«ГЕПАбене» для України

Результати місцевих виборів-2010 хоча й не принесли особливих несподіванок, проте сприяли зародженню цілої низки інтриг, а також дали серйозну поживу для роздумів основним політичним гравцям країни.

Насамперед слід зазначити зростання поляризації політичних уподобань виборців. Про це свідчить значне збільшення підтримки комуністів з одного боку і «Свободи» — з іншого. По суті, як на Заході, так і Сході країни спрацював і мобілізувався протестний електорат, не згодний з генеральною лінією Партії регіонів. Друга інтрига — втрата позицій «Батьківщиною». Безумовно, свою роль у тому, що партія Тимошенко повсюдно погіршила електоральні показники, відіграв і той факт, що в ключових для цієї політичної сили Київській і Львівській областях її було викинуто на узбіччя виборчого процесу. Останній писк політтехнологічної моди — рейдерське захоплення партійних списків — спрацював на ура. Крім того, «Батьківщина», а точніше її основна рушійна сила Юлія Тимошенко, була сама на себе не схожа — ні креативних рішень, ні бурхливої енергії переконання країна не побачила. І дала цьому технологічному «штилю» свою оцінку.

Виходячи з результатів волевиявлення по країні, можна відзначити ще одну важливу тенденцію — з часів президентських виборів у табелі про ранги помінялися місцями «Фронт змін» і «Сильна Україна». Процес падіння підтримки одних і зростання рейтингів інших має цілу низку причин, і залежали вони виключно від діяльності перших осіб партій. Тігіпко пішов працювати у владу, де став локомотивом підготовки і втілення в життя нового Податкового кодексу, чим убив будь-яке бажання голосувати за свою політсилу представників свого електорального ядра — середнього і малого бізнесу. Гарна і якісна кампанія, що принесла Тігіпкові успіх на президентських виборах (а її основні сюжети залишилися і для місцевих виборів незмінними) цього разу спрацювала набагато слабше. У Сергія Леонідовича, очевидно, подумали, що не треба винаходити новий велосипед, і вирішили поїхати на старому. Та добре накачані шини електоральної підтримки до осені 2010 уже добряче спустили.

На відміну від свого основного опонента, в галереї нових облич української політики Арсеній Яценюк зробив висновки і перестав експериментувати над власним образом. Лідер «Фронту змін» став саме тим, ким його очікували побачити прихильники — «білим комірцем», а не похмурим диктатором мілітарно-кислотних малюнків. Як результат — спокійна і загалом обнадійлива кампанія допомогла «фронтовикам» закріпити результат і отримати представництво в місцевих радах практично по всій країні.

І якщо в Яценюка не трапиться ще одного нападу епатажного прочитання виборчої кампанії, то перед ним відкриються непогані перспективи на політичне майбутнє, у тому числі й на наступних парламентських виборах.

Водночас місцеві вибори виявили три основні больові точки країни, де політична боротьба набрала скандального обороту і принесла досить несподівані результати. Три великі міста на південному сході — Харків, Одеса і Запоріжжя — викристалізували основні напрямки політичного протистояння в Україні.

Одеський мер Едуард Гурвіц програв вибори остаточно, і його нинішні випади в бік новообраного одеського голови Олексія Костусєва, а також погрози «затягати по судах» видаються як мінімум дивними. Виборча практика вже давно довела, що сфальсифікувати можна 5—7% голосів, але відрив у 20% між першим і другим кандидатом, який було зафіксовано на мерських виборах у Південній Пальмірі, створити неможливо при будь-якому напруженні сил і адмінресурсу.

Злий жарт із Гурвіцем зіграла надмірна самовпевненість, що призвело до загальної розслабленості. Кажуть, що соціологи ще півроку тому попереджали мера про те, що його рейтинги не дозволяють почуватися комфортно у виборчому процесі, і треба було б піднапружитися. Та, як видно, їм не вдалося достукатися до Гурвіца і його команди. Як наслідок — кампанія велася досить слабко і розпочалася запізно, а тим часом регіонали проводили потужну агресивну кампанію, завдяки чому домоглися упевненої перемоги з результатом у 51%.

При цьому казати про те, що для Гурвіца поразка з таким розгромним рахунком стане політичною катастрофою, не доводиться. В особі колишнього мера, який ішов на вибори від «Фронту змін», Арсеній Яценюк отримав рейтингового опозиційного політика в місті-мільйоннику, і навряд чи викликає сумнів те, що Гурвіц піде за списком «Фронту» до Верховної Ради. Це серйозне посилення для команди Яценюка і надійний політичний тил для самого Гурвіца.

Ще одне місто, де результат виборів міського голови вийшов досить несподіваним, — Запоріжжя.

Основний кандидат на перемогу Володимир Кальцев, виконувач обов’язків мера, у зв’язку з регулярною участю в місцевих виборах і так мав досить високий рівень упізнаваності в місті. Саме тому надто активна медіакампанія, а також надмір зовнішньої реклами призвели до «перегріву» електорату. До цього додалася загальна розслабленість прибічників регіонала (у Запоріжжі явка виборців становила 37%), які були впевнені в перемозі свого кандидата. Крім того, дуже дивне залишення своєї посади колишнім мером Євгеном Карташовим за станом здоров’я також не найкращим чином спрацювало на імідж Кальцева.

Висновок: Партія регіонів явно перегнула палицю. Замість того щоб вийти з Карташовим на вибори і перемогти його (а це виключило б появу на орбіті реальних претендентів бютівця Олександра Сіна), вони стартували із, здавалося б, переконливої позиції в.о. мера і прогадали.

Окремо слід сказати про персону самого Олександра Сіна, котрий тривалий час пропрацював у структурах місцевої влади, був заступником голови Запорізької облдержадміністрації і небезпідставно вважався людиною з оточення Карташова.

Саме ті, хто не повірив, що Карташов пішов сам, здебільшого проголосували за Сіна, незалежно від належності до партійних прапорів. Крім того, новоспечений мер свого часу був одним з ідеологів впровадження в місті системи єдиного оподаткування для підприємців. Очевидно, що й тут свою мотиваційну роль відіграв контраст його колишньої
діяльності і насадження регіоналами вже легендарного Податкового кодексу Тігіпка—Азарова.

Треба визнати, Кальцев, побачивши, що розрив між ним і його основним опонентом досяг нездоланного значення, мужньо привітав Сіна і визнав, що голосування пройшло демократично, без порушень, і опротестовувати вибори він не збирається. У будь-якому разі тепер у Кальцева досить слабкі перспективи в партійній структурі регіоналів, адже його перемога спочатку не викликала сумнівів.

Що стосується Сіна, незважаючи на його упевнену перемогу, геть незрозуміло, як йому вдасться домовитися з прорегіональною більшістю в міськраді. На цей момент він фактично «у лещатах», з яких є тільки два виходи — або перестати бути опозиційним політиком, до чого його все-таки зобов’язує партійна належність, або показати дива «азіатської» політики, уміло лавіруючи між інтересами своїх виборців і потужного регіонального лобі.

Ситуація в Харкові на місцевих виборах — взагалі окремий випадок. По-перше, розрив між Кернесом і Аваковим становив менше одного відсотка — 2,7 тис. голосів виборців. По-друге, обидва претенденти на мерське крісло вперше вийшли на публічну політичну арену, хоча раніше воліли бути «ляльководами».

Харків не тільки великий промисловий і машинобудівний центр, це ще й місто з потужним потенціалом протестного електорату, чому сприяє велика кількість вишів, а також лівого електорату — всіх тих, хто у зв’язку з падінням індустріальних потужностей так чи інакше втратив стабільну роботу або поміняв рід діяльності, але ментально залишився «робітничим класом».

І Кернес, і Аваков тривалий час були одними з найпотужніших персон у Харкові. Причому баланс сил і можливостей їх обох завжди був приблизно однаковий.

Аваков починав як комсомольський функціонер, котрому через систему молодіжних кооперативів вдалося створити свій бізнес, що розрісся потім у потужний концерн.

Про хороші початкові умови, ступінь впливу і зв’язки Авакова в далекі 90-ті свідчить хоча б той факт, що його перший офіс розташовувався на відомчому стадіоні «Динамо», який належить структурам МВС. У Харкові, що досі вважається традиційно «ментівським» містом, це означало багато.

За чутками, у часи бурхливої молодості Кернес захоплювався азартними іграми. Не виключено, що це наклало свій відбиток на всю подальшу діяльність Геннадія Адольфовича. Принаймні він зажив слави любителя хитрих і складних схем у бізнесі і політиці, які завжди досить успішно втілював у життя. Ще в часи, коли бізнесом займатися було заборонено, Кернес потрапив у розряд тіньових мільйонерів. Надалі його бізнес і впливовість у місті тільки розширювалися. І не дивно, що й Аваков, і Кернес після заочного бізнес-суперництва швидко перейшли до політичного протистояння.

Коли Кучма забрав у столицю незаперечного харківського політичного авторитета Євгена Кушнарьова, Аваков і Кернес залишилися в місті, по суті, сам на сам. Спочатку як протиборчі сірі кардинали з цікавою історією взаємостосунків.

Як Володимир Шумілкін, харківський мер у 2002—2006 роках, на початковому етапі був проектом Авакова, так і Михайло Добкін, міський голова 2006—2010, був проектом Кернеса.

У 2005 році Кернес посварився з командою Авакова і був відсторонений від посади секретаря Харківської міськради, хоча перед цим вони пілч-о-пліч стояли на харківському Майдані і скандували «Кушнарьова геть!». Але коли настав час нових виборів, Кернес вирішив утілювати власний політпроект, з допомогою якого в результаті став в.о. мера, а потім і обійняв посаду градоначальника.

Для Кернеса «мерство» — це можливість увійти в історію міста і вийти на новий рівень політичної кар’єри. Знаючи про любов Геннадія Адольфовича до різного роду політичних ігор, немає сумнівів, що він забажає розвивати її і надалі.

Парадоксально, але й Аваков, незважаючи на те що програв вибори, анічогісінько не втрачає. Більше того, здобувши серйозну підтримку виборців, він певною мірою убезпечив свій бізнес, тому що будь-які спроби тиску, у тому числі і з боку нового міського голови, набуватимуть суспільно-політичного резонансу. Аваков також отримав непогану перспективу стати загальнонаціональним політиком, а «Батьківщина» — впливового політика на місцевому рівні. У момент свого найбільшого кар’єрного успіху — губернаторства — Аваков обіймав лише адміністративну посаду, на яку був призначений «згори». На цей час він має підтримку третини виборців міста, а це серйозний політичний капітал. Крім того, у прорегіональній міськраді, орієнтованій на Кернеса, Авакову було б украй важко здійснювати свій вплив. Не виключено, що труднощі, які він «заробив» би в разі обрання мером, були б незрівнянно більші, ніж у його нинішній ситуації, коли він «трішки програв».

Загалом місцеві вибори, які відбулися в нашій країні, можна охарактеризувати як перегрупування політичних сил, але ні в якому разі не як чиюсь упевнену перемогу або чиюсь нищівну поразку. Вони показали серйозне зростання протестного електорату в країні. Очевидно, що з цією потенційною небезпекою регіонали так і не навчилися боротися іншими методами, ніж традиційним для себе використанням «котка». Тепер Партії регіонів буде складно вибудувати політичну картинку в країні за своїм образом і подобою. При всіх мінусах президентства Ющенка країна мала можливість відчути різницю між лібералізмом і жорстким пресингом. Водночас Партія регіонів, намагаючись максимально розширити свій вплив і роздуваючи партійні лави, втрачає основу своєї успішної діяльності — згуртовану команду бійців, мотивовану ідеєю реваншу. Тепер вона розростається насамперед за рахунок тих, хто примкнув до них у примусово-адміністративному порядку, і, попри все, триматиме дулю в кишені. Така аморфна маса швидко деградує, і в регіонального партійного монстра є всі шанси в уже досяжному майбутньому загинути під власною вагою.

А в цей час країна після застільних узливань переможців і переможених шукатиме більш ефективні ліки як для хворої печінки, так і всього організму в цілому.