Довіряй, але дивися кому

Залишився рік до офіційного старту президентської виборчої кампанії.

Розпочинається гаряча пора і для влади, і для опозиції. Петро Порошенко має підсумувати "успіхи", консолідувати прибічників і будувати плани на майбутню кампанію. А опозиційним кандидатам настав час ухвалювати рішення про участь у президентських перегонах. Або визначатися з єдиним кандидатом, тим самим підвищуючи й власні шанси на успіх уже на парламентських виборах, які відбудуться відразу після президентських. Від цих рішень політиків багато в чому залежатиме, хто стане президентом і якою буде країна в найближчі п'ять років.

У чинного президента майбутні вибори викликають ледь не панічний страх. Іти до людей і пропонувати обрати себе на другий строк Порошенкові практично нема з чим. Крім обіцяного безвізу й несміливої децентралізації, жодних відчутних реформ не проведено. І попри зовнішню браваду - заяву про 144 реформи і найуспішніше реформування за всю історію - на Банковій розуміють, що з завданнями не впоралися. Соціологія ці побоювання яскраво підтверджує, Петро Порошенко лідер антирейтингу, і можливості для зростання довіри в нього досить обмежені.

Електоральний провал чинної влади стався не вчора, цей процес був запущений і згодом лише набирав обертів. Невиконання передвиборних обіцянок, провали в економіці, тотальна корупція, кооперація з колишніми регіоналами та скандали, які практично не вщухають, супроводжують Петра Порошенка буквально від дня інавгурації. Здавалося б, хоча б до початку нової виборчої кампанії потрібно взяти ситуацію під контроль. Але останній скандал з відпочинком на Мальдівах і поверненням в Україну одіозного екс-міністра часів Януковича Злочевського говорять про протилежне. В адміністрації президента ситуації не контролюють, та й якогось виразного плану "перемоги" на сьогодні не мають.

Через це багатьом здається, що Петро Порошенко свої наступні вибори однозначно програє. Та я не поспішав би з такими висновками. Справді, як видно з останніх соціологічних досліджень, довіра до президента - рекордно низька, йому не довіряють понад 75%.

Усе це породжує паніку й хаос у стані союзників Порошенка. Деякі депутати фракції БПП, усвідомлюючи наявні ризики, починають вести переговори про перехід до інших політичних проектів. Борис Ложкін, обіймаючи посаду радника з питань інвестицій, нещодавно офіційно залишив посаду в адміністрації Порошенка. Відійшов від справ і архітектор минулої кампанії Ігор Гринів.

Не складаються в президента стосунки з союзниками. Конфлікт з Арсеном Аваковим не залагоджений, хоча поки що й не має небезпечного для Порошенка розвитку. Володимир Гройсман відверто відсторонюється від свого "патрона" і майже не приховує особистих президентських амбіцій. Олександр Турчинов, отримавши пропозицію очолити виборчий штаб, висунув низку умов, серед яких - продаж Липецької фабрики, відсторонення одіозних особистостей на кшталт Кононенка/Грановського і повний продаж усього бізнесу. Не дивно, що на тлі цих розбіжностей зазнала краху спроба домовитися про створення нової провладної партії. Учасники переговорів надто добре знають один одного, щоб повірити взаємним обіцянкам.

Через відсутність беззастережно переможної стратегії команда президента розглядає й ідею конституційної реформи, яку нав'язує насамперед "Народний фронт". Ідеться про урізування повноважень президента і посилення сфери впливу прем'єр-міністра. Передбачається, що це дозволить Порошенкові, з одного боку, зберегти вплив на політичні процеси, з іншого - зняти з себе відповідальність за стан справ у державі. Порошенко ідеї категорично не відкидає, але з рішенням зволікає, розуміючи, що за ним - втрата контролю над процесами.

Однак у руках президента - величезний економічний, медійний та адміністративний ресурси. На Банковій розраховують повторити ходи минулої кампанії, тобто сформувати навколо себе коаліцію олігархів і вкотре домовитися про сфери впливу в країні. До цих переговорів Петро Порошенко вже набагато більше підготовлений - за роки президентства він примножив свої статки. А його люди контролюють основні корупційні потоки.

Наразі ухвалено тактичне рішення підтягти всі "хвости". Питання з призначенням нового складу ЦВК, що тягнулося понад три роки, уже вирішено. З головою Національного банку, з уповноваженим з прав людини і оловою Рахункової палати - визначилися. Парламент проголосував за президентський законопроект про "реінтеграцію Донбасу", щоб бодай рідше чути докучливе запитання: "У нас війна чи АТО?".

Залишилося привести в бойову готовність адміністративний ресурс. Але тут не все так просто, оскільки потужну адміністративну вертикаль влади, створену ще Леонідом Кучмою, - зруйновано. Внаслідок децентралізації голови обласних і районних адміністрацій уже не мають колишніх повноважень, а відтак і можливостей. За рахунок лише фальсифікацій виграти вибори неможливо. Навіть при наймасштабніших порушеннях викривити результат можна не більш ніж на 3%. Тому на Банковій наголос хочуть зробити на домовленостях із мерами великих міст, таких як Київ, Харків, Дніпро, Одеса. До кожного з міських начальників намагаються знайти особистий підхід, комусь обіцяють міністерські перспективи, проти когось просто відкривають кримінальне провадження. Не забувають і про мерів-сепаратистів густонаселеного Донбасу, які проходять у розробках СБУ.

Технологія отримання потрібних результатів на місцях, з одного боку, банальна, з іншого - цілком ефективна. Широка мережа підкупу населення, яке чимдалі більше потерпає від злиднів, стала фетишем президентських технологів. Черновецький давно залишив Україну, але справа його живе. Цю тезу підтверджує відносно нещодавня перемога Березенка в Чернігові, де саме створення мережі масового підкупу дало результат. На Банковій вирішили скористатися залежним становищем місцевих еліт і мажоритарників і примусити їх "вкластися" у президентську кампанію, пообіцявши віддати борг за півроку, під час виборів до Верховної Ради.

Так чи інакше, президент контролює ключовий пакет ЗМІ, насамперед - основні телеканали. Вони або прямо отримують "темники" і списки гостей для ефірів, або ведуть дуже лояльну інформаційну політику стосовно Порошенка.

Однак і всіх цих можливостей може забракнути. Для успіху чинному президентові потрібен зручний спаринг-партнер у другому турі. Тому всі перелічені ресурси використовуватимуть іще й для того, щоб протягти у фінальний раунд президентських виборів "хлопчика для биття".

Як претендентів на цю роль Порошенко розглядає Юрія Бойка й Олега Ляшка. Це люди для українського суспільства ще більш токсичні, вони можуть не пройти в другий тур навіть за підтримки Банкової Але тут у Порошенка обмежені можливості для маневру, будь-який інший кандидат з рейтингом має всі шанси на перемогу. Тоді як завдання АП - зробити другий тур таким, щоб навіть у критично налаштованих громадян з'явилося бажання йти на вибори і проголосувати саме за Порошенка.

З таким сценарієм активно бореться Юлія Тимошенко. Вона як досвідчений політик веде роботу відразу в кількох напрямках. Тимошенко неодноразово непублічно мала зустрічі з Петром Порошенком, не залишаючи спроб домовитися з ним про задоволення взаємних амбіцій "на березі". Подібні плани були в Юлії Володимирівни і щодо Віктора Януковича, але тоді реалізувати плани "широкої коаліції" не вдалося через упертість "донецьких". "Вінницькі" поки що теж не настільки згідливі, як хотілося б лідерці БЮТ. Утім, Тимошенко намагається зайти й з іншого боку, пропонуючи союз найслабшій за рейтингом партії влади - "Народному фронту". В особистих комунікаціях з депутатами НФ вона рекомендує цій політсилі переходити під прапори "Батьківщини". Тим самим Тимошенко хоче подати сигнал, демонструючи, що представники влади вже почали перебігати до неї як до кандидата, котрий має найвищі шанси на перемогу. Така тактика може себе виправдати. Принаймні навіть міністр внутрішніх справ Арсен Аваков надає перевагу союзу зі зрозумілою і перспективною Тимошенко, а не співробітництву з небезпечним і нестабільним Порошенком.

Що необхідно в нинішній ситуації робити опозиційним кандидатам від демократичних сил, тим, хто переконаний у необхідності надати суспільству реальний шанс на оновлення?

За традицією, українська політика - боротьба всіх проти всіх. Ні білі, ні чорні лицарі не можуть домовитися між собою. Опозиція має практично ті самі проблеми, що й влада, вона роздроблена. Опозиційні сили багатосуб'єктні, підозрюють одна одну у зв'язках із владою і не можуть домовитися навіть щодо дрібниць. За 25 років прикладів того, як політики жертвували власними амбіціями заради досягнення спільних цілей, набереться не так уже й багато.

Настав час, коли кожен з опозиційних кандидатів має визначатися зі своєю участю у виборах. Має шукати ресурси для кампанії, формувати штаби, узгоджувати стратегію для того, щоб уже розпочати підготовку до агітації. Або - знаходити союзників, об'єднуватися і працювати спільно.

Я переконаний, що єдино правильною стратегією є об'єднання і висування єдиного кандидата. Що раніше розпочнеться цей процес, то краще. Серед політиків і в суспільстві потрібно починати дискусію про консолідацію зусиль. Але центральним питанням у процесі об'єднання має бути - не "хто після Порошенка?", а "що після Порошенка?". Важливі ідеї, а не особистості, програми, а не прізвища. Готовність ламати систему і створювати нові правила.

Мені називають тисячі причин того, чому об'єднання не відбудеться, наводячи приклади з давньої або недавньої історії. Справді, для нас центральне питання - як об'єднатися, хто кому має поступитися? В особистих розмовах більшість рейтингових опозиційних кандидатів висловлює готовність висунути єдиного кандидата. Питання в механізмі.

Наведу кілька варіантів, як саме таке об'єднання може відбутися.

Не варто відразу відкидати варіант, коли кандидати зможуть домовитися між собою. Навіть якщо початком стане союз двох людей, які входять до першої десятки, це може стати сигналом для всіх інших.

Якщо кандидати не зможуть домовитися між собою відразу, це ще не ставить хрест на можливому об'єднанні. У цьому разі можливе об'єднання не прізвищ, а рейтингів. Для цього потрібно вступити в кампанію, попрацювати, завоювати довіру людей і, вже маючи певну "вагу", домовлятися про підтримку. Тим самим передаючи голоси своїх прибічників єдиному кандидату.

Однак, на мій погляд, було б корисно, щоб незговірливі українські політики взяли приклад зі своїх західних колег. У США вже багато років працює ефективний механізм праймериз - кандидати з однієї партії суперничають один з одним за право бути першим. У нас ця партія може бути умовно "опозиційною". Звичайно, для проведення повноцінного праймериз у нас немає ні традицій, ні законодавчої бази, ні часу. У нашому випадку потрібні інші правила, які влаштовували б максимальну кількість кандидатів і були зрозумілі суспільству.

Якими можуть бути ці правила?

Кандидати повинні погодитися, що до участі в праймериз допускаються лише ті, хто відповідає певним критеріям: відсутність проросійської риторики; відсутність корупційного шлейфа; відсутність бізнес-інтересів; відсутність залежності від олігархічних груп. Це необхідні й достатні умови.

Політики можуть домовитися про висування єдиного кандидата за десять місяців до дня голосування на користь найбільш рейтингового. Для цього треба визначити, як саме вимірювати рейтинг. Вочевидь, необхідно провести низку незалежних соціологічних досліджень, для більшої довіри - замовити їх іноземним соціологічним компаніям. А гарантом, замовником і своєрідним арбітром може слугувати одна з інтелектуальних груп. Наприклад, Ініціативна група "Першого грудня", "Несторівська група", "РПР" або новостворена група з авторитетних громадських діячів, журналістів, лідерів громадської думки.

Ця сама інтелектуальна група має взяти на себе відповідальність за оцінювання кандидатів відповідно до зрозумілих критеріїв. Оскільки важливо враховувати не тільки рейтинг, але й відповідність кандидата задачам, які йому доведеться вирішувати. Як казали латиняні - Fide, sed cui fidas, vide ("Довіряй, але дивися кому").Чи готовий кандидат упоратися з усім різноманіттям викликів, що постали перед державою? Чи відповідають його програми цим викликам? Хто в його команді? Чи спроможна команда реалізувати те, що декларується кандидатом?

Соціологічне дослідження, інтелектуальне рецензування заявок кандидатів, їхніх програм, дотримання домовленостей серед політиків точно визначать єдиного кандидата від опозиції. Це - уже половина справи, а подальше вже залежатиме від кандидата та його команди. Єдиний кандидат від демократичної опозиції може акумулювати як мінімум 30% голосів виборців у першому турі. І незалежно від того, буде це Гриценко, Вакарчук, Садовий, Чумак, Ситник чи хтось інший, перемога в другому турі видається досить імовірною.

В українській політиці настає гаряча передвиборна пора. Це час, коли ставки піднімаються на максимальний рівень. Коли результат стає важливішим за процес. На кону найбільша політична цінність - влада. У цій боротьбі практично не буває компромісів, як не буває двох або трьох президентів.

Будемо ми продовжувати тупцювати на місці - чи нарешті країна почне змінюватися? Відповіді на ці запитання залежать і від нас із вами, від того, який запит ми сформуємо, від того, що ми будемо вимагати, на що звертати увагу. Що, зрештою, і визначить, за кого ми проголосуємо.