Хто ви, містере Шамшур?

Так склалося, що в Україні міністри закордонних справ приходять до влади дуплетом. Спочатку були дві каденції Зленка, потім — Тарасюка… За законами жанру, наступним мав увійти в ту ж саму річку Грищенко. Поки що не склалося. Судячи з усього, перспектива рухати у владу Грищенка на багнетах Партії регіонів президентові не всміхається. Він вирішив зробити те, на що так рідко й неохоче йшов упродовж років свого президентства — привести до влади нове обличчя.

Ім’я Олега Шамшура не вперше фігурує серед кандидатів на посаду глави МЗС. У 2006 році, коли президент підшукував заміну Борисові Тарасюку, Шамшур несподівано виник у ролі кандидата, причому ініціатива тоді йшла не від президента, а від… фракції соціалістів у Верховній Раді, особисто — від Івана Бокія. Розповідають, що, дізнавшись про підтримку антинатовців, переконаний євроатлантист Шамшур не приховував свого подиву й навіть смутку з приводу цієї вражаючої обставини. Проте зазначений епізод досить промовисто характеризує його особисті і професійні риси. Справжній дипломат завжди здатний обстоювати свої переконання, не наживаючи при цьому ворогів. Шамшур — саме з цієї когорти. Він не поляризатор, він об’єднувач.

Цілком імовірно, що у висуненні його кандидатури в 2009 році зіграла певну роль перша леді Катерина Ющенко, яка, за чутками, активно відстежує всі кроки та дії України на американському напрямі. З часів Олега Білоруса не було в Штатах українського посла, якого б українська громада підтримувала так, як підтримує Шамшура. А заслужити підтримку українців за кордоном інколи важче, ніж підтримку американської адміністрації. Надто складні внутрішні течії розривають американську українську громаду.

Інсайдери в курсі, що у Вашингтоні триває давній розбрат між Українським конгресовим комітетом Америки (УККА), з одного боку, і Українсько-американським координаційним комітетом (УАКК), а також Фундацією США—Україна, — з іншого. Борис Тарасюк у свою другу каденцію демонстрував явну прихильність до УККА на чолі з Михайлом Савківим, викликаючи гострі й часто обґрунтовані ревнощі з боку протилежної фракції на чолі з Надією Комарницькою-МакКоннелл та Ігорем Гавдяком. Дружба Михайла Резніка (поперед­ника Шамшура на посаді посла) із Савківим поглиблювала цю проблему. А рішення Тарасюка нагородити Савківа орденом за заслуги у скасуванні поправки Джексона—Веніка взагалі викликало в українській громаді бурю емоцій, оскільки, як вважалося, до цього процесу однаковою мірою була причетна і «Фундація».

Шамшуру вдалося ці емоції вгамувати. Політика «рівновіддаленості», яку він застосував до обох фракцій української діаспори, певні успіхи на дипломатичних фронтах і, не в останню чергу, вишукана англійська мова, дипломатична рафінованість створили навколо нього ауру, що її схильні до лаконізму американці формулюють як everybody’s darling. Катерина Ющенко, яка свого часу була співзасновником Фундації США—Україна, вочевидь, гідно оцінила це досягнення, яке не зразу впадає у вічі, але досі не давалося жодному українському послу у Вашингтоні.

У Держдепі Шамшур також був і залишається бажаним гостем. Проблема американців у тому, що їм важко зрозуміти київські події. Вони не можуть збагнути, чому в Україні не спрацювали два компоненти, які для американської ментальності є ключем до успішної політики: демократія та ринкова економіка. Їм важко вирішити, що чинити з Україною, беручи до уваги той факт, що пріоритети американської зовнішньої політики — зовсім в іншому регіоні. На тлі цієї сумнозвісної «втоми від України» Шамшур володіє важли­вим для дипломата даром — розтлумачувати найбільш незрозу­міле. Робить він це чесно, диплома­тично і (що важливо) з приваблюючим гумором.

Усі європейські посли у Вашингтоні сплять із увімкненим мобільним телефоном — надто велика вірогідність нічного дзвінка «з центру». А якщо на дроті президент або міністр, то треба бути готовим протягом десяти хвилин одягнутися і прибути в посольство для розмови «через спецзв’язок». Як наслідок вашингтонські посли часто мають невиспаний і роздратований вигляд. Шамшур — теж типовий вічно невиспаний «працеголік», але чаша керівного самодурства його оминула. Завдяки спокійному темпераменту й суто американському (без хамства) менеджерському стилю йому вдалося уникнути репутації тирана і навіть згуртувати посольство, яке в попередні роки регулярно лихоманило від традиційної хвороби пострадян­ських диппредставництв — групівщини.

Шамшур виростав і виховувався у науковому середовищі. В МЗС прийшов 1993 року, але швидко збагнув премудрості чиновницького фаху. Він надзвичайно обережний у формулюваннях, і ще більше — у діях. Проте цей «кутузовський» імідж буває оманливим, коли йдеться про конкретну справу. Приміром, мало хто знає, на які хитрощі йому доводилося йти у процесі скасування поправки Джексона—Веніка (один з успіхів його дипломатичної кар’єри). Розповідають, що певний час конгрес відмовлявся скасувати поправку, мотивуючи це «зростанням антисемітизму в Україні» й посилаючись на сумно відомий у вузьких колах університет МАУП. У цей критичний момент на очі Шамшуру потрапило одне з українських телевізійних шоу, в якому Тарасюк, на той час — міністр, розкритикував МАУП за запрошення на викладацьку роботу лідера американських неонацистів Девіда Дюка. Реакція посла була миттєвою: він негайно розповсюдив у конгресі прес-реліз, цитуючи слова Тарасюка. Цей документ потім довго циркулював американськими владними коридорами як свідчення реальної політики України у сфері міжнаціональних відносин і став вирішальним аргументом на користь скасування поправки.

На сьогодні серед керівництва МЗС простежуються дві менеджерські школи: тарасюківська і грищенківська. Для тарасюківської характерна виключна жорсткість у верхах, страх опинитися крайнім у низах і, як наслідок, яскраво виражений бюрократизм. Керівники цієї школи переконані, що всі люди за своєю природою — ледарі і шкурники, а єдиний спосіб примусити їх працювати — створити атмосферу стресу й неминучої відплати за будь-яку необачність. Як наслідок, робота міністерства стає повільною, незграбною. Кожен документ обростає безліччю віз і готується за принципом «обрізання зайвого». Типовим представником тарасюківської школи був Огризко, який згорнув усі несміливі спроби реформ, розпочатих за Яценюка, і повернув МЗС у накатану за радянських часів колію.

Шамшур — одноліток Володимира Станіславовича і навіть його однокурсник із часів навчання в Київському інституті міжнародних відносин. Однак за менеджерським кредо він належить, радше, до грищенковської школи. Її гасло — рівняння на міністра. Якщо за міністрів Тарасюка й Огризка МЗС було театром масовки, то при Грищенку воно стало театром одного актора. І актора, слід визнати, блискучого, бо мало хто зрівняється з Костянтином Івановичем за професійними дипломатичними кондиціями.

Шамшур — теж високопрофесійний дипломат. Це теж театр одного актора, бо Олег Владиславович звик покладатися тільки на себе. Так було під час його наукової кар’єри, так було, коли він у 1998 році працював заступником міністра в Держкомнаці, так було і в МЗС. Він — не майстер закулісної інтриги і, тим більше, не прихильник терору у спілкуванні з підлеглими. На відміну від свого попередника, знає ціну інформаційним технологіям та вдалим піар-стратегіям. Він відкритий для кадрового руху молоді. Інакше кажучи, Шамшур приніс би в МЗС забутий із яценюківських часів вітер змін.

Однак у всіх цих починах перед Шамшуром (і будь-яким іншим кандидатом) стоятиме одна майже нездоланна проблема. Це проблема часу. Один рік, який, у кращому разі, буде відведений на міністерську каденцію Шамшура — це надто мало, аби сформувати нову потужну команду і, тим більше, провести реформи, яких МЗС так потребує. Парадокс цього міністерства полягає в тому, що, проєвропейське за духом, воно залишається суто радянським за змістом, кадровою політикою та стилем роботи. Надто часто його безсоромно експлуатують як службу з працевлаштування «своїх людей» за кордоном. Надто часто кадрова політика МЗС зводиться до однієї слабкої надії: що не всі діти великих і середніх начальників — розбещені «мажори». Дивно, але періодично МЗС щастить, і ця надія здійснюється, проте загальної сумної кадрової картини окремі винятки не змінюють.

Ще одна проблема — це, безперечно, Росія. На жаль, через об’єктивні обставини і суб’єктивні риси характеру деяких українських та російських лідерів україно-російські відносини перебувають у глибокому штопорі. Для Шамшура, який ніколи не працював на російському напрямі, це буде суто нова проблема. За винятком посла у Москві, вся МЗСівська команда, задіяна на відносинах із Росією, звикла працювати у конфронтаційному режимі. Судячи з усього, аналогічний стан речей і в Москві. Зламати цей накатаний стереотип двосторонніх відносин буде непросто. Шамшур, по-перше, повинен цього прагнути, а по-друге — має це зуміти. Дієвого рецепту вирішення україно-російських проблем ніхто не знає. Якщо хтось в Україні та Росії щиро захоче поліпшити відносини, це потребуватиме компромісів, і компромісів значних. Для цього знадобляться готовність іти на ризик та політична воля на найвищому рівні. Чи буде така воля напередодні президентських виборів — велике питання.

Хай там що, але коли представлену президентом кандидатуру Верховна Рада підтримає, роль посла України у Москві ще більше зросте. Зв’язка Шамшур — Грищенко може стати тим потужним чинником, який приведе прозахідну риторику офіційного Києва у хоча б приблизну синхронність із реаліями україно-російських відносин.

Чи означає поява на політичному обрії Шамшура чергове — користуючись модним нині словом — «перезавантаження» української зовнішньої політики? Найімовірніше — ні. Проте українська зовнішня політика перебуває на такому крутому віражі, що навіть мала зміна швидкості, тональності, загальної налаштованості може або врятувати її від аварії — або ж цю аварію побільшити. Шамшур — акуратніший водій, ніж Огризко. Він не революціонер і не радикальний реформатор — але й не весільний генерал.