І собі, і людям. Угода про редакційну політику — кому це потрібно

Уже дві регіональні газети в Україні підписали угоди про засади редакційної політики — «Львівська газета» (Львів) та «Событие» (Дніпродзержинськ). Але наразі ні журналістська спільнота, ні тим більше суспільство, читачі-слухачі-глядачі не усвідомили, що така нібито формальність може і повинна принести кардинальні зміни у відносини в трикутнику «власники-видавці — журналісти — суспільство».

Навіщо угода
про редакційну політику журналістам

Було б нещиро з мого боку переконувати колег, що підписати з видавцем угоду про редакційну політику дуже просто. Що стосується «Львівської Газети», це справді було нескладно, оскільки головний редактор і шеф-редактор поділяють цінності, які лягли в основу наших Засад редакційної політики, і в нас не було конфронтації з керівництвом. Окрім того, наша угода фактично прописує принципи редакційної політики, які в нас і так діяли, — ми зробили неписані закони «писаними», плюс підняли планку ще вище.

Для чого це було потрібно нам: видавець «Львівської Газети» — приватна особа і має право продати газету. Гарантій, що новий власник буде таким самим лояльним до принципів нашої професії, у нас не було. Угода про редакційну політику — механізм, який нас захистить на випадок встановлення нових правил. Адже в Україні як: нове (а подекуди і старе) керівництво з тих чи інших причин змінює правила гри, журналістів починають «нагинати» (тобто схиляти до дій, які суперечать професійним стандартам). Частина «нагинається», частина — як правило, найцінніші кадри — «нагинатися» категорично не бажає, тому пише заяви «за власним бажанням» і, голосно гримнувши дверима, йде у кар’єрну й фінансову безвість. Згідно з нашою угодою, в разі зазіхань на редакційну політику журналіст має право звільнятися, вказуючи причину – істотні зміни умов праці, а КзПП (Кодекс законів Про працю) у такому випадку передбачає компенсацію в розмірі місячної зарплати. У нас в угоді зафіксовано виплату за два місяці.

Я не знаю, скільки власників ЗМІ готові піти на підписання аналогічних угод із журналістами. Але я точно знаю, що їх варто переконувати в необхідності такого кроку. Навіть якщо ви впевнені, що угоду підписати не вдасться.

Як це робити

Не варто плекати ілюзії, що власники поділяють наші журналістські цінності. Служіння істині, свобода слова і право суспільства на повну, точну й збалансовану інформацію — цінності, важливі для нас і для наших читачів. Навряд чи варто оперувати ними в розмові з людьми, котрі переводять їх у грошові одиниці за вельми несприятливим для нас курсом українських реалій.

Говоріть їхньою мовою. Не впевнена, що цей рецепт гарантує підписання угоди, але впевнена, що журналісти просто зобов’язані пояснити власникові, видавцю, менеджеру, що в них, журналістів, немає гранітних кар’єрів, руберойдових заводов і бензозаправок, але в них є єдиний капітал, і цей капітал — репутація. Покажіть, що ви готові битися за свій капітал так, як вони б’ються за свої руберойдові заводи й бензозаправки. Тоді зможете говорити на рівних.

Поставтеся до них із розумінням. В Україні, як правило, вкладені у ЗМІ гроші — це непрофільний капітал. Окрім редакційного колективу, видавці несуть відповідальність за робочі місця багатьох інших людей. Вони ризикують. Майже завжди відчувають на собі тиск політиків, влади, можливо, певним чином і бізнес-середовища. Але це не означає, що їхня відповідальність більша за вашу. Намагайтеся пояснити їм, що ви теж несете відповідальність, що ви теж ризикуєте. Ви відповідальні перед величезною кількістю людей — своєю аудиторією.

Окрім того, угода про редакційну політику захищає й самих видавців — посилаючись на неї, вони мають привід відкидати «прохання» зацікавлених у медійному ресурсі осіб.

В Україні чотири роки не буде виборів. Це означає, що більшість політичних медіапроектів або помруть, або стануть нарешті бізнесом. Це означає, що видавці вимушені будуть повернутися до аудиторії обличчям, а не тим місцем, яким стояли до неї до того. Добре, якщо такі складні для сформованої у період первинного накопичення капіталу свідомості маневри здійснюватимуться грамотно — тобто шляхом маркетингових досліджень і зважених рішень, погано – якщо у «кращих українських традиціях» (це особливо характерно для регіональних ЗМІ), тобто керуючись схемами десятилітньої давності (найпопулярніша — «піпл хаває») та особистими уподобаннями «кролика і друзів кролика». А тим часом суспільство у своєму розвитку, у своїх інформаційних потребах випереджає не тільки політиків — про це докладно писав Сергій Рахманін у №12 «ДТ», що тут додати! — а й, хоч як сумно це визнавати, журналістів та видавців. Піпл уже не хаває, ви не помітили? Аудиторія швидко дорослішає, тоді як багато журналістів, менеджерів ЗМІ, довколаштабний люд усе ще вірять у свої можливості впарити їй що завгодно. Аудиторія навчилася розпізнавати «джинсу» ще на підльоті, тоді як сотні людей і надалі шанобливо називають її «піаром». Як і в політиці, у медіа ті, хто схильний вважати себе володарями дум, не встигають у своєму особистому розвитку за розвитком суспільства. Редакційна політика у цій ситуації повинна б, радше, об’єднувати видавця і журналістів — адже боротися за довіру аудиторії, тобто за виживання на ринку, доведеться разом.

І насамкінець майже єретичні зауваження. Не варто братися за підписання угоди про редакційну політику, якщо ви не впевнені в тому, що готові дотримуватися її самі. Тому що набагато більше зобов’язань угода накладає на самих журналістів. Не варто заявляти про свій намір видавцю, доки ви не впевнені, що вас підтримає критичний мінімум колег. Не варто братися за підписання, доки ви самі не навчитеся твердо казати «ні» й самі не розплачуватиметеся за свою каву (а бажано й за каву ньюзмейкера). Тому що жодна угода у світі не зробить журналістів вільними, доки вони самі не оберуть свободу.

Навіщо угода
про редакційну політику суспільству

Є дві діаметрально протилежні позиції. Перша: виносити на публічне обговорення проблеми журналістської кухні — поганий тон. Друга: суспільству треба знати більше про те, з чим мають справу журналісти.

Думаю, дуже багато проблем журналістської кухні відпали б самі собою, якби і журналісти, і їхні керівники, приймаючи рішення, ставили себе на місце читача. Впевнена, в наших «журналістсько-кухоних» суперечках істина народжуватиметься не в таких муках, якщо ми одразу домовимося, що інтереси читача повинні бути найпершою, основною мотивацією всього, що ми робимо.

У нашої журналістики за плечима надто багато речей, від яких хочеться відмитися, — і цензура, і «темники», і «джинса», не кажучи вже про відхід від стандартів професії і просто поганий смак. Є ще одна небезпека, про яку говорять менше, але яка може стати для журналістики бомбою уповільненої дії: наші читачі, наша аудиторія, суспільство, все ще ставлять пресу в один ряд із політиками, великим бізнесом та іншим «начальством». І почуття суспільства до нас такі самі: суміш побоювань, надій, недовіри й смирення. І резюме у суспільства одне і для нас, і для «начальства» — «всі вони однакові», так звучить приблизно.

Розбір питання «хто в цьому винен» буде надто громіздким — з екскурсами в історію років так на тисячу, взаємними докорами та сумною статистикою.

Аби наша аудиторія зрозуміла, чим ми, власне, займаємося, що ми для неї, аудиторії, повинні робити, а чого – не мусимо, журналістам треба їй про це розповісти. Більше нікому. Саме тому з двох протилежних позицій, згаданих на початку, беру на себе відвагу відстоювати другу.

Якщо механізмом цивілізованих відносин журналістів і видавця є угода про редакційну політику, то механізмом цивілізованих відносин журналістів і суспільства є публічність такої угоди як обов’язкова її, угоди, умова. В угоді про редакційну політику «Львівської газети» публічність гарантується двома пунктами, зокрема обумовлено, що жодні зміни до положень «Принципів редакційної політики» не можуть бути приховані від громадськості. Текст угоди був розміщений на інтернет-сторінці нашої газети одразу ж, у день підписання, що, до речі, теж передбачено в угоді. Це, звичайно, не ідеальний варіант, у першу чергу для аудиторії, котра читає паперову версію «Львівської газети», але свій обов’язок перед читачем, який хоче знати, що обирає, ми все ж виконали.

Так чи інакше, більша частина аудиторії формулює для себе, чому робить той чи інший вибір, залишаючи гроші в газетному кіоску, натискаючи кнопку на пульті телевізора або на радіоприймачі. Цим ми, журналісти, й відрізняємося від політиків, законодавчої та виконавчої гілок влади — одних обирають раз на п’ять років, інші можуть сидіти у високих кабінетах роками. А нас, журналістів, обирають щодня, наша аудиторія постійно голосує за нас своїми грошима та часом.

Ми щодня ризикуємо втратити все, що маємо — наш капітал, нашу репутацію. Цим ми відрізняємося від великого бізнесу. Аудиторія — не податковий інспектор, від неї в офшор не сховаєшся.

Але, формулюючи для себе причини свого вибору, аудиторія робить це: а) шляхом спроб і помилок, тобто на певний період зупиняючись на тому чи іншому медіа; б) інтуїтивно. Угода, в якій викладено принципи редакційної політики, одразу пояснює суспільству, чого можна очікувати від того чи іншого ЗМІ. Наприклад, чи може на сторінках газети або у випуску новин з’явитися немаркована реклама. Якщо медіа у своїх принципах редакційної політики цю деталь скромно замовчує, аудиторія повинна розуміти, що її, делікатно кажучи, використовують за її ж гроші. А щоб вона це розуміла, у неї має бути можливість порівнювати. Ось чому чим більше угод, тим краще для всіх, зокрема для аудиторії.

Крім того, суспільство — це не тільки читачі, це ще й герої наших публікацій. І в цій частині інформаційна культура розвивається значно повільніше, ніж у частині «споживачів». Адже відомо, що журналісти, котрі пишуть про «простих людей», або, нашим жаргоном, – «соціалку», не рідше, а то й частіше зіштовхуються з образами, докорами, скандалами, позовами, ніж ті, хто пише «паркет» (вісті із владних кабінетів та коридорів). Хто з журналістів не пригадає пару-трійку історій про людей, котрі чекають від нас допомоги — вимагають викрити й захистити, а самі при цьому навідріз відмовляються називати свої імена й фігурувати у публікаціях? Окрема тема — інформаційна культура мешканців «паркету». Коли достойний державний муж, який до того ж не перший рік має справу з журналістами, спокійним, діловим тоном запитує: «А ви яку статтю готуєте — позитивну чи негативну?» – стає моторошно. Від цієї діловитості тону й від того, як недовірливо зустрічає слуга народу пояснення про збалансованість.

Ми звикли, що дивимося на термін придатності, купуючи молоко, що шукаємо консерванти і добавки на літеру «Е» на упаковці солодощів. Хоча з десяток років тому робили вибір інакше — головне, щоб смачно було. Угода про редакційну політику й є «інформацією ззаду дрібними літерами» для споживача — в сенсі добрий продукт чи «ідентичний натуральному».