Двосічний тупик

Сьогодні основні пайовики і спонсори Партії регіонів, – мабуть, найменш упевнені в післязавтрашньому дні люди. І не тому, що вони сумніваються в результаті парламентських виборів. Від народу, який ковтнув, судячи з соціології, крадіжку не кількох заводів, а майже всіх найдохідніших галузей, неприємних сюрпризів ніхто не очікує. Голоси, яких забракне для чисто ПРівської більшості, Банкова зможе докупити на тендері, що до того ж проходитиме, з огляду на наявність альтернатив, за принципом зниження ціни: хочеш - доточуйся калетніковськими комуністами; хочеш - групою самовисуванців ім. Фірташа; дрібнішими мажоритарними ставлениками від бізнесу. Та хіба мало охочих і змушених! На функціонування пропрезидентської більшості 2013-го - вистачить. Батьків-засновників корпоративної автократії турбує інше - очевидні ознаки прагнення Віктора Януковича до зменшення їхнього пакета в системі влади й нарощування частки «Батьки і діти Лтд.».

Коником Януковича ще з часів губернаторства вважалося вміння вибудувати баланс між групами впливу. Тепер же він зраджує сам себе. І це не на жарт тривожить основних гравців, оскільки робить ситуацію для них непередбачуваною. Президент нарощує кількість сфер, які віддаються під контроль ставлеників Сім’ї, а точніше - протеже Олександра Януковича. І ніхто з давніх соратників і партнерів не розуміє, як далеко їхній лідер готовий зайти в цьому процесі. У процесі, який надто відчутно доводить, що коли в когось щось з’являється, то це означає, що в когось іншого це зникає. Усі з нетерпінням очікують поствиборних кадрових змін у Кабміні. Певною мірою вони дадуть відповідь на запитання: яку стратегію Янукович вибрав - «спрощення життя», згідно з якою Сергій Арбузов або Юрій Колобов обіймуть посаду прем’єра, а Віталій Захарченко очолить адміністрацію президента; чи «збереження балансу», згідно з якою президент усе ще утримуватиме рівновагу між групами, не каталізуючи процес вирощення опозиції у себе в тилу.

Цікаво, що Янукович зрадив ще один свій принцип: одні заробляють, а інші їх контролюють. Поруч із Тілом завжди були такі люди, як Станіслав Скубашевський, який вручав Януковичу партквиток КПРС, або Антон Пригодський, - наділені довірою контролю за медоносними бджолами. Тепер же вперше з’явилися сфери, в яких контроль за збиранням нектару цар нікому не доручав. Навіть офіційні контролери - податкова, МВС, СБУ, Рахункова палата - опинилися в руках не Партії регіонів, не наближених олігархів, а Сім’ї.

Важливо чітко розуміти, що в країні, де громадянське суспільство дистрофічне; де переважна більшість громадян зосереджена виключно на добробуті «однієї родини за столом»; де більшість опозиційних політиків надіті на руку кількох ляльководів від олігархії, - рішення про те, за якими правилами країні жити, за що жити і в якому ціннісному напрямі рухатися, приймаються виключно у вузькому колі. Саме тому важливо розуміти, які перспективи відкриваються (і чи відкриваються) перед сорока п’ятьма з половиною мільйонами внаслідок вибору кожної зі стратегій.

«Спрощення життя»

Сьогодні ніхто, включно з президентом, повною мірою не розуміє наслідків стратегії «спрощення життя». Але вже тепер багато хто в Партії регіонів про «раннього Януковича» говорять, як про «пізнього Кучму», що наприкінці другого терміну віддався в руки Віктору Медведчуку.

Взагалі-то, сім’я - це сім «Я», але ставленики Сім’ї при владі називають себе «Прекрасною шісткою». Звучить, погодьтеся, двозначно. Зрозуміло, людей, котрі обіймають посади й афілійовані з членами президентської Сім’ї, набагато більше. Ба більше, навіть у цій «шістці» є генератори, а є інструменти. До перших належать голова Нацбанку Сергій Арбузов, очільник МВС Віталій Захарченко, голова податкової Олександр Клименко. До інших - міністр фінансів Юрій Колобов, господар надр Едуард Ставицький і міністр АПК Микола Присяжнюк.

Майже всі молоді, майже всі не дурні у своїй сфері, майже всі наділені особистою довірою гаранта, майже всі зійшли на скелю рад зі зграї «схемотехніків» - спеціалістів зі створення та обслуговування схем. Але при цьому всі амбіційні (зрештою, Дерипаска був колись бухгалтером братів Черних, а Абрамович - Березовського…). Усі вузькопрофільні фахівці. Ніхто не має досвіду соціальної відповідальності за очолюваний великий колектив, тим більше галузь; ніхто не має політичного досвіду; ніхто, з огляду на вік чи обставини становлення, в очі не бачив прикладу безкорисливого служіння Батьківщині; ніхто поняття «авторитет» не асоціює з прізвищами Макаров, Конюхов або Амосов; і, як наслідок, ніхто щиро не розуміє, чому не можна з кров’ю вигризати куски з тіла Батьківщини, про яку вони так щиро піклуються!

Довіра президента - річ дефіцитна. Особливо якщо президент має досвід перебування по той бік колючого дроту, де підозрілість допомагає виживати, а потім стає частиною тебе на все життя, як жердина в провідника по драговині. Ця довіра, передавальним пристроєм якої є старший син президента, робить «младореформаторів» - а саме цей евфемізм був вибраний у владних коридорах для позначення групи «сімейних» ставлеників - особливими. Особливими на тлі тих, хто норовить приховати, «скрисятничати», заплести інтригу, зіграти за спиною. Ба більше, амбіції, а часом радикалізм і нетерпимість «младореформаторів» продиктовані простим фактом: ті, хто був до них, - не впоралися. Ці лузери, яким президент після перемоги роздав відповідальні, але хлібні посади, впустили президентський рейтинг наполовину, виявилися бездарними керівниками й генераторами ідей, які провалили реформи.

За даними DT.UA, ще влітку «младореформатори» на чолі з ідейним натхненником намагалися довести президентові, що з кадровими перестановками в Кабміні не можна зволікати до «після виборів»; ситуація вимагає рішучих перестановок аж нагорі й функціональних адміністративних змін, значно ефективніших і радикальніших, ніж млява адміністративна реформа. Ні, вони ще не наважаться сказати Рінату Ахметову: «А що, цей переклад турецьких текстів і ази з підручників з економіки - і є напрацьовані найнятими вами спеціалістами реформи?» Але вони вже впевнені, що готові все зробити краще у сфері і економічного, й інформаційного, й адміністративного управління. Спілкування з деякими представниками «Прекрасної шістки» залишило в мене чітке відчуття: неймовірно швидкий зліт, відчуття безкарності та масштаб доручених завдань зіграли з ними лихий жарт, вселивши впевненість у тому, що чимало хто з них компетентний у сферах, до яких раніше абсолютно не мав стосунку. Категоричність оцінок і характеристик буває прямо смішною.

Водночас ряд дій і пропозицій «младореформаторів», спрямованих на наповнення бюджету країни, здаються адекватними. Але деякі з них прямо суперечать інтересам окремих олігархічних груп. Наприклад, лише на президентському рівні півроку тому Рінату Ахметову вдалося зупинити наміри Мінфіну у 30-40 разів підвищити ренту на залізну руду... Уже вдруге за місяць у парламенті переноситься ухвалення двох законопроектів, які обмежують можливості використання офшорів і цінно-паперових шляхів для виведення капіталів за кордон - просто ініціаторам не вистачає голосів для ухвалення законів, що б’ють по інтересах власників великого бізнесу. Додаткові нарахування податкової у вигляді багатомільйонних рахунків, викочених олігархам за останній рік, зрозуміло, не потішили жодного з них. Особливо тих, кому не випало щастя повернути мільярди ПДВ. Краєчком конфлікт між великим бізнесом і Податковою службою показався на очі громадськості низкою судових процесів між нею і структурами Фірташа; нею ж і структурами Ахметова.

З одного боку, нічого поганого в діях Мінфіну, Нацбанку і податкової побачити не можна: бюджет, який закриває лише захищені статті, справді потребує додаткових уливань; ясна річ, олігархи мінімізують податки; справді, більшою чи меншою мірою прагнуть вивести капітал за рубіж (за закритими даними податкової - тільки за перші шість місяців нинішнього року за кордон було виведено 4,5-5 млрд. дол.); і, справді, рента на залізну руду - крихти. З цим не посперечаєшся. Але є й другий бік медалі: закріпивши посади керівників Нацбанку, Мінфіну, податкової служби і Рахункової палати за своїми людьми, Сім’я фактично провела приватизацію бюджету. Що це дає? Перше. У ряді сфер - відхід від «чорних» кас, контролювати які значно складніше, ніж використання бюджету. Друге. Відсікання від бюджету величезної кількості великих і малих п’явок, які забагато дозволяли собі. До речі, перебудова в цьому питанні призвела до того, що чимала частина держапарату, яка годувалася від бюджету, залишилася на голодному пайку і звернула свої ще жадібніші погляди на малий і середній бізнес. Відчуваєте? Третє. Наповнення бюджету дозволяє фінансувати державні програми і тендери, підрядчиками і переможцями яких у найбільш жирних сферах уже давно є компанії, афілійовані з «сімейними» представниками. І, нарешті, четверте - найголовніше. Авторитаризм - це дорогий вид управління паствою. Він потребує роздачі пряників, передбаченої контрактом «ви мені - права і свободи, я вам - стерпний життєвий рівень».

Але Україна - не Росія. Нафти і газу, що дозволяють виконувати аналогічний контракт Путіну, у Януковича немає. Тим більше в період стагнації економіки; тим більше, за такої ціни на газ; тим більше в умовах триваючої світової економічної кризи. Звичайно, після виборів касовими апаратами і реальною боротьбою за виведення зарплат із тіні притиснуть і маленьких. Але це не означає, що дадуть спокій олігархам, яким, власне, і сказати на своє виправдання нема чого. Хіба що...

Уявімо абстрактну модель. Припустімо, олігархам Піхметову, Фіртамойському, Порохославському і Жевінському відомо про те, що певній групі щомісяця вдається:

- виводити з державних засіків від 300 до 600 млн. дол.;

- завозити в країну без митного контролю по 300 тис. тонн нафти і нафтопродуктів, власники яких не ускладнюють собі життя ні сплатою ПДВ, ні акцизу. «Лівела» курить і кидається з балкона!

- реалізовувати 40 тис. тонн скрапленого газу як моторного палива по 10-11 тис. грн., при цьому, звісно, без сплати акцизу і з оформленням обсягу у вигляді газу, нібито проданого населенню в балонах (по 2 тис. грн. за тонну);

- акумулювати від контрабанди і «піднімати на ліфті» від 100 до 200 млн. дол. Залежно від періоду і наявності нафтобензинового траншу;

- отримувати відчутне «спасибі» від діяльності приватних і приватно- державних нафто- і газодобувних компаній. «Будь ласка» у таких ситуаціях, обходиться рівно у половину;

- щиро радіти кожній субвенції, кожному великому тендеру, проведеному державою або держпідприємством. Словом, кожним трьом доларам з десяти, які залишаються в бюджеті після виплати за захищеними статтями (майже третина бюджету країни);

- управління практично всім процесом обготівковування і обраними податковими ямами. Пам’ятаєте «темники», які приходили в редакції газет і телеканалів з однієї електронної адреси? Так само регулярно у взяті за вуздечку обготівковувальні контори приходять інструкції, в яких зазначається, з ким працювати, а з ким - ні; ліцензії на роботу з якими галузями і як швидко можна отримати; який відсоток прибутку в роботі контори офіційно зазначити; скільки заплатити в бюджет, а скільки підняти нагору в кеші тощо;

- а базари, обкладені даниною; а експорт зерна, майже монополізований; а вибудувана система розпорядження землею, що перебуває в держвласності; а рефінансування; а розміщення; а валютні спекуляції?!

І от що повинні думати вищезгадані олігархи, від яких вимагають залатати діри в бюджеті, про ту «сімейну» групу, яка вимагає? «Ви що, опупіли?! Може від булімії полікуєтеся?»

Досить схожа модель працює в Україні. Відносини між «младореформаторами» і олігархатом багато хто поспішив назвати протистоянням. Однак квапитися не варто. Інтереси Сім’ї і великого бізнесу переплетені тугіше Юлиної коси. Особливо в тій частині засобів виробництва, якою олігархи збагатилися за останні два з половиною роки, нажившись на копійчаній приватизації пакетів державних і комунальних підприємств. І йдеться не тільки про обов’язкову ренту, але й про сейфові угоди, офшорні міноритарні частки, «понятійні» домовленості, шановані високо і до певного часу непорушно. Питання ширше: що є олігархи для Януковича? Партнери чи «тушонка», взята з собою в тривалий похід по вічну владу? Фінансово 2015 рік Сім’я потягне і без олігархату. За великим рахунком, не вистачає тільки одного - телевізора. За даними DT.UA, усі власники рейтингових каналів, окрім ахметовської «України», отримували пропозиції щодо повного продажу або продажу 50-відсоткової частки, але з встановленням «сімейного» менеджменту. У продажу «Інтеру» відмовили. Власники інших каналів повідомили про те, що «ящики» продаються тільки разом з усіма іншими активами. Потенційні покупці стерпіли. Поки що.

На перший погляд, у Віктора Януковича при обранні стратегії «спрощення життя» з’являються досить сильні козирі. Він по-справжньому концентрує владу; позбувається відчутної конкуренції при збиранні ренти з економіки країни; отримує універсальну валюту для розрахунків за зовнішньополітичне «кришування» свого режиму - землю; демонструє суспільству зняття шкури з «жирних котів»; і наочно бореться з корупцією за рахунок економічних конкурентів, які, заодно, є і спонсорами конкурентів політичних. «Ми всесильні, ми багаті, ми улюблені виборцем, ми безальтернативні».

Однак у разі офіційного переходу влади до «младореформаторів» може бути реалізована блакитна мрія більшості українських політологів - створена олігархічна фронда. Правда, олігархи часто демонстрували здатність об’єднуватися навколо влади, а ось навколо опозиції... Хто зна. Якщо в Україні почне розгортатися операція «Горець» під гаслом Дункана Маклауда: «Має залишитися тільки один!», то, можливо, олігархат і зрадить свою традицію. Але часу для ухвалення рішення буде небагато. Ресурсу в українській економіці дедалі менше. Об’єктивні й суб’єктивні причини зменшуватимуть кількість обраних із доступом до засіків (адже гамувати апетити не має наміру ніхто). Задовольнити всіх, метнути пряники електорату й ні в чому не ущемити себе Віктор Янукович не зможе. А ось спробувати взяти на озброєння путінський метод приборкування олігархів - може. Адже за ним - увесь силовий і правоохоронний блоки влади, що відкривають будь-які можливості, обмежити застосування яких певною мірою може тільки збереження прагнення не розривати остаточно відносин із ЄС та - головним чином - зі США. А в тому, що відносини із Заходом, у разі ставки на Сім’ю, буде розірвано, навряд чи слід сумніватися. По-перше, команду Арбузова у Штатах всерйоз не сприйняли. Про це свідчать і рівень зустрічей, і враження приймаючої сторони: васали, а не відповідальні за свої сфери профодиниці. По-друге, західний вектор, насамперед американський, вибудовував Льовочкін, а він у розклади Сім’ї ніяк не поміщається. Захарченко з цим упоратися не зможе. Зате зможе з іншим - отримавши оперативний контроль над силовиками, ефективну комунікацію з прем’єром і реалізувавши своє бачення інформаційної політики. А про те, якою вона буде, ми можемо судити з найбільш одіозних програм Першого Національного, який викликає найбільше нарікань у західних спостерігачів і огиду - у професіоналів. Ви уявляєте внутрішню політику, генеровану генералом МВС? По-третє, якщо до закликів Тимошенко запровадити санкції проти української влади додадуться скарги Пінчука, чию горілку ось уже багато років пили не останні західні люди, а тут ще й Коломойський викличе на допомогу світове єврейство...

Але ж є бомбосховище й на випадок розриву з Заходом. Олігархічна фронда в комбінації з жорсткою позицією США та ЄС і посиленням кризових явищ в економіці може примусити Віктора Януковича піти на досі неприйнятний, але в такій ситуації єдиний крок, який залишиться, - здатися Путіну і вступити в Митний союз. Зниження ціни на газ визволить кошти для «пряників»; ціннісний дах Митного союзу дозволить легко розправитися з олігархами й відібрати канали; а той факт, що доведеться поступитися старшому братові майже всім «нажитим непосильною працею», - то тут, так би мовити, «гаманець або життя!».

Очевидно одне: реалізація стратегії «спрощення життя» може принести Януковичу заплановані результати тільки в одному разі: якщо ситуація в Україні пробіркова й на неї не впливають ані світова економічна криза, ані інтереси супердержав, ані санкції. «Спрощення життя» насправді може сильно ускладнити життя її господарю. Суспільству ж абсолютна ставка Януковича на Сім’ю у владі і в економіці дасть шанс на прискорення процесів, котрі можуть привести або до полону незалежності й бетонування ситуації, або до зміни влади в Україні. «Спрощення життя» - це загострення, під час якого можна вилікувати хворобу, вивівши її з хроніки.

«Збереження балансу»

Хроніка, а по суті застій, - це поствиборне збереження статус-кво. Усі вище перелічені суперечності, нагромаджені всередині влади, нікуди не дінуться, але не загострюватимуться так швидко, як це могло б статися в першому варіанті. У даному разі на чолі уряду має всі шанси залишитися Микола Азаров. Усі основні гравці його не люблять однаково, чим він, власне, як стрижень балансу й цінний для Віктора Януковича. Втомлений, перевірений і безвідмовний Микола Янич візьме на себе удар економічної кризи і за потреби, в переддень президентських виборів, поступиться місцем якомусь іншому персонажеві.

Сергій Льовочкин збереже за собою посаду - буде кому концентрувати на собі ненависть депутатського корпусу, нездатного пробитися до президента; а також буде кому плести багатоходівки а-ля розчищання Києва від конкурентів у боротьбі за мерську посаду; лобіювання мажоритарного закону при обранні ВР тощо.

В уряді, звісно ж, відбудуться зміни. Але хіба важливо, ким замінять Богатирьову, Близнюка, Лавриновича, Тігіпка?.. А може, навіть Саламатіна й Бойка. Хорошковський може піти у відставку. І? Клюєв може законсервуватися в РНБОУ. Ну? Лавринович може стати спікером. Припустімо. Від усього цього філософія, суть цієї влади не зміняться: страх і гроші. Як казав один покійний міністр на селекторній нараді: «Страх - ваш, гроші - мої». Корупція, неповага державного апарату до законів і вибіркове правосуддя.

Чи може Віктор Янукович обрати варіант «збереження балансу»? Може, звичайно. Для цього є кілька причин. По-перше, він не впевнений у досвіді і професіоналізмі команди, набраної сином. Віктор Федорович родом з Радянського Союзу і звик до більшої ґрунтовності. Зелені ще. По-друге, Рінат Ахметов - непорушна фігура в президентській конструкції. Він не боїться «младореформаторів», але вони його дратують. Нагадаю широковідому у вузьких колах історію. Коли в президентський день народження нескінченний людський потік висох, залишилися тільки покликані та обрані. Іменинник підняв келих: «За процвітання України, до якого нас приведуть молоді! Молоді - кращі за нас, прогресивніші. Ми повинні поступитися їм дорогою. Хтось проти?», - звернувся він до залу з риторичним запитанням. У залі зметнулася рука: «Я проти! Молоді повинні вивчити таке слово, як «терпіння». Ви правильно здогадалися - таке міг собі дозволити тільки Рінат Ахметов. Не перший, але й не другий чудово розуміє, що конструкція на багатьох ніжках стійкіша, ніж конструкція на двох, де друга - він сам, Рінат Ахметов. Ні йому, ні його бізнесу експерименти, поєднані з ризиками, не потрібні. На нього зважає нинішній президент і зважатиме майбутній: уся попередня практика і наявний капітал дають підстави так думати. Навіщо ризикувати? По-третє, Янукович не відчуває проблеми усередині країни, та відчуває загрозу ззовні. Але для того щоб зняти її, у нього є один простий спосіб - відпустити Тимошенко на лікування в Німеччину, а Луценка випустити за амністією. Немає політичних ув’язнених - немає серйозних проблем. От і транші МВФ. А крім того, - продати, пропустивши через свої структури, ріллю. «Загнати» трубу - адже друга гілка «Північного потоку» ще коли буде, а «Південний» ще навіть не там, де курочка. Трохи труснути олігархів - криза все-таки, ціни на метал падають - чого ж лютувати? А додати у 2015 р. до всього цього ресурсу нехай навіть десятину від нажитого за кілька років... Ви собі уявляєте, що таке навіть один мільярд доларів для зараженого вірусами меркантилізму і патерналізму електорату?! А потім - відплатиться. Сторицею.

Що можна протиставити всьому цьому? Як завжди - тільки себе. Тільки свою людську гідність, тільки свою національну гордість, тільки свою потребу у свободі, тільки свою повагу до закону. Хоч би який шлях обрав Янукович, він надасть нам шанс переконатися - чи є вони.