ДОВГИЙ ШЛЯХ ДО ПРАВДИ?

16 років тому в Україні сталася катастрофа планетарного масштабу. Громадяни нашої країни дізналися про неї останніми. Але пішли вони не на мітинги протесту - вони пішли захищати життя та здоров’я жителів не тільки своєї держави, а без перебільшення - усієї Європи. Потім вони почали більше хворіти, прискорено вимирати, але все-таки подарували владі її безсовісну брехню. Катастрофа планетарного масштабу могла стати для нашої влади уроком правди. Якби це сталося, то, вже починаючи з дня виходу цього номера «ДТ», органи внутрішніх справ України видавали б перші паспорти громадянам, не просто народженим після Чорнобиля, а й тим, що виросли в інакшій атмосфері - більш чесних, більш довірчих, більш солідарних відносин між суспільством і державою.

Однак вийшло інакше. Якщо судити з результатів виборів, то на одинадцятому році незалежності найбільш теплі та вдячні відносини між громадянами України та їхньою владою склалися... у в’язницях, слідчих ізоляторах і психлікарнях. Саме в цих анклавах «загальної любові й солідарності» за партію влади та її кандидатів проголосували 80%, 90%, а то й усі 100% виборців. Дуже не хотілося б, щоб саме ці результати зумовили головний напрям розвитку політичної системи країни, гармонізації відносин по лінії «влада-суспільство». А ще не хотілося б, щоб головним напрямом адміністративної реформи стало перетворення України на одну велику область - схожу на нинішню Донецьку, із її рекордною єдністю на виборах і «бригадним» підрядом «спостерігачів».

Підсумки минулих виборів оцінюють по-різному. Одні зализують рани та лають політтехнологів. Інші - відпочивають і святкують перемогу, після першого туру. Треті - теж святкують і теж перемогу правда, після другого туру, влучно названого «довиборами». Вибори, до речі, не закінчилися. Тривають не лише судові процеси, що, у принципі, нормально для правової держави. Триває жорстка політична боротьба, супроводжувана потоками брехні в підконтрольних ЗМІ, а це вже ненормально. Адже країна живе не тільки й не стільки виборами. Сьогодні вона живе ще й надією.

При всьому розмаїтті оцінок виборів, експерти й політики практично єдині в одному: найбільш мудрим і чесним учасником цього дійства виявився народ. Він зробив свій вибір у першому турі, і зробив це загалом досить свідомо. Другий тур - на совісті влади, яка продовжує грати з народом «у темну» і приховувати правду. Так і хочеться процитувати класика - суцільна «брехня і хвальш». До речі, класик тепер став депутатом; він сидітиме в одному залі з колишнім «міністром, що бреше» (цитата з раннього, довиборного Дмитра Кисельова), колишнім главою СБУ, котрого теж важко звинуватити в надмірній правдивості, і багатьма іншими колишніми, котрим дав притулок блок, що нібито переміг на виборах. Нібито - це тому, що мудрий народ переможцями вважає інших. І надії на краще майбутнє він пов’язує не з переможцями другого туру.

На минулих виборах влада поводилася так, ніби наближається кінець світу й ці вибори будуть останніми. За влучним виразом одного з членів Ради Європи, під час виборів «було порушено всі норми, які можна було порушити». Такого не дозволяла собі навіть КПРС на виборах 1989-го й 1990-го; наголосимо - в умовах однопартійності й суцільно державних ЗМІ. І все-таки навіть в умовах тотального пресингу й масових порушень виборці виразно дали зрозуміти владі, що бажають змін. Але й після виразного сигналу влада поводиться так, ніби перемогла вона. Ніби стійка парламентська більшість не просто буде, а буде вона в неї (нинішньої влади) у кишені.

Проте, як свідчать результати проведеного цього тижня соціологічного опитування, у громадській думці партія влади аж ніяк не виглядає переможницею. І це найм’якший із висновків, яких можна дійти з аналізу наведених таблиць і діаграм. Інші висновки можуть болісно сприйняти окремі «публічні» політики, котрим ця сама публіка не менш виразно дає зрозуміти - на високих державних посадах вона їх в упор не бачить, навіть якщо не частково, а цілком замінити всі новини на всіх каналах авторськими передачами за їхньою участю. А це означає, що влада, попри зосередження під своїм контролем практично всіх доступних ЗМІ, втратила можливість безмежно маніпулювати опінією та довірою громадян. І ще це означає, що наступні вибори можуть стати виборами, а не варіацією на тему виборів і референдуму періоду 1999-2002 р. Належність до партії влади на головних (президентських) виборах може виявитися фатальною. Це видно з низького президентського рейтингу не тільки Володимира Литвина й Володимира Семиноженка, а й Сергія Тигипка, котрий помітно виділявся справжньою публічністю, щирістю й готовністю обговорювати гострі проблеми без істерик і ярликів. Це також сигнал тим шануючим себе, свій бізнес і своє майбутнє депутатам, котрі з різних причин не змогли сказати «ні» у другому турі в головному кабінеті країни. Адже очевидно, що обраний 31 березня парламент - перспективніший від господаря цього кабінету, оскільки переживе його (у політичному сенсі). Отже, відразу після закінчення «довиборів» почнеться третій тур, уже непідконтрольний головному виборцеві країни. І останнє: переможці, котрих громадяни такими вважають, і які мріють стати владою, повинні ще уважніше, ніж нинішня влада, прислухатися до тих, хто чекає від них більшої правди, більшої чесності, більшої прозорості. Немає впевненості, що вони незабаром не стануть такими самими. Хоч би не помилитися...

Результати: що в сухому залишку?

Результат перший. Переконати українських громадян, що вибори 31 березня - торжество демократії, вершина чесності та прозорості владі не вдалася: більшість (58,6%) опитаних вважають, що вибори не були ні чесними, ні прозорими. Нічого іншого громадяни й не чекали, про що свідчать результати опитувань, опублікованих у «ДТ» задовго до виборів. На оцінку громадян не вплинули й захоплені відгуки спостерігачів від СНД, до речі, на наш погляд, - відгуки цілком щирі. Але думка про те, що в Таджикистані, Узбекистані чи Туркменістані може бути ще «прозоріше й демократичніше», наших співгромадян уже не вельми зігріває: ми вже хочемо радіти тому, що в нас добре, а не тому, що погано в інших. Ми стали менше порівнювати себе з західними країнами, куди Президент уже не їздить. Але навіть кинувши оком на близьке західне зарубіжжя (Болгарію, Чехію, Угорщину, Польщу), ми бачимо, наскільки ми відстали. Важко уявити таке ставлення до політичних опонентів із боку тамтешньої влади, або подібні «довибори» під патронатом гарантів тамтешніх конституцій. Невеличка дистанція, що розділяла нас напочатку, стала прірвою зовсім недавно, якихось 4-5 років тому. Вони пішли вперед, а ми - своїм шляхом.

Понад третину респондентів, що взяли участь у голосуванні, стверджують, що зіштовхувалися з порушеннями процедури виборів, передусім - із заповненням бюлетенів за межами кабінок для голосування і небаченими досі чергами, які не дозволили багатьом зробити свій вибір. Кожен дев’ятий (11,5%) зіштовхнувся з агітацією, забороненою законом у день виборів; кожен тринадцятий (7,7%) - із спробою змусити його проголосувати за того чи іншого кандидата, або партію. Респонденти підтверджують також помічені спостерігачами випадки організованої «міграції» виборців, пропозицій купівлі-продажу бюлетенів і відмови в їх видачі тим, кому слід. Навіть з урахуванням погрішності опитування йдеться не про поодинокі випадки, а про мільйони людей. Їх не почула ЦВК, а самі люди ще не навчені, нездатні й не мають коштів для того, щоб захистити свої права там, куди їх відсилає влада, - у суді. Тож не тільки з вуст лідерів партії влади (для внутрішнього споживання), а вже й для зовнішнього споживання, у Раді Європи з вуст Сюзанни Станік звучить той самий неспростовний (для правової держави!) аргумент: немає звернень громадян у суд (три-чотири позови погоди не роблять) - отже, не було ніякого адмінресурсу, немає проблеми.

Результат другий. Влада, що обіцяла всю себе віддати забезпеченню чесності та прозорості виборів, оконфузилася. У щирість її намірів і наявність відповідних дій повірив тільки кожен п’ятий (20%) респондент; 22,4% опитаних оцінювати відданість влади ідеалам демократії не стали, а більшість - 57,6% - заявили, що чесності та прозорості виборів влада не сприяла. Звертаємо увагу: так вважають не 5%, не 15%, а БІЛЬШІСТЬ опитаних. Про яку перемогу й підтвердження на виборах довіри до влади може бути мова?

Результат третій. І все-таки наші громадяни виявилися набагато спокійнішими й толерантнішими у своєму ставленні до влади, ніж жителі, приміром, Зімбабве. Хоча, за даними опитування, через черги на виборчих дільницях не змогли проголосувати приблизно 8,5% тих, хто не взяв участь у виборах, вони не вимагали продовження процедури волевиявлення протягом кількох днів, як це було в африканській країні на недавніх президентських виборах. Подекуди, правда, виборчим комісіям не дали закрити двері дотемна, але не більше того. Хто втратив цей майже мільйон голосів? Нам так здається, що їх втратила сама партія влади, а коли точніше - партії, на блокування з якими в парламенті розраховував блок «За єдину Україну!»: «зелені», «Жінки за майбутнє», КОПи.

Результат четвертий. Партії влади не вдалося ні перемогти, ні переконати громадян у тому, що 11,8%, але «За єдину Україну!» - це більше, ніж 23,6%, але за «Нашу Україну». Попри фанфари з нагоди перемоги партії влади, на сміливі заяви її лідерів то про 180, то про 186 членів мегафракції, на попередження Президента про те, що він співробітничатиме тільки з силами, спроможними створити дієспроможну коаліційну більшість, - попри все це, громадяни не вважають «За єдину Україну!» переможцем на виборах. Точніше, так вважають тільки 8,4% опитаних, тобто менше, ніж проголосувало за цей блок на самих виборах. Водночас, майже половина (45,3%) респондентів вважають переможцем блок Віктора Ющенка «Наша Україна» - майже вдвічі більше, ніж проголосувало за нього на виборах. Якщо вашу перемогу визнають прибічники ваших опонентів, то ви справді перемогли.

Новий парламент і сподівання

Формування більшості? - Створення більшості у ВР не є народною ідеєю-фікс. У принципі, це не те питання, яке повинно хвилювати громадян, і не те - у якому вони глибоко розбираються (заради справедливості нагадаємо, що запропоновані не двом тисячам респондентів, а 36 мільйонам громадян питання референдуму-2000 були крутіші). Ми включили в анкету запитання про парламентську більшість лише для того, щоб оцінити не стільки кількісно, скільки якісно, якого роду парламентські альянси зустрічають у співгромадян підтримку, а які - відторгнення. 38, 2%, заявили, що вважають формування постійної парламентської більшості обов’язковим, оскільки без неї ефективна робота парламенту неможлива. 22, 4% опитаних вважають, що постійна більшість не є необхідною, досить того, що в кожному питанні так чи інакше виникатиме більшість ситуативна. Майже 40% народу, як і очікувалося, не вельми хвилює проблема парламентської більшості, яка звучить, до речі, майже в кожному виступі глави держави. Додамо від себе, передумов для створення сталої парламентської більшості, у чому хтось твердо переконав Л.Кучму, не існує. Але парламент цілком спроможний працювати не гірше, а, можливо, навіть краще від своїх попередників. Усі «нормальні» закони економічного, соціального, зовнішньополітичного змісту, байдуже ким ініційовані (урядом, Президентом, однією з фракцій) можуть підтримати тверезомислячими депутатами, розпорошеними по різних фракціях. Спроби щось імплементувати, дотиснути політично, удушити, обмежити, зазіхнути на когось тощо - є можливість блокувати ситуативними альянсами в різноманітних поєднаннях. Тож ніякої трагедії немає, і передусім - для влади. Не можна, правда, виключати, що президентські амбіції претендентів із наближенням 2004 р., збільшать елемент ірраціонального та зведуть до мінімуму можливості ситуативних компромісів. Кожен із претендентів може використовувати свій вплив передусім для ослаблення конкурентів. І в цій ситуації парламент, у якому нині переважають підтримувані народом сили, почне в цього ж народу асоціюватися з хаосом і неефективністю.

Поділ портфелів - це інша тема, без неї ніяк, і для цього більшість необхідна, - хоча б на півдня.

Стосовно можливого складу ймовірної більшості, то більше третини опитаних висловилися за об’єднання в ній «Нашої України» й «За єдУ!» (усе-таки дається взнаки потяг суспільства до центризму); 22, 5% віддають перевагу об’єднанню в складі «Нашої України», Блоку Юлії Тимошенко, СПУ й КПУ (виявляється, арифметичне додавання опозиційних векторів дає в сумі відсоток набагато менший, ніж сума показників, отриманих цими партіями на виборах. Протестний електорат по-різному не любить владу й не готовий до структуризації). Союз КПУ, СДПУ (о) і «За єдУ!» викликає симпатії тільки в 19,4% громадян (настільки низький показник пов’язаний із традиційним консерватизмом українського народу, який відторгає неприродні форми парування, прикладом чого може бути союз влади й комуністів).

У громадській думці щодо складу більшості цікаві два моменти.

По-перше, майже рівні групи жителів західних областей обрали варіанти об’єднання «Нашої України» й «За єдУ!» (37,6%), і з КПУ (36,5%). Неприйнятним для них виявився тільки один варіант: об’єднання партії влади з КПУ й СДПУ(о) - його підтримали б лише 1,8% опитаних. Очевидно, що довіра до блоку Ющенка в цьому регіоні настільки міцна, що об’єднання його зусиль або з комуністами, або з владою не зможе серйозно підмочити репутацію Віктора Андрійовича та його союзників. Але, треба думати, своєму лідеру військо готове подарувати лише тимчасові й виправдані альянси.

По-друге, у перевазі перших двох варіантів із жителями західних областей практично солідарні респонденти центральних областей: 34,8% із них готові підтримати об’єднання «Нашої України» й «За єдУ!»; 31,2% - «Нашої України» з опозицією.

До речі, це не єдиний збіг позицій заходу й центру (Плющ у цих регіонах лідирує в спікерському рейтингу; Ющенко - у прем’єрському та президентському).

Владу та Ющенка в одній упряжці готові привітати на сході країни 37,4% виборців, а ось консолідацію опозиційних сил у східних регіонах схвалить ледь більше 10%. Разюче відрізняються очікування заходу й півдня. Якщо в курортних місцях союз комуністів, влади й соціал-демократів готові підтримати понад 30%, то на заході такому альянсу згодні довірити реалізацію своїх інтересів лише близько 2%.

Загалом результати опитування свідчать, що громадська думка готова до різноманітних союзів ідеологічно різнопланових сил. Поділ за принципом «правий - лівий» залишився головним чином в уяві влади. А громадяни розділяють політичні групи за їхнім ставленням до самої діючої влади, і в цьому корінна зміна психологічної ситуації в соціумі. Саме по собі слово «опозиція» у громадській свідомості втрачає ексклюзивно червоний колір, набираючи різноманітних відтінків, включаючи жовто-блакитні.

Та повернімося до сподівань населення. Не можна сказати, що виборці з нетерпінням чекають рішення, хто ж очолить нинішній парламент. Але все-таки один зацікавлений момент спостерігається: абсолютна тотожність спікерських рейтингів В.Ющенка й В.Медведчука. Обом лідерам готові віддати перевагу по 11% громадян. А вже Президентом В.Ющенка бачать 29, 3% опитаних, а В.Медведчука - тільки 6,4%. При цьому спікерський рейтинг лідера СДПУ(о) майже вдвічі вищий від його ж президентського, а президентський Ющенка майже втричі вищий від його ж спікерського. Утім, якби спікера обирали рядові громадяни, а не парламентарії, то ним, можливо, став би Іван Степанович - у спікерському рейтингу він посів першу позицію з 13% прихильників. Хоча інші відомі широкому загалу особистості, як бачите, не набагато відстають.

Швидше, не чекають від нового парламенту зміни діючого уряду на чолі з А.Кінахом. Відповіді респондентів на запитання про зміну нинішнього уряду - класичний варіант поділу думок на три майже рівні частини. Але за те, щоб уряд у відставку не відправляти, - усе-таки трохи більше - 35, 4%. А оскільки у відповідях на пряме запитання: хто повинен бути прем’єром? - А.Кінах посів другу після В.Ющенка позицію, то можна з достатнім рівнем упевненості стверджувати: якщо уряд Анатолія Кириловича у відставку не відправлять, то невдоволення з боку громадян це не викличе. Якщо, звісно, населення емпірично не відчує негативних тенденцій, що намітилися в українській економіці, які вже, до речі, зуміли відродити заборгованість із зарплат.

Прем’єр не виконав даної у Вашингтоні обіцянки забезпечити чесні та прозорі вибори. Але, по-перше, навіть у Вашингтоні вже, мабуть, розуміють, як багато (щоб не сказати - як мало) залежить в Україні від прем’єра, хоч би ким він був. Недарма Віктора Андрійовича хочуть бачити, швидше, Президентом, ніж знову прем’єром... А по-друге, обіцянки, дані у Вашингтоні, це обіцянки, дані Вашингтону, і тепер вони його, Вашингтона, проблеми. А в Україні чесних виборів ніхто особливо й не чекав... Тож Анатолій Кирилович нічиїх надій не зраджував.

Чого чекають від переможця?

Кому важко позаздрити, то це Віктору Андрійовичу. Визнавши перемогу «Нашої України» на виборах, громадяни призначили його лідером. Не запитуючи й не чекаючи згоди. Перемога зобов’язує.

А ось від партії влади більшість громадян ні лідерства, ні обов’язків, ні відповідальності не чекають. Про це свідчить президентський рейтинг, у якому всі представники вказаної партії - В.Литвин, лідер і голова Адміністрації, що став публічним політиком; А.Кінах - прем’єр-міністр; В.Семиноженко - віце-прем’єр і лауреат численних Золотих Фортун; В.Тигипко - єдиний, хто не боїться експромтів і жорстких дискусій, - усі вони разом одержали б 5,7% голосів. Менше, ніж В.Медведчук та Ю.Тимошенко поодинці. Не кажучи вже про П.Симоненка. Тож в одному В.Литвин має рацію - у декого з репетицією президентських виборів стався конфуз. Але і в того, чий «прогін» пройшов вдало, немає причин спочивати на лаврах - наш народ справді схильний виявляти симпатії до скривджених, але лише тоді, коли скривджені вміють за себе постояти. Цієї майстерності в мирний час переможцям ще доведеться навчитися.

Що далі?

Нам треба небагато. Нам потрібна правда, демократія й опозиція. Утім, досить, якщо з названого буде щось одне. Причому не має значення, що саме. Бо поняття ці пов’язані настільки міцно, що будь-яке передбачає, визначає і веде за собою решту.

Отже, правда. Рівень безсилля влади, продемонстрований на виборах, нижчий від критичного і спровокований її, влади, брехливістю. Подальший самообман і відмова бачити реалії загрожує вже не владі, а власне державі.

Демократія. Десять років тому на першому референдумі ми голосували не просто за незалежну й суверенну державу, а за державу європейського зразка, тобто державу для громадян, вона ж демократична, вона ж правова. І тоді, десять років тому, ми були до такої держави набагато ближчі, ніж тепер. Тоді, при цілком однопартійній системі, ми голосували вільно, і кожен з нас, без підтримки банківської та Банкової, міг стати депутатом.

А потім раптом почалися розмови про те, що до демократії всі йшли по 200 років, і нам іти не менше. Ну, це якщо через Уренгой...

Опозиція. Насправді це не ворог народу, держави та стабільності. Це коректор. Або, коли хочете, санітар лісу. Ліси великих програм, грізних циркулярів, незабезпечених зобов’язань і явно пустопорожніх обіцянок. Саме цей ліс хутенько висаджує будь-яка діюча влада між собою та громадянами. Будь-яка влада. І наша не виняток. Вона просто складається з найкращих учнів... Ми, громадяни, виявилися учнями гіршими, нам довелося навчатися довше. Але зараз у парламенті опозиційні сили сформували незгуртовану більшість.

Правда, демократія й опозиція повинні не тільки зміцнитися. Їхнє триєдине існування повинно дати результат, відчути який зможе кожен громадянин країни. Якщо результату не буде, зникне перспектива. І виявиться, що мають рацію ті, хто глибоко переконані: із цією країною можна поводитися тільки так, як поводилися до сьогоднішнього дня...