І БУВ ДУХІВ ДЕНЬ, І БУВ ВЕЧІР...

Новий спектакль Київського Молодого театру «Духів день» сміливо можна назвати авторським твором. Олександр Дзекун, народний артист Росії, лауреат Державної премії Росії, лауреат літературно-художньої премії України ім. І.Котляревського, написав п’єсу за мотивами творів українського письменника Тодося Осьмачки, здійснив її постановку, зробивши музичне оформлення і сценографію. Спектакль «Духів день» можна вважати спробою створення твору «українського поетичного театру», провівши паралель із таким існуючим поняттям, як «українське поетичне кіно». Передумови до народження театралізованого міфу, зануреного в етнографічну стихію, присутні в літературній основі. Завдяки їм у спектаклі свято Духів день постає як час, коли звершуються дива, повертаються і оживають забуті легенди. Атмосфера загадковості, потойбічної напруженості виникає з перших хвилин дійства. Немов чаклунське вариво, клубочеться дим давнини, тривожними хмарами проносячись на тлі яскравого повного місяця. Увечері в Духів день виходять із води русалки — душі утоплениць, і розноситься довкола їхній чудовий, сповнений неземного жалю спів...

У стародавній поганській легенді, покладеній в основу сюжету спектаклю, режисер, слідом за Тодосем Осьмачкою, хоче знайти код поганської програми, щоб хай і не зрозуміти, але бодай наблизитися до розуміння витоків природи нації і спробувати відтворити це своє розуміння в художніх образах. Два світи, той і цей, котрі зустрічаються в Духів день, грандіозні і незбагненні. Реальні персонажі — Гордій Лундик (Д.Тубольцев), Варка (Л.Ребрик), Горпина Корецька (С.Ватаманюк), Панотець Дмитрій (М.Кондратюк), Харлампій Пронь (Ю.Потапенко) вплітають своє життя в події давні й незрозумілі з логічного погляду. Мертві вільно розмовляють із живими, грані буття з небуттям не існує. Дія медитативно затягує в простір поганських сказань, стилізованих обрядів, красномовних символів. Сценографія багата метафорами, і сад загублених душ, і човен, наповнений до країв землею, чи то — човен Харона, чи то — могильний пагорб, чи то — купіль, у якій мати обмивала своє дитя. Пісок забуття... До нього можна припасти, як до рідної землі, і він може стати грунтом для квітів, які виросли на могилі. Неспокійна душа Гордія, прообраз самого поета, страждає, не знаходить собі спокою, у надриві геніальних поетичних рядків, нервових, розірваних за ритмом — віковий біль української душі. Поетична стихія органічно поєднується з музикою, що в спектаклі виступає ще однією дійовою особою. У переліку композиторів — парадоксальне поєднання, сучасний Р.Гринків, класики Й.-С.Бах, І.Стравінський, Г.Малєр, С.Вандер, К.Шульц. У співі, який лунає речитативом, колоритним, насиченим, із пронизливими тембровими інтонаціями, — знову мотиви душі, її сум’яття і неприкаяність. Мізансцени, повільно змінюючи одна одну, вибудувані за захисним колом, окресленим головним героєм навколо себе, — яскраві, пластично винахідливі (балетмейстер Л.Попова). Колірна гама побудована на трьох основних відтінках — червоному, чорному, білому. Костюми (художник Л.Чернова) стилізовані під національні з вкрапленнями елементів сучасного одягу. Це немов місток, що з’єднує минуле й сьогодення, знак безперервності проблем, що постають перед людиною і які їй вирішувати на всьому шляху від витоків до нескінченності.

Метафори, із яких виткано тканину спектаклю, багатозначні. Алегорії зв’язування ніг улюбленим українським рушником, відчай у танці, де партнером — коса: спочатку це танець кохання, а в фіналі — смерті, драми приреченого на любов до своєї землі — ось лише окремі з цього ряду. На створення достовірності художньої стилізації образів і подій сценічної оповіді працювали всі актори, зайняті в спектаклі. Найпереконливіші, найповнокровніші характери, із широким діапазоном акторських завдань створили Д.Тубольцев, С.Ватаманюк, Л.Ребрик, дуже складну вокальну партію виконала Т.Ліберман.

Спектакль вийшов цілісний за задумом, поетичний і піднесений за духом. Просто відпочити і розважитися тут не вийде. Олександр Дзекун пропонує сприймати мистецтво з болем пекучим і трагічним. Режисер свій театральний код розшифрував, нині, аби не сталося збоїв в емоційній програмі, його мають розшифровувати глядачі.