Другий крок опозиції

Формула успіху опозиції на майбутніх парламентських виборах, на моє переконання, має п’ять складових. Перша: єдиний список у пропорційній частині, єдиний кандидат на окрузі. Друга: наявність чіткої ідейно-політичної (світоглядної) платформи, план змін у країні. Третя: чистота списків, відсутність сумнівних, неперевірених людей (потенційних перекинчиків, «тушок»). Четверта: оприлюднення складу майбутнього кабміну і прізвища прем’єра. П’ята: належний захист результатів виборів.

І, звісно, віра в перемогу, у правоту своєї справи.

Перший крок, схоже, зроблено. Після тривалих (можливо, занадто тривалих) переговорів опозиція, здається, зробила серйозний прорив. «Фронт змін», «Батьківщина» та кілька менших партій пообіцяли сформувати єдиний список і, сподіваюся, висунуть одного кандидата в кожному мажоритарному окрузі. Сьогодні на перше місце виходить потреба в чіткій, зрозумілій для громадян ідейно-політичній програмі опозиції, свого роду плані дій із кардинального оновлення країни у разі приходу опозиції до влади. Бо мало бути «проти»; опозиція переможе лише тоді, коли вона запропонує своє «за»: за яку нову країну вона бореться, покаже, в якому напрямку її рухати вперед.

Останнім часом в Інтернеті, серед експертів можна чути шквал критики на цю тему: опозиція, мовляв, не має програми, вони, опозиційні партії, дружать лише «проти», в них різні ідейні й політичні засади і т.д. Хочу нагадати скептикам, що така критика звучала й тоді, коли вперше виникла ідея єдиного списку і єдиної опозиції.

Президентські та місцеві вибори 2010 року чітко вказали опозиції на гостру потребу об’єднання, інакше в неї не буде жодних шансів на перемогу. І коли торік ми почали пропагувати цю ідею, то виходили з того, що антиконституційне утвердження режиму Януковича означало ліквідацію основ демократії і свободи слова, а отже, й умов для політичної конкуренції. Повернення до демократії в такій ситуації можливе лише на умовах «посполитого рушення». Тобто об’єднання всіх, хто протистоїть режимові, - політичних партій, громадських організацій, протестних рухів, інтелектуалів, просто тверезомислячих людей, - у єдиний інтегральний рух. Адже йдеться, по суті, про цивілізаційну парадигму: чи ми далі скочуємося до ритуальних виборів з наперед відомими результатами, чи повертаємося до конкурентної демократії, а затим, в умовах цієї демократії, зможемо нарешті перейти від партійної конкуренції політиків до політичної конкуренції партій.

Тоді, рік тому, я зіштовхнувся з двома цілком протилежними реакціями на пропозицію «посполитого об’єднання». Політики переважно гостро розкритикували ідею як нереалістичну й недемократичну. Люди під час зустрічей ідею об’єднання підтримали, хоча скепсису не бракувало й тут.

Тепер, коли необхідність об’єднання визнали більшість опозиційних політиків, коли воно реалізується на практиці, - цей людський скепсис усе ж не розвіюється. Чому? Гадаю, причина - досить обґрунтована підозра людей, що опозиція об’єдналася виключно з метою особистого самозбереження. Що йдеться не про майбутнє країни, не про людей, а про те, «що демократи об’єднуються за п’ять хвилин до смерті». Аби подолати такий скепсис, треба запропонувати програму змін у країні.

Як учасник політичних процесів не можу сказати, що зовсім немає підстав для таких сумнівів. Перефразовуючи Еклезіаста: багато інформації породжує багато печалі. Водночас не можу не відзначити позитивних тенденцій у середовищі опозиції протягом останніх півроку. Гадаю, є серйозне розуміння геополітичних загроз, що постали перед Україною після президентських виборів у Росії та після того, як через недолугу політику Януковича було вкрай зіпсовано відносини з Євросоюзом. Гадаю, опозиція добре усвідомлює, що від успіху демократичних сил на майбутніх виборах вирішальною мірою може залежати сама доля Української держави, існування України як політичної реальності. А успіх цей, у свою чергу, залежатиме від здатності опозиції здійснити необхідні економічні та соціальні перетворення в країні, узявши владу. Для цього потрібно переконати суспільство, що опозиція є реальною АЛЬТЕРНАТИВОЮ діючому режиму.

Необхідною умовою перемоги опозиції (крім самого об’єднання) є якість такого об’єднання. Воно не має бути самоціллю, зрештою - і перемога не має бути самоціллю. Об’єднання - лише інструмент у досягненні мети, яка полягає в реалізації нашої спільної візії майбутнього України. І ця візія має бути чітко прописана в програмі опозиції. У зв’язку з цим хочу викласти основні пункти власного бачення такої програми.

Її світоглядною основою має бути ідея європейського цивілізаційного вибору. Цей вибір можна викласти однією тезою: пошана до людської гідності, решта - похідні цього засадничого постулату, виходячи з різних аспектів гідності.

Теза про людину як головну цінність в Українській державі у жодному разі не суперечить постулату самоцінності для нас Української держави. Навпаки, лише власна незалежна і демократична держава може гарантувати належну пошану людської гідності в усіх її проявах. Україна, як держава, якою можна пишатися, є частиною нашої колективної гідності (людська гідність має не тільки індивідуальний вимір). Маємо, однак, чітко зрозуміти, що основна цінність своєї держави - інструментальна. Це означає, що в сучасних умовах держава є інструментом для забезпечення: рівних можливостей отримання якісної освіти, достойної оплати праці, доступної і ефективної системи охорони здоров’я, гідного соціального забезпечення, надійної безпеки (і в вузькому і широкому розумінні: зрештою, медицина є одним із інструментів людської безпеки).

Важливим елементом програми має бути такий аспект людської гідності, як визнання української мови і повага до неї. Мова - визначальний чинник національної ідентичності. Неможливо знайти панацею для цього питання в максимально ускладненій історією українській ситуації. Але якщо керуватися універсальним принципом однакової поваги до гідності іншого, можна вибудувати розумний баланс і компроміс між українською мовою як єдиною державною та мовами національних меншин у місцях їх компактного проживання. Насамперед це стосується російської мови, носіїв якої, зважаючи на їхню масовість в Україні, навіть попри бажання, ущемити в цьому питанні не вдасться; важливо, однак, щоб бажання такого не було - щоб натомість була повага.

Справедливість. Принцип справедливості видається базовим внутрішнім світоглядним принципом побудови суспільних відносин. Без неї навіть теоретично неможливо досягти поваги до гідності кожного. Справедливість є основою суспільної злагоди та довіри громадян до своєї держави. Цей принцип має реалізовуватися у трьох аспектах: ухвалення справедливих та ефективних законів на засадах верховенства права; доступне кваліфіковане і некорумповане судочинство; створення нових інститутів державної влади за європейським зразком.

Тут ми підходимо до ключового положення про інституційну реформу: ліквідацію корумпованих постсовєтських інститутів державної виконавчої влади і створення замість них цілком нових. Інакше кажучи, йдеться про перезаснування державної влади в Україні. Без цього кроку жодні інші реформи, зміна курсу, добробут і соціальні стандарти будуть неможливі.

На практиці це означає, що потрібно розпочати злам корупційної вертикалі, яка обклала бізнес і простих громадян в Україні корупційним податком, радикальне очищення, насамперед - правоохоронних органів, від корупційних механізмів. Зокрема, доведеться перевірити всіх держслужбовців на наявність конфлікту між їхніми посадовими функціями та особистими бізнес-інтересами. Постановка такого питання передбачає пряму війну з мафією і криміналітетом. Для цього треба мати величезну політичну волю, треба ХОТІТИ викорінити корупцію.

Але не тільки. Зневажання чужої гідності - це й хизування своїм багатством, показна розкіш. Законодавчо цього не скасуєш. Антипод такої поведінки і такого стилю життя має стати частиною морального імперативу тих, хто прийде до влади в парламенті і в уряді. Коли ключовими критеріями для опозиції у процесі підбирання людей для законодавчої та виконавчої роботи будуть фаховість, чесність і моральність. Зараз у суспільстві модним трендом стала вимога оновлення всього політикуму і бюрократії. Проте суть проблеми - в критеріях оновлення, а не в самому факті оновлення. Бо якщо символом цього оновлення є суддя Кірєєв, юніор Довгий чи екс-порист Каськів, то я думаю, що суспільство категорично проти ТАКОГО оновлення.

Світовий досвід, і не тільки західний, доводить, що країни ніколи не виходили з економічної кризи з допомогою самих лише економічних методів. Світовий досвід - і не тільки західний, а й, скажімо, корейський, свідчить, що основа економічного розвитку - рівні для всіх і жорсткі правила, які забезпечують свободу підприємництва і творчості, вільну конкуренцію при максимальному обмеженні монополій та латифундій, дебюрократизацію, ефективність кооперації та солідарності при надійному захисті людей найманої праці. Головне правило, яке повинна утвердити опозиція в суспільстві, - зробити корупцію не тільки морально принизливою, а й економічно неефективною.

Опозиція мусить чітко підтримати ідею максимальної децентралізації повноважень і державних фінансових ресурсів. Це означає, що державна влада в Україні має будуватися знизу догори, що основою влади в Україні має бути місцеве самоврядування, а основою самоврядування має слугувати самоорганізація громадян на первинному рівні, на рівні спільнот, у селі, райцентрі, мікрорайоні і місті. Доведено, що така конструкція - найефективніший шлях формування клімату довіри в суспільстві, торжества нових етичних засад і ефективних правил співжиття.

Ці основні програмні засади і є, за великим рахунком, розкриттям світоглядної тези, з якої я починав: європейського цивілізаційного вибору. Це те, що засадничо має відрізнити опозицію від режиму Януковича, який, у кращому разі, збудує в Україні автократичну напівавторитарну систему панування великої олігархії і масової бідності, а в гіршому - просто скотиться у васальну залежність від путінської Росії. Опозиції належить переконати українське суспільство, що саме базові європейські цінності та стандарти мають стати орієнтирами, до яких ми всі прагнемо, а стратегічною метою є членство України в сім’ї європейських націй. Україна може привнести нову свіжу якість у Європейський Союз. І наше долучення до Європи має бути взаємовигідним. Для цього потрібно чітко (не декларативно, не для галочки) стати на окреслену політичну платформу і послідовно її реалізовувати. Сьогодні в опозиції, завтра - при владі.