ФЛОТ І МІСТО МУСЯТЬ РОЗДІЛИТИСЯ

Підписанням 31 травня 1997 року Великого договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною та Російською Федерацією було покладено початок періоду базування Чорноморського флоту Росії в Криму і Севастополі на умовах оренди. Так завершився п’ятирічний період (із 1992 по 1997 рік), коли вирішувалася не лише доля Чорноморського флоту колишнього СРСР, а й доля Криму та Севастополя. Із цього моменту російський Чорноморський флот й українське місто Севастополь, що вважався «столицею» Чорноморського флоту, втратили нерозривну взаємозалежність і отримали різновекторність.

Після підписання рамкового договору президенти і зовнішньополітичні відомства неодноразово запевняли громадськість обох країн у тому, що приналежність Криму та Севастополя Україні — питання вирішене і не є предметом переговорів між двома державами. Однак у колах російської військово-морської еліти (яка має міцні зв’язки із Севастополем), серед командування російського Чорноморського флоту, у значної частини нинішньої севастопольської міської еліти укоренилася думка, що подібні заяви звучать усупереч волі народу Криму, жителів Севастополя, інтересів Росії.

«Завдяки спільним зусиллям внутрішніх і зовнішніх ворогів, південні рубежі Росії з приморських флангів відкриті і беззахисні. Почався необоротний процес, результатом якого буде вихід Росії із Севастополя та Криму...» «У даний час політика НАТО, спрямована на витискання Росії з басейну Чорного моря, проводиться за активного сприяння України»... «Стратегічне партнерство передбачає чесне і пунктуальне дотримання сторонами узятих зобов’язань. Очікувати чогось подібного від влади України просто наївно»... Це — класичні зразки «прочеефівської» риторики, узяті з періодичних видань.

Заяви зроблені представниками РНБО і МЗС у травні—липні 2002 року про запланований відхід України від позаблокової політики і як наслідок про можливу інвентаризацію частини угод по ЧФ Росії викликали у командування флоту й у наближених до нього кіл у Криму та Севастополі вкрай негативну реакцію. Флотська газета «Флаг Родины» навіть заявила про «інформаційну атаку на пакет документів, відомий як Великий договір між Росією й Україною», із метою його ревізії і наступного витискання російського флоту з Криму та Севастополя.

З 1997 року правляча еліта Росії використовує нову формулу мобілізації російського та російськомовного населення Криму і Севастополя (росіяни складають 74,7% населення Севастополя) з метою збереження і посилення російського впливу не лише в цих регіонах України, а й на всьому Чорному морі. Принциповою відмінністю цієї формули впливу від старої, що діяла в 1992—1997 роках, є значне зниження в ній ваги військового чинника. Сьогодні керівництво Росії відводить головну роль у захисті національних інтересів на Чорному морі невоєнним чинникам впливу: економічному, дипломатичному, інформаційному, культурному. Зусилля Росії на Чорному морі концентруються передусім на Севастополі, що є стійкою історичною традицією. У квітні 2000 року, під час підготовки візиту президента Росії В.Путіна до Севастополя і після нього, у місті і на Чорноморському флоті посилено циркулювали чутки про плани масштабних інвестицій російського капіталу в економіку Севастополя і перетворення міста на російський Гонконг на Чорному морі.

До речі, беручи до уваги значний науковий, технічний і промисловий потенціал Севастополя, підвищений інтерес до перспектив розвитку міста виявляють міжнародні фінансові інститути, серед яких ЄБРР, Світовий банк, Британський урядовий фонд Know-how та інші.

З одного боку, в умовах теоретичного перетворення Севастополя з військово-морської бази на торгово-економічний і рекреаційно-туристичний центр, Чорноморському флоту Росії приділяється хоча і важлива, але вже другорядна роль. З іншого, головна військово-морська база ЧФ, дислокована в українському Севастополі, є передовим пунктом базування найбільш численного контингенту збройних сил Росії за рубежем. Звідси продовжує здійснюватися потужний військовий вплив Росії на розвиток ситуації на Чорному морі й у прилягаючих до нього регіонах.

Угоди по Чорноморському флоту передбачають розміщення на території України російського військового угруповання загальною чисельністю до 25 тис. чол. особового складу, 24 артилерійські системи калібру понад 100 мм, 132 бойові броньовані машини. Ядро сил флоту складають морська штурмова авіація, ракетні кораблі і катера, здатні нести і застосовувати ядерну зброю. На початок 2002 року Чорноморський флот Росії має в Криму і Севастополі близько 16 тис. військових. Характерно, що військовослужбовці і члени їхніх сімей у переважній більшості корінні севастопольці і кримчани. За станом на початок 2000 р. на підприємствах Чорноморського флоту, розташованих в основному в Севастополі, працювало близько 20 тис. робітників та службовців.

У Криму і Севастополі, де базуються головні сили російського флоту на Чорному морі, діє сформована за комплексного впливу Росії широка мережа політичних проросійських організацій і рухів.

Крупний російський бізнес, що розгортається на півострові, має лідируюче становище і, за відсутності на сьогодні серйозних конкурентів у місцевих ділових колах і з боку західного бізнесу, реально претендує на монополію в освоєнні його економічних ресурсів.

Широкомасштабна економічна і культурно-психологічна експансія здійснюється Росією на півострові на основі культурно-мовної і етно-конфесійної спільноти його російського населення. Процес заміни військового впливу Росії в Криму та Севастополі невоєнним впливом, за тенденції переходу головної ролі до економічних чинників впливу, сьогодні проходить дуже активно.

Проте це, напевно, не зовсім влаштовує командування російського Чорноморського флоту і певні кола в Москві, Криму та Севастополі, оскільки заміна чинника військового впливу передбачає значне скорочення системи базування флоту, усіх його структур і сил і звільнення ресурсів для розвитку бізнесу. При цьому можливість виведення російського флоту з Криму і Севастополя припускається лише як гіпотетична, на випадок максимально сприятливого розвитку економічного співробітництва зацікавлених сторін.

Коли стало ясно, що скорочення Чорноморського флоту підтримується політичним керівництвом України та Росії з міркувань економічної доцільності, командувач флоту адмірал В.Комоєдов 10 липня 1999 року в інтерв’ю агентству «Інтерфакс» відкрито і безапеляційно заявив: «Севастополь завжди буде головною базою Чорноморського флоту Росії. …Будемо стояти тут вічно».

Діяльність В.Комоєдова виглядає як продумана політика, спрямована на те, щоб у суспільній свідомості російський Чорноморський флот і українське місто Севастополь, як і раніше, ототожнювалися. Головком ВМФ Росії адмірал флоту В.Куроєдов намагався зупинити втягування російського Чорноморського флоту в політичні процеси, що відбуваються на території України, і переконати адмірала В.Комоєдова в необхідності коригування курсу. Проте наштовхнувся на сильний опір. В.Комоєдов має серйозну підтримку як у Москві, так і в Криму та Севастополі. По суті, командувач Чорноморського флоту почав виходити з-під контролю головкому ВМФ Росії і виступати в ролі самостійної політичної постаті.

Зацікавлені політичні кола активно спекулюють на ситуації, що склалася навколо В.Комоєдова, потрактовуючи його можливе зняття з поста командувача як переддень прийдешнього швидкого виведення Чорноморського флоту Росії з Криму та Севастополя і наступних катастрофічних подій для України та Росії. Саме таку думку в інтерв’ю російському телебаченню на початку липня висловив Леонід Грач.

Подібні лякаючі заяви далекі від реальності. Сьогодні цілком очевидно, що «Україна не збирається виганяти російський флот із Південної, Карантинної і Севастопольської бухт, де базуються російські кораблі, як це сьогодні інтерпретують російські ЗМІ», — заявив незабаром після інтерв’ю Л.Грача заступник секретаря РНБО України С.Пирожков.

У своїй суті позиція В.Комоєдова і Л.Грача — це протест проти розподілу двох, тепер уже різнорідних, організмів — міста і військово-морського оперативно-стратегічного об’єднання. Сьогодні вони мають також відмінну державну приналежність, хоча виникли одночасно, зрісшись, мов сіамські близнюки. В умовах тоталітарного режиму вони гармонійно доповнювали один одного, але в нових реаліях сіамські близнюки заважають один одному жити і розвиватися.

Довідка

За станом на 31.03.2002 р. чисельність населення Севастополя — 387,3 тис. чол. (1992 р. — близько 415 тис. чол.). Трудові ресурси — 248,8 тис. чол.; у тому числі в працездатному віці — 228,8 тис. чол.; із них зайнято у всіх сферах діяльності — 174,6 тис. чол. 29,7% усього працездатного населення є безробітними. Більше п’ятої частини всіх працюючих — військовослужбовці, робітники та службовці Чорноморського флоту Росії. 20 тис. робітників та службовців російського Чорноморського флоту, що працюють на підприємствах флоту, розташованих у Криму та Севастополі, заробляють на прожиття 40—50 тис. членам своїх сімей. Надходження з Росії за базування Чорноморського флоту складають 20—22% бюджету Севастополя.

Промисловість міста в період 1992—2002 рр. перебуває в стані тривалої кризи. Обсяги промислового виробництва в місті в період із 31.03.2001 по 31.03.2002 р. знизилися на 2,8%. У рейтинговій таблиці Кабінету міністрів України Севастополь посідає останнє, 27-е місце. Вихід із кризи можливий лише за розгортання в Севастопольському регіоні масштабних інвестиційних проектів, за широкого використання вивільнених ресурсів за рахунок демілітаризації.

Після розвалу СРСР і переходу до ринкової економіки в Севастополі мала почати функціонувати нова модель організації ресурсів. У цій моделі головною ланкою є не військова структура — Чорноморський флот Росії, а динамічний цивілізований бізнес. Однак зв’язок між російським Чорноморським флотом і українським Севастополем досить сильний. Це складна і дуже міцна соціальна тканина, розподіл якої вимагає делікатного підходу з використанням перевірених методів соціальної інженерії. У цілому це 80—100 тис. чол. — приблизно 20—25% населення міста: близько 30 тис. військових, робітників та службовців флоту з членами їхніх сімей.

Модель передбачає здійснення в необхідному обсязі демілітаризації Севастополя і встановлення на вивільнених ресурсах, передусім із залученням вивільнених людських ресурсів, збалансованого функціонування російських і західних капіталів за відповідної пайової участі українських капіталів. У цій моделі російському флоту має приділятися другорядна, допоміжна роль.

У соціально-економічному та політичному житті Севастополя головну роль мають відігравати бізнесмени та політики, котрі становлять основні сегменти севастопольського соціуму. І аж ніяк не командувач російського Чорноморського флоту, який сьогодні продовжує за інерцією здійснювати головний вплив на розвиток суспільно-політичних процесів у місті.

Севастополь став регіоном із депресивною соціально-економічною сферою не лише внаслідок загальної соціально-економічної кризи, що охопила в останні 15 років колишній СРСР, а потім незалежні Україну та Росію, а й унаслідок своєї надмілітаризованості. Процес демілітаризації Севастополя в період 1992—2002 рр. спричинив не лише значне скорочення сил Чорноморського флоту, а й втрати майже 28 тис. — 6,7% населення міста (зниження народжуваності, зростання смертності, виїзд в інші регіони в пошуках роботи тощо). Для такого міста, як Севастополь, із його потенціалом і сприятливими природно-кліматичними умовами, це здається майже неймовірним.

Мілітаризована свідомість населення Севастополя, підтримувана командуванням російського Чорноморського флоту і наближеними до нього колами — це та основа, що складає протестний потенціал проти демілітаризації міста, гальмує розгортання і результативне функціонування капіталів як західних, так і російських. Слід зазначити, що рівень мілітаризованості свідомості севастопольців набагато вищий, аніж у пересічних громадян України та Росії. Це пояснюється тим, що місто від початку будувалося для забезпечення базування військового флоту.

Протягом понад 200 років здійснювався добір населення з території майже всієї країни для ведення війни на морі. Це населення концентрувалося в Севастополі, створювало свої традиції, виробляло свою особливу життєву етику, що й обумовило виникнення унікального соціуму з яскраво вираженими мілітарними рисами. Переважна частина населення міста і сьогодні так чи інакше пов’язана з військовим флотом і асоціює себе з ним.

Із прийняттям Росії в елітний клуб провідних країн світу і констатацією на саміті в Кананаскісі в червні 2002 року, того що «велика вісімка» за участю Росії практично відбулася, відкриваються реальні перспективи для конструктивної взаємодії російських і західних капіталів у Криму і Севастополі. Проте існує поле протиріч, яке слід подолати. Очевидно, що Росія вибудовує нову композицію взаємин із Заходом і НАТО, розраховуючи на пом’якшення тиску з їхнього боку в цілому і з південно-західного напрямку зокрема. Захід і НАТО, ведучи діалог із Росією, у свою чергу розраховують на пом’якшення її позицій в питанні розповсюдження західного впливу.

Рівень військово-політичних протиріч на Чорному морі безумовно буде знижуватися із початком дії збалансованої моделі функціонування російських і західних капіталів у Криму і Севастополі, при збереженні до 2017 року російської військової присутності. Доцільність цієї присутності надалі буде визначатися успіхом або неуспіхом російського та західного бізнесу на півострові. За сприятливого розвитку ситуації для усіх її учасників Росія цілком може погодитися на збереження свого мінімального військового контингенту чи навіть повне його скорочення з метою максимального звільнення ресурсів, які перебувають сьогодні під контролем Чорноморського флоту, і освоєння їх російським бізнесом.

Такий розвиток ситуації лякає місцеві кланово-корпоративні групи, пов’язані з Чорноморським флотом Росії, і, звісно, не влаштовує командування флоту. Неприйняття демілітаризації Криму та Севастополя значною частиною населення може інспіруватися і відбуватися у вигляді опору в інтересах цих кланово-корпоративних груп, що виникли на ресурсах Чорноморського флоту колишнього СРСР, у період його розвалу 1992—1997 рр. Вони адаптовані до стагнаційних економічних взаємин і пронизані корумпованими зв’язками. А тому нездатні реально конкурувати з динамічними, потужними капіталами, які рвуться сьогодні на півострів. Хоча не виключено, що в умовах збалансованого функціонування російських і західних капіталів у Севастополі найбільш здорова частина цих структур зможе вижити і трансформуватися в конкурентоспроможні структури малого і середнього бізнесу.

Лідерство російських капіталів, які переважно виникли в умовах економіки «нафтової труби», попри їхню диверсифікацію, може викликати відповідний синдром. У Севастополі в останні роки активно розгортаються лише російські нафтові компанії — «ЛУКойл», «Татнафта», «ТНК», тоді як прихід капіталів з інших сфер явно затримується. Сам факт високої ділової активності нафтових компаній у курортному Криму уже викликає певну тривогу. Отримання значних переваг у розгортанні західних капіталів також небажане, оскільки здатне дати грунт для провокування зацікавленими колами у Росії та Севастополі антизахідних, антинатовських, мілітаристських настроїв на захист присутності Чорноморського флоту Росії, а також порушення питання про правовий статус Криму та Севастополя.

Виникнення дисбалансу в той чи інший бік загрожує стримуванням нормального розвитку економіки Севастополя. Переважаючий загал севастопольців, зорієнтований в економічному плані на російський флот рано чи пізно буде переорієнтований на бізнес-структури, що розгортаються в місті. Флот як військова структура буде звільнений від не властивої йому функції — участі в соціально-економічному розвитку українського міста, набуде необхідних параметрів відповідно до вимог російської держави і звільнить ресурси для нормального розвитку Севастополя. Із міста буде знято сталеву зброю мілітаризму.

Успіх у реалізації збалансованої моделі співіснування російських і західних капіталів у Севастополі, за відповідної пайової участі українських капіталів, стане заключним актом розподілу українського міста Севастополя та російського Чорноморського флоту. І забезпечить їхнє подальше автономне існування як структур, що належать двом незалежним державам, — Україні та Росії.