Грант на гідність

Останніми роками про громадянське суспільство, громадських активістів, громадські організації та ініціативи почули навіть ті, кому раніше здавалося, що їх це не обходить. Багато хто спробував самостійно вирішувати суспільно значущі проблеми за покликом серця, спираючись на здоровий глузд і власні сили. Ми почали гостріше бачити і завзятіше боротися. За справедливість. Проти бідності, корупції, безкарності силовиків. Однак хто ці "ми"?

Хвиля громадського активізму та волонтерського руху пішла на спад. За результатами серпневого опитування, проведеного Фондом "Демократичні ініціативи" імені Ілька Кучеріва спільно з КМІС, волонтерською діяльністю впродовж 2019 року займалися 9% громадян, що вдвічі менше від показника минулого року (18%) і, фактично, не відрізняється від показника 2012 року - 10%. Кількість громадян, залучених у активну громадську діяльність, становить лише 7,5%, що порівнянно з показником 2013 року - 8%. Аналогічна ситуація і з членством у громадських організаціях: як у 2013-му (85,5%), так і в 2019-му (90%) переважна більшість громадян не належить до жодної організації. Проте питання не у формальній приналежності, що часто є лише прихистком для власного еґо, і навіть не в кількісних показниках фактичної залученості. Настав час, і на національному рівні викристалізувалося кілька дуже виразних кіл.

Одні лишаються борцями за цінності та принципи - це ті, хто ладен вирвати своє серце і віддати кожному, хто потребує. Вони такі непохитні й чесні з самими собою та іншими, що з роками поступово вигорають і нетямляться. Інші вдало роблять із цього бізнес. Треті - налагоджують більш-менш стабільну професійну діяльність на грантах міжнародної технічної допомоги. Кредо четвертих - дружити з будь-якою владою, палко або з помірною критикою для годиться підтримувати й легітимізувати будь-які її ініціативи.

Багато кому це важко визнавати, проте ми не маємо відповіді на ключове запитання: яка ж насправді роль громадянського суспільства в сучасній демократичній країні, що вирізняє організовану громадськість і відокремлює її від державних інституцій та приватних установ?

Серед усіх можливих потрактувань призначення громадянського суспільства можна виділити головну складову - представлення інтересів громадян. Але, на відміну, приміром, від парламенту чи місцевої ради, які представляють весь народ або всю відповідну територіальну громаду, громадські організації можуть представляти інтереси окремих груп і спільнот. Саме ця характеристика третього сектора ставить перед ним дві вимоги: спроможність представляти інтереси таких груп і спільнот та спроможність формулювати аргументи, бути змістовними й переконливими у відстоюванні цих інтересів. Гірка правда в тому, що ніхто з представників згаданих кіл найчастіше не закорінений серед громадян, у реальних громадах і спільнотах. Чиї інтереси вони представляють? Треба чесно сказати: за поодинокими винятками, що тільки підтверджують загальну тенденцію, - нічиїх, окрім своїх власних. Наскільки вони самі це розуміють?

Міжнародні донори та їхні програми технічної допомоги ледь не з маніакальною наполегливістю пропонують проєкти, спрямовані на стимулювання участі громадян у виробленні рішень на всіх рівнях. При цьому розвиваються й сучасні засоби впливу та комунікації з органами влади (наприклад, запровадження інструменту електронних петицій). У результаті, після чергових суспільних потрясінь у багатьох громадян з'являється мотивація брати активну участь у суспільно-політичному житті країни, а розмаїття інструментарію такої участі вже зараз перетворює громадянина з активною громадською позицією на озброєного до зубів бійця громадського фронту.

Проте організації, які отримують гранти, представляють інтереси людей - чи є, радше, підрядниками міжнародних донорів, які й визначають мету їхньої діяльності та споживають їхні послуги? Чи можна назвати волонтерами представників організацій, які, наприклад, будують житло для військових, прикриваючись волонтерством? Де тут місце тих, хто без жодних бюджетів, проломлюючи стіни, допомагає справді потребуючим? Часто громадські активісти, проєкти, організації якщо й представляють якийсь інтерес, то лише виходячи з власного розуміння корисності, уявлень про суспільне благо і на базі власного професійного досвіду. Таку ситуацію можна описати як відсутність укоріненості громадських організацій у суспільстві.

Відсутність цього "суспільного коріння", в результаті, неминуче призводить до проблем, які найчастіше називають самі представники громадянського суспільства: по-перше, брак фінансування і, по-друге, невдала комунікація з органами влади, які звинувачуються у корупції, зашкарублості та закритості і які насправді часто просто не можуть оцінити ані рівня представлення інтересів тією чи іншою організацією, ані спроможності надавати якісні й актуальні експертні та аналітичні матеріали.

Якщо за організацією не стоять кілька тисяч чи бодай сотень громадян, які довіряють її цінностям, місії, продуктам, то проблеми фінансування ніколи не зникнуть, а періодична донорська чи державна "голка" не лише не вирішує цієї проблеми, а й не дозволяє розгледіти її як слід, переводить у хронічну.

Патерналізм усього суспільства позначається на рівні громадянської участі. Більшість громадян (50%) визнають потрібність громадських організацій у своїх містах та селах, однак 51% опитаних при цьому взагалі не планує брати участь у роботі громадських організацій, абсолютна ж більшість громадян (77%) вважають, що держава повинна сприяти розвиткові громадянського суспільства (опитування Фонду "Демократичні ініціативи"). Ключове питання: що ми маємо зробити, аби активна меншість зачепила пасивну більшість?

Для багатьох країн сталої демократії суспільна корисність організацій громадянського суспільства, рівень довіри громадян до цих організацій, рівень громадської фінансової підтримки - взаємопов'язані речі. Наприклад, аналітичні продукти громадських організацій (власне, аналітичних центрів) часто не є безкоштовними для споживачів. Безкоштовної, якісної, неупередженої аналітики просто не буває. До нас це розуміння приходить занадто повільно. Як і розуміння потреби в громадських організаціях як у додатковому інструменті реального впливу суспільства на державну політику. Твого власного інструмента, якого, крім тебе і твоїх однодумців, що прагнуть цей вплив реалізувати, не профінансують.

Повертаючись до згаданої проблеми "вкоріненості" і, відповідно, представлення інтересів громадян, ми неминуче приходимо до проблеми довіри. Довіри громадян до законності діяльності та порядності державних службовців, довіри державних службовців до професійної чистоплотності й незаангажованості позиції громадських організацій, довіри представників громадянського суспільства до рівня експертності й етичності колег по цеху.

Очевидно, що довіра не може вибудуватися за один день, як і розуміння специфіки роботи органів влади та процесу ухвалення рішень не з'явиться після першого ознайомлення з Конституцією України. Основою для довіри є поінформованість, власний досвід участі у вирішенні бодай однієї суспільної проблеми, досвід написання бодай одного запиту на доступ до публічної інформації, бодай однієї телефонної розмови з представником влади.

Пошук найважливішої проблеми громадянського суспільства, цілком очікувано, приведе нас до досить банальної речі, про яку не говорили хіба що ледачі: громадянської освіти, без якої ми не прийдемо нікуди. Кожному читачеві цих рядків має бути очевидно, що ціною ефективних державних інституцій, чесних політиків і прозорих публічних фінансів є часові, емоційні, фінансові ресурси кожного громадянина. Можливо, саме зараз треба усвідомити й максимально транслювати думку, що громадянство - не позначка в паспорті, це відповідальна місія, в певному розумінні - набір умінь і навичок, яких треба вчитися, які треба практикувати й на які треба виділяти час, зусилля, а інколи - й кошти. Якщо ми легко виділяємо їх, наприклад, на спорт, то чому ж шкодуємо на колективний захист спільних інтересів? Громадські організації - доступний і легітимний інструмент активного й відповідального громадянства, який усе ще критично мало використовується суспільством у своїх інтересах.