Фільтруючи східний "базар"

У Києві й Анкарі постійно лунають слова про дружбу й стратегічне партнерство України і Туреччини.

Однак якщо дві країни і є партнерами, то тільки ситуативними. Як зауважив голова правління фонду "Майдан закордонних справ" Богдан Яременко, в "українсько-турецьких відносинах упродовж останнього часу дуже мало реальних зрушень у стратегічному напрямку". Це продемонстрував і візит до української столиці турецького президента Реджепа Ердогана, який узяв участь у черговому засіданні Стратегічної ради високого рівня.

Після тригодинних переговорів у форматі "тет-а-тет" на спільній прес-конференції П.Порошенко і Р.Ердоган заявили про плани збільшити товарообіг до 10 млрд дол. на рік (хоча ще півроку тому йшлося про 20 млрд, але за нинішніх 3 млрд й озвучена нині "десятка" видається навряд чи досяжною). Ердоган також повідомив, що підтримує територіальну цілісність України, засуджує анексію Криму і виступає за врегулювання конфлікту на Сході нашої країни на основі міжнародного права й Мінських домовленостей.

Серед підписаних у Києві документів - Протокол про внесення змін до Угоди про запобігання подвійному оподаткуванню, Угода про взаємне сприяння та захист інвестицій, контракти між українськими й турецькими компаніями в оборонній сфері. Серед останніх відзначимо договір про поставки турецькою компанією Aselsan систем тактичного зв'язку для Збройних сил України.

Здавалося б, тривалі переговори (три години!), є певні результати (контракти у сфері ВПК). Петро Порошенко, зрозуміло, не забув наголосити, що свідченням стратегічного характеру партнерства між нашими країнами є результати засідання Стратегічної ради, яке відбулося в "довірливій і конструктивній атмосфері". Але, коментуючи DT.UA візит Ердогана, один з наших обізнаних співрозмовників був категоричний: "Пустушка. Турки нас зливають по повній. Але вдають, що все добре".

Підставою для такої різкої оцінки послужили відсутність прогресу в переговорах щодо угоди про зону вільної торгівлі та позиція Анкари в ключовому для Києва питанні - російському. Адже декларуючи стратегічне партнерство з Україною, Туреччина водночас є союзником Росії, яка веде війну з нашою країною, і учасником "Турецького потоку", спрямованого на обнуління транзиту газу через українську ГТС. Про це мають пам'ятати українські політики, які використовують стару зовнішньополітичну лексику "стратегічного" партнерства.

Можливо, позиція Ердогана щодо Росії та України й зазнала б змін, якби Київ зважився попередити Анкару, що оскільки турецька сторона дозволила будівництво "Турецького потоку", то українська сторона не вважає більше за можливе підтримувати потужності для транзиту газу в Туреччину й збереже в експлуатації лише потужності, які необхідні для задоволення потреб країн Балканського регіону. Однак, судячи з сонного вигляду Ердогана на прес-конференції, цих слів Порошенко так і не промовив.

У Києві за інерцією бачать у Туреччині впливового регіонального гравця, до голосу якого дослухаються в міжнародних організаціях. Для українців це важливо під час обговорення питання окупації Криму та захисту прав кримських татар. До того ж Туреччина має в Чорноморському регіоні другу за чисельністю армію, після російської. В Анкарі ж дивляться на Україну через призму своїх відносин з Росією та Заходом і боротьби з внутрішньою опозицією - прибічниками ісламського проповідника Фетхуллаха Гюлена.

Ердоган одержимий війною з Гюленом. І серед учасників цієї священної війни він хоче бачити й Україну. Не випадково на прес-конференції турецький президент заявив, що обговорив зі "своїм дорогим другом" Порошенком кроки в питанні боротьби з організацією Гюлена. Та й Турецький культурний центр, відкриття якого в Україні анонсував Ердоган, також розглядається в Анкарі як інструмент боротьби з Гюленом.

А приїхав Ердоган до Києва на тлі загострення турецько-американських відносин: Туреччина і США призупинили видачу неімміграційних віз своїми посольствами. Це рішення стало наслідком конфлікту, що розпочався торік, коли Вашингтон відмовився видати Анкарі Гюлена, який живе в Америці й якого турецька влада звинувачує в організації воєнного перевороту. Підтримка американцями сирійських курдів іще більше ускладнила відносини.

Примітно, що наступного дня після візиту до нашої країни турецький президент поставив вимогу відкликати посла США в Туреччині Джона Басса. Це вже не перший випадок, коли Ердоган наполягає на відкликанні дипломатів. Півтора року тому він зажадав від Брюсселя відкликати очільника представництва Євросоюзу в Туреччині впливового німецького дипломата Ганса-Йорґа Габера. І ЄС виконав цю вимогу. Що, утім, не врятувало відносин Анкари й Брюсселя, які нині на межі розриву: довіри між сторонами немає, а загальна риторика - конфронтаційна.

Анкара називає Європу "фашистською", "антиісламською", "антитурецькою" і звинувачує в політиці подвійних стандартів: європейські країни не сприяють турецькій владі в упійманні та покаранні учасників воєнного перевороту, переговори про вступ до Євросоюзу призупинено, а ЄС не готовий надати безвізовий режим і т.п.

У свою чергу Європейський Союз звинувачує Ердогана та його прибічників у згортанні демократії та перетворенні республіки на авторитарну державу, в якій обмежується свобода слова й порушуються права людини. Натомість з Росією в Туреччини - "дружба і вічний мир".

Анкару з Москвою зблизили сирійська криза й труднощі турецької економіки. У Росії Ердоган бачить, по-перше, гравця, спроможного сприяти стабілізації нестабільного регіону. По-друге, РФ розглядається як ситуативний союзник у протистоянні з ЄС і США. Для Путіна ж Туреччина - інструмент тиску на Захід. Кремль відкрив російський ринок для турецької сільськогосподарської продукції, Анкара закупила С-400 і веде переговори про закупівлю нових російських комплексів С-500, а дном Чорного моря прокладається газопровід "Турецький потік".

Сваритися з Путіним Ердоган аж ніяк не хоче. Однак намагаючись зберегти бодай позірний баланс у відносинах із Москвою, в Анкарі не рвуть зв'язків і з Києвом. Ердоган не хоче спалювати всі мости, хоча вони й дратують росіян: попри показну любов, у турецько-російських відносинах є протиріччя (у т.ч. Сирія, курди, Крим), і Анкара час від часу дражнить Кремль.

Крім геополітичного аспекту, в українській політиці Ердогана присутні економічні та внутрішньополітичні мотиви. Для турецького бізнесу важливий український ринок. Турецьким курортам потрібні українські туристи. Турецькому істеблішменту потрібен іще один союзник у безкомпромісній війні з Гюленом. Нарешті, для Ердогана важливий імідж Туреччини в ісламському та тюркомовному світі як захисника "братів" - кримських татар.

Ось чому, будучи противником санкцій проти Росії, Ердоган на прес-конференції все-таки виступає за підтримку територіальної цілісності України, засуджує переслідування кримських татар та обіцяє вживати всіх можливих заходів для звільнення ув'язнених у РФ кримських татар.

У реальності ж Анкара робить не так уже й багато для захисту прав кримських татар, обмежуючись переважно деклараціями, які мають притлумити роздратування кримськотатарської діаспори в Туреччині. Зрештою, засудження анексії Криму офіційною владою не заважає комерційним кораблям під турецьким прапором заходити в закриті порти півострова.

Словом, результати візиту турецького президента не надто обнадіюють. Це не означає, що президенти мають перестати зустрічатися й розмовляти. Туреччина потрібна Україні. І як економічний партнер, і як політичний. Але український істеблішмент повинен відкинути стереотипи декларацій 20-річної давності й визнати в Анкарі лише ситуативного партнера, відносини з яким можуть згодом погіршитися. І до цього Київ має бути готовий.