це тільки чистий збройовий імпорт, без урахування оборонного замовлення власним фірмам.

При такому підході не має дивувати розширення виставок IDEX як оглядового майданчика оборонно-промислових досягнень світового рівня. 2009 року за обсягом площ сам салон зріс у 1,5 разу, за представництвом — приблизно на 20%. Але, серед іншого, це показує ще одну тенденцію: світ ввійшов у новий виток активного переозброєння, причому його не зупинить навіть світова економічна криза.

Сила стримування по-східному

Не слід думати, що найбільші споживачі нової зброї з Близького Сходу (за сумарними витратами, цей регіон на другому місці за рівнем збройового імпорту після Південно-Східної Азії), такі як ОАЕ, Саудівська Аравія чи Кувейт, — дуже войовничі нації. Більше того, ризикну засумніватися у воєнному успіху на випадок реальної війни цих розбещених багатством і достатком країн, навіть із їхньою чудовою зброєю. Але в них своя багатофакторна логіка військових витрат. По-перше, це чинник війсь­ково-політичного стримування, який, поряд із брязканням залізом, передбачає і обґрунтовану політичну підтримку великих гравців на міжнародній арені. По-друге, оборонні технології сьогодні ще більше, ніж будь-коли, є сектором подвійного призначення. Розвиваючи його, покупці виходять в економічні лідери, зміцнюють фінансові можливості й розширюють загальне ділове партнерство з найбільшими компаніями світу. Нарешті, це предмет національної гордості, престижу і впевненості, що передаються від шейхів униз по ланцюжку, поширюючись далі через «заїжджий робітничий клас» — пакистанців, індусів, малайзійців, філіппінців...

Ніби підтверджуючи сказане вище, військовий міністр Франції, який прибув на виставку IDEX, заявив, що в травні на території ОАЕ з’явиться французька військова база. А вже в перший день роботи салону одна з оборонних компаній ОАЕ підписала контракт із неназваною компанією з Німеччини на трансфер німецьких технологій виробництва систем управління озброєнням і з такою ж компанією зі США, котра не хоче «світитися», — на отримання американських технологій захисту інфраструктури. Хоча сума контрактів, за мірками арабів, не захмарна — вона тільки трохи перевищує 300 млн. дол., тут відбивається вся ідеологія збройових закупівель. Тоді як навіть США і РФ на час фінансової кризи наважилися урізати оборонні витрати, країни Близького Сходу, на думку американських аналітиків, незважаючи навіть на зниження цін на нафту зі 147 дол. за барель торішнього липня до 34 дол. нинішнього лютого, істотно не вповільнять закупівельних обертів.

Українські оборонні технології

На IDEX-2009 Україна в особі держкомпанії «Укрспецекспорт» традиційно продемонструвала на головному збройовому салоні серію новинок. Вперше представила нові тренажерні системи різного призначення, розроблені — що дуже показово — приватним підприємством «Енергія-2000». Серед досягнень цього підприємства, на які звернули увагу і вітчизняні, і закордонні спеціалісти, — системи моделювання сучасного двостороннього бою. Для української армії, що відпрацьовує в рамках заходів бойової підготовки переважно миротворчі функції типу блокування, конвоювання тощо, цей напрям надзвичайно важливий.

Нарешті вперше привезений на огляд іноземним спеціалістам і новий бронетранспортер БТР-4 зі щойно розробленим бойовим модулем «Парус». Машина створюється Харківським конструкторським бюро ім. Морозова (ХКБМ) на замовлення Міноборони України і перебуває на етапі випробувань. Бронетранспортер оснащений новими високоточними протитанковими керованими ракетами «Бар’єр» розробки того ж таки ДККБ «Луч». За словами генерального конструктора бронетанкобудування України і керівника конструкторського бюро Михайла Борисюка, під час розробки машини витримано дві ключові тенденції: модульність і варіативність посилення броні. Так, можливе складання командирських, санітарних або евакуаційно-ремонтних машин. У базовому варіанті вона поступається основним західним конкурентам хіба що бронепробиваністю. Зараз БТР-4 витримує фронтальні постріли калібру 12,7 мм, тоді як натовський четвертий рівень вимагає 14,5 мм і здатність протистояти осколкам на відстані п’яти метрів від вибуху боєприпасів із 50-кілограмовим тротиловим еквівалентом. Але генеральний конструктор запевняє, що має про запас аж п’ять тонн, які планує використати для вмонтованого динамічного захисту і посилення днища.

М.Борисюк також повідомив, що замовником близько 200 БТР-4, щоправда, із німецьким двигуном Deutz, може стати Македонія. Спеціалісти «Укрінмашу», дочірнього підприємства ДК «Укрспецекспорт», успішно просувають БТР-4 на ринку. Взагалі, експортні можливості легкої бронетехніки вже підтверджені на практиці: модернізований за оборотні кошти ДК «Укрспецекспорт» БТР-3Е сьогодні продається досить великими партіями в кілька країн. А споживачі з Південно-Східної Азії вважають машину адекватною заявленим характеристикам і досить комфортною.

Втім, одним із нових напрямів, які тепер доводиться активно освоювати українським спецекспортерам, є пошук фінансових ресурсів за кордоном під реалізацію технологічних ідей перспективних підприємств українського ОПК. Мабуть, тільки це може врятувати від повного занепаду оборонку, проблемами якої в державі давно ніхто не цікавиться.

Збройово-промислові уроки IDEX-2009

Якщо ж вести мову про тенденції сучасного етапу розвитку збройового ринку, то основні з них можуть виявитися повчальними для України.

По-перше, тут давно немає стрибкоподібно-революційних переходів на системи нового покоління. Практично всі нові системи озброєнь являють собою монолітне поєднання безлічі взаємозамінних модулів, кожен з яких може розвиватися автономно. Модернізація всієї системи відбувається поетапно, у міру заміни всіх модулів: бази, двигуна, озброєння, системи управління, системи захисту тощо. Але помічено, що загальна заміна може відбутися за 4—7 років при вдосконаленні наземного озброєння і за 5—10 років — повітряного, тобто майже таким самим темпом, як і раніше.

По-друге, лідери збройового ринку займаються вдосконаленням ключових елементів, як-от: забезпечення життєстійкості системи та посилення живучості екіпажів. Для цього поліпшуються системи різноманітного захисту, збільшується швидкість і точність проходження рішень і цілевказівок, зменшується вага систем зброї, активно застосовуються нові матеріали, системи роблять невидимими та безпілотними (безекіпажними), у них розвивається можливість оперувати на наддальностях, тобто задовго до виявлення та протидії з боку «менш технологічного» противника.

По-третє, різко підтягнувся «другий» ешелон розробників та виробників озброєнь і військової техніки. Якщо Україна традиційно була наприкінці першої десятки з колосальним відривом від другої, то сьогодні такі гравці ринку, як Китай, ПАР, Туреччина, Південна Корея, з дуже багатьох напрямів помітно випереджають Україну, а Індія, Польща, Чехія, Болгарія почали випереджати за деякими позиціями. Ідеться не про потенціал у галузі інженерних розробок та виробництва, а про реальний стан речей у цій галузі. Наприклад: Китай домігся експорту в регіон Близького Сходу своїх систем ППО ближнього радіусу дії (Yitian) та нового плаваючого бронетранспортера (VN1). Відповідно до повідомлення Jane’s, покупцями цієї техніки «стали кілька країн регіону, включаючи Кувейт, Оман і Саудівську Аравію». Україні про таке годі й мріяти, а створення засобу ППО поки що виношується тільки в головах розробників. Тобто китайська зброя вже успішно конкурує з французькою та американською в регіоні, де такі перебірливі покупці! А от на IDEX-2009 КНР продемонструвала нову десятизарядну РСЗВ AR1A, причому навіть у «Рособоронэкспорте» визнали, що це власна робота китайців, а не копія російського РСЗВ «Смерч». Не кажучи вже про автоматичну спарену 35-мм скорострільну гарматну систему, — виробництво скорострільної пушки та боєприпасів до неї є ще одним прожектом сучасної збройової України.

По-четверте, дорожнеча і складність сучасної військової техніки змушує армії дедалі більше часу приділяти тренажерним системам. У підготовці пілотів бойових літальних апаратів рівень використання тренажерів сягнув 50%, а при використанні наземної бойової техніки давно перевищив 30%. Демонстрація тренажерних систем і симуляторів на IDEX-2009 виявилася ледь не повсюдною.

По-п’яте, дедалі більше стирається межа між військовим і поліцейським напрямами розвитку озброєнь, військова техніка стає універсальнішою, легко змінюваною для цілей подвійного призначення. Все це зумовило демонстрацію безлічі зразків нелетальної зброї, систем фізичного захисту людини і машини в екстремальних, а не тільки в суто бойових умовах.

Розмірковуючи іноді над цифровими успіхами України, можна лише дивуватися. Справді, уже другий рік поспіль обсяги українського збройового експорту впевнено перевалюють за 1 млрд. дол. І хоча це не колишній долар, для технологічно виснаженої України така цифра — без перебільшення, успіх.

Пояснень феномену кілька. У ході гонки озброєнь багато країн віддають перевагу пострадянській зброї — ефективній для бою і не надто комфортній для життя, а тому дешевшій. Коли таку зброю поставляє Росія, Україна часто стає незамінним партнером. Московські казки про закінчення ВТС з Україною потрібно старанно фільтрувати: якщо РФ, приміром, створила двигун для крилатих ракет, то поряд із цим російське завантаження близько десятка українських заводів перевищує 50% їхніх загальних оборотів, замовлення іншим 10—15 заводам складають від 20 до 30% завантаження їхнього виробництва. Ще багато років не обійдеться сусідня держава без українських космічних підприємств і ніколи не відмовиться від співробітництва з АНТК ім. Антонова. Тут не слід шукати конфронтації: двостороннє ВТС перебуває під пресингом конфлікту еліт, воно просто на якийсь час пішло в тінь. А понад 200 млн. дол. за
збройовими контрактами Україна все ще отримує з РФ.

За рядом позицій Україна все ще сильна — завдяки тим-таки експорт­ним грошам. Це створені в останні роки високоточні засоби ураження, легка бронетехніка, тренажерні системи, засоби електронного виявлення, незаперечними є успіхи проектування літаків спеціального призначення та військових кораблів.

Затребуваними є і деякі традиційні можливості українського ОПК. Наприклад, авіаційні ракети «повітря—повітря» або газові турбіни для військових кораблів. На останні замахнулася навіть французька DSNC, уклавши 2008 року угоду про постачання турбін виробництва миколаївського НВКГ «Зоря-Машпроект» у складі французьких експортних кораблів. Популярними є і послуги з ремонту та модернізації широкого спектра озброєнь та військової техніки. До речі, до кінця березня ц.р. очікується підписання контракту однієї з дочірніх фірм «Укрспецекспорту» на модернізацію солідного індійського парку військово-транспортних Ан-32. Крім АНТК ім. Антонова, участь у виконанні замовлення мають узяти ДП «410-й завод цивільної авіації» і КиАЗ «Авіант».

Українська армія у контексті збройових перемін

Відразу зробимо застереження: сьогодні армія наблизилася до межі, за якою будь-які реформування, бойова підготовка якої завгодно інтенсивності стали безглуздими — через відставання зброї ЗСУ на ціле покоління від озброєнь основних армій світу. Тому відновлення обороноздатності країни — це вирішення завдання забезпечення ЗСУ новими системами ОВТ.

Якщо ядро українського ОПК тримається завдяки експорту, то армії черпати ресурси нізвідки. Військовим дедалі важче давати раду пріоритетним розробкам. Відкрито близько півсотні дослідно-конструкторських робіт, але їх фінансування — нульове. Відповідальні за цей процес особи відмовляються закривати ДКР, на які вже витрачено мільйони. Як, до речі, припиняти розробки нової гідролокації, тоді як 98% кораблів українських ВМС просто «сліпі». Сьогодні, кажуть вони на умовах анонімності, ми вже пожинаємо плоди вольового закриття попередніх розробок зброї. Наприклад, артилерійських жерл: вітчизняні напрацювання дозволяли створити ті ж таки скорострільні гармати, які тепер потрібні і для бронетранспортерів, і для корветів. В умовах демонстративної відмови Росії їх доведеться купувати у Швейцарії або у Франції. Але ще гірші справи із боєприпасами: розв’язавши завдання створення технологічно складніших, керованих боєприпасів, українська оборонна промисловість не випустила за роки незалежності жодного боєприпасу. Тепер же те, що міститься на складах, на 95% некондиційне. Інколи просто небезпечне для застосування.

Як сказав автору генеральний конструктор ДККБ «Луч» Олег Коростельов, конструкторське бюро готове взятися за розробку некерованих боєприпасів для бронетехніки. Попередні розрахунки спеціалістів КБ підтверджують можливість проведення дослідно-конструкторських робіт зі створення нових кумулятивних і бронебійно-підкаліберних боєприпасів. Так, кумулятивний боєприпас КБ здатне створити на основі кілька років тому розробленого високоточного танкового вистрілу «Комбат», але без застосування тандемної боєголовки. Таких прикладів багато: інженерні рішення є, політичної волі — немає.

Але далі ще гірше. На початку нинішнього року виникли ризики заторів у військово-технічному співробітництві України із західними дер­жавами. Військові не впевнені, що отримають від уряду кошти для чергового траншу за підписаним із французами контрактом на модернізацію парку бойових вертольотів Мі-24. Уся їхня надія пов’язана з березневим вояжем прем’єр-міністра Ю.Тимошенко до Парижа. В оборонному відомстві сподіваються, що пані прем’єру буде ніяково їхати до французької столиці з невиконаними зобов’язаннями. Адже після штопора з розробкою військово-транспортного А400М європейці могли б подумати про повернення до Ан-70. Цікаво, що напередодні IDEXу голова комітету з міжнародних справ, оборони та збройних сил сенату Франції Жосслен де Роан заявив: крах A400M може дозволити американським виробникам фактично монополізувати цей ринок на 40 років.

Нагадаємо, що Ан-70, серійне виробництво якого стоїть уже кілька років, залишається однією з п’яти пріоритетних програм розвитку українських ОВТ. Згаданий вище цикл народження нової зброї дозволяє з високою часткою ймовірності заявити: через п’ять-вісім років, незалежно від рівня фінансування армії, ЗСУ залишатимуться у становищі аутсайдера відносно армій розвинених країн. Спробуємо відповісти, чому.

Почнемо з планів модернізації парку винищувачів МіГ-29. Із самого початку модернізація винищувачів (як і будь-яка модернізація) була паліативом. Тим більше це системи не вітчизняної розробки. Оскільки ні в Генеральному штабі ЗСУ, ні в промисловому відомстві ніхто ще навіть не замислювався над літаками майбутньої української армії, можна з високою часткою відповідальності казати: аж до 2020 року Україна не матиме адекватного захисту повітряного простору з повітря.

Програма створення національного корвета є, радше, великим політичним проектом, аніж зміною рівня обороноздатності. Політика проглядає у всьому. Це поява нового українського корабля в Севастополі, який може стати частиною нової української символіки у Криму (не військової, безумовно, а ідеологічної). Це завантаження близько трьох десятків оборонних заводів. І, нарешті, це альтернатива українсько-російському ВТС — перша серйозна робота із західними оборонними компаніями, після якої можна було б усерйоз думати про масштабне ВТС з Європою. У цьому сенсі переоцінити важливість проекту важко. Хоча корвет не змінить рівня обороноздатності армії.

Фактично єдиний стратегічний для обороноздатності проект — створення власне української оперативно-тактичної ракети. Рік тому експерти ЦДАКР уже озвучували побоювання, що Україна навряд чи зможе створити власну ракету з дальністю ураження 300—500 км. Сьогодні, коли позаду ознайомлення з ескізним проектом, у здатності створити вітчизняне дітище для неядерного ракетного щита стримування сумніваються і багато технічних спеціалістів. Ескізний проект оцінений у військовому відомстві як «дуже слабкий», «незрівнянно дорогий» і такий, що «не підтверджує в розрахунках заявлених характеристик». На думку тих, хто аналізував попередню роботу ДКБ «Південне» (у цій справі, окрім військових, брали участь кілька десятків учених), або ж зусилля голов­ного ракетного мозку давно спрямовані на суто космічні теми, переважно комерційні, або ж узято явно нереалістичні підходи радянського ракетного виробництва. Останнє може примусити військово-політичне керівництво просто відмовитися від проекту і... врятувати при цьому «інженерне обличчя» колись легендарного КБ. Оскільки спеціалісти ніяк не можуть пояснити багато «дивних» рішень розробників. Як той-таки обраний так званий мінометний старт, який призначався колись спеціально для ракет на мобільних залізничних платформах. Або нова технічна проробка рішень із виробництва контейнерів для ракети — тоді як є завод із готовими виробничими лініями для вирішення цього завдання.

Справді, починаючи з 1991 року, дніпропетровські ракетобудівники не виконали жодної роботи військового призначення. Але навіть якщо заплющити очі на всі мінуси, взяті темпи створення ракети при зіставленні їх із ресурсними втратами такі, що й через десять років країна, яка розробляла міжконтинентальні балістичні ракети, не матиме власної ракетної зброї, котра б відповідала часові. Не кажучи вже про те, що 18 багатофункціональних ракетних установок, необхідних для неядерного щита стримування, виявляться «золотими» для замовників.

Проблеми розробок і виробництва МФРК тим більше прикрі, що на кінець 2008 року було вирішено, здавалося б, непід’ємне завдання ракетного двигуна і твердого палива для нього. Поки що — під іншу розробку — нову авіаційну ракету «повітря—повітря». При цьому директор департаменту розробок і закупівель озброєнь Міноборони Володимир Грек місяць тому вже заявив, що «питання «Грані» — це лакмусовий папірець для «Сапсана» і для решти ракетних тем. Бо якщо ми створимо «Грань», ми створимо й інші ракети». «Грань» розробляється з 1994 року, але, на думку військових, не втратила актуальності. Вони впевнені, що з часом під цю ракету може створюватися й активна головка самонаведення. Таким чином, це може бути перша робота ОПК, яка почне змінювати на краще ситуацію з обороноздатністю країни.

Нарешті, є ще один ракетний проект, важливість якого зростає в геометричній прогресії в міру нагромадження проблем із МФРК. Ідеться про раніше виношувану в Міністерстві промислової політики ідею модернізації наявної авіаційної ракети «повітря—повітря» під ракету для зенітно-ракетного комплексу. А якщо казати точніше, — про суміщення деяких ракетних рішень ЗРК «Бук» із можливістю адаптації авіаційної ракети «повітря—повітря». Такі інженерні рішення не нові. Навіть Індія з інженерною допомогою Росії створила кілька версій ракети BrahMos, одна з яких «поверхня—повітря». Два роки тому українські розробники пропонували здійснити модернізацію, тобто отримати експериментальний зразок зенітної ракети, за два роки — з ресурсним забезпеченням у менш як 100 млн. грн. Сьогодні ми маємо три змарновані роки (навіть чотири, якщо рахувати від, здавалося б, доленосного візиту у Дніпропетровськ президента України у квітні 2005 року) і витрачені понад 100 млн. грн. на неспроможний ескізний проект.

Усього на ведення мінімальними темпами півсотні тем для армії необхідно близько 800 млн. грн. — ресурси більш ніж скромні. В ідеалі, до них слід було б додати ще щорічні 3 млрд. грн. — на закупівлю озброєнь і військової техніки в рамках держоборонзамовлення. Передбачається, що збідніла і змізерніла оборонка більше не освоїть. Що, в підсумку, майже на 1 млрд.
грн. менше, ніж 25% оборонного бюджету (тобто при збалансованому бюджеті) з його мінімальним обсягом — 17,5 млрд. грн. Армію й ОПК можна було б врятувати, якби комусь це було вигідно. В українських оборонно-промислових колах навіть кажуть: може, біда в тому, що Верховний головнокомандуючий, замість вникати й системно займатися питаннями армії, занадто гучно й публічно час від часу заявляє про її проблеми. А прем’єр, у свою чергу, як правило, ігнорує все те, чим переймається президент...