ДОНЕЦЬКИЙ «ШВЕЦЬ»

Після того як Верховна Рада погодилася з тим, що наступним генеральним прокурором України стане Геннадій Васильєв, прогнозувати підвищення захищеності українського народу — заняття, певне, невдячне. Тільки час покаже, чи зможе пан Васильєв використовувати своє нове крісло за прямим призначенням (контролювати дотримання законності; не виконувати політичних замовлень на винищення фігур, небажаних для нинішньої влади тощо), чи воно стане для нього трампліном для підкорення нових висот, чи ж він вилетить із нового крісла після чергової прес-конференції пані Колінько. Усі відповіді — у недалекому майбутньому, хоча їхній фундамент закладено в не вельми далекому минулому. Тож ніщо не заважає нам згадати, ЯК Геннадій Васильєв керував прокуратурою Донецької області.

Минуло вже п’ять років відтоді, як, ставши депутатом ВР, Геннадій Андрійович перестав офіційно очолювати прокуратуру цього регіону, але слава про нього як про діючого прокурора (котрий за час роботи депутатом не втратив своїх фахових чеснот і зв’язків) продовжувала жити в серцях тих, із ким зводила його доля. Так, нинішній донецький губернатор Анатолій Близнюк на момент розгляду Геннадія Васильєва як кандидата в генпрокурори був переконаний, що пан Васильєв має досить професіоналізму, щоб обійняти цю посаду. «Це саме той варіант, коли пироги пече пиріжник, а чоботи шиє швець. Тобто Васильєв є професіоналом. Він працював у Донецькій області прокурором. Він знає цю роботу не з чужих вуст і може поставити її на відповідний у державі законний рівень. Я його знаю як чистого, чесного, порядного добродія, котрий зможе і з урахуванням своїх людських чеснот, у разі його обрання, бути гідним генеральним прокурором», — запевнив на одній із прес-конференцій глава обладміністрації. Очевидно, такої самої думки були й на українському політичному Олімпі...

Це тепер, через дванадцять років, перше сходження 1991 року Геннадія Васильєва на прокурорський «престол» Донецької області сприймається як сама собою зрозуміла обставина. Хто, як не він — заступник прокурора області, — повинен стати першим? А либонь міг же і не стати! Оскільки був у нього реальний конкурент — Стойка В.М., котрий до самого останнього моменту випереджав випускника Харківського юридичного інституту. Але випереджав доти, доки своє вагоме слово за нього не замовив один із найшанованіших людей регіону Ахать Хафісович Брагін. Після чого Стойку буквально «вижили» з області, й лише через кілька років він зміг повернутися на колишні висоти, ставши радником із правових питань у губернатора Віктора Януковича. А Геннадій Андрійович до липня 1996 року наглядав за порядком у Донецькій області...

2002 року донецькі аматори читання раритетних видань могли оцінити атмосферу того часу, коротаючи вечори в компанії «Хронік донецького бандитизму», що вийшли накладом у 1000 примірників у видавництві «Юрпрес». Автор «Хронік... » — Олександр Кучинський, головний редактор тижневика «Криминал-экспресс», зміг згадати практично все й усіх. А саме, що «з 1990 до 1993 р. загальна злочинність у Донецькій області зросла на 30%, а по лінії карного розшуку — на 50%. Таких темпів зростання злочинності міліцейська статистика ще не знала... Тільки 1991 р. органи міліції знешкодили 2186 злочинних груп, із яких 61 — з ознаками організованості. Ними було скоєно понад чотири тисячі злочинів, зокрема 33 убивства, 165 розбоїв, 212 пограбувань, 173 випадки здирства... Починаючи з 1991 р., кількість організованих злочинних угруповань, що виявляються органами внутрішніх справ, постійно зростає»... Ексклюзивної вини в цьому обласного прокурора Геннадія Васильєва немає, оскільки в ті часи романтика великої дороги й потяг до легких грошей уразив усю країну. Інша річ, наскільки ефективно цій пошесті змогли протистояти відповідні органи регіону та прокуратура зокрема. Одночасно зростає й інша статистика:

— 6 листопада 1992 р. — у Калінінському районі Донецька чотирма пострілами в упор із пістолета «ТТ» вбито Валерія Гольдіна, в.о. генерального директора українсько-німецького СП «Донкавамет», що займався кольоровими металами. Злочин не розкрито;

— 10 листопада 1992 р. — у Калінінському районі Донецька з автоматів розстріляно Януша Кранца, господаря й директора фірми «Кранцколорит», котрий на той момент вважався одним із найбагатших людей Донбасу. Злочин не розкрито;

— 6 серпня 1993 р. — вбито крупного «цеховика» Віктора Крутова. Злочин не розкрито;

— 11 лютого 1994 р. — в Артемівську з автомата розстріляно президента асоціації підприємців Артемівська Валерія Слєсарьова;

— 18 червня 1994 р. — у Донецьку з автомата й пістолета вбито віце-президента АТ «Моздок-ЛТД» — Сергія Глєбова. Злочин не розкрито;

— 29 листопада 1994 р. — у Маріуполі вбито Анатолія Балакирського — керівника концерну «Азовтранссервіс». Злочин не розкрито;

— 15 жовтня 1995 р. — вибух на стадіоні «Шахтар», унаслідок якого загинув Ахать Хафісович Брагін, керівник його охорони, полковник запасу КДБ Віктор Двойних й ін. Злочин начебто розкрито;

— 28 березня 1996 р. — у Києві розстріляно президента баскетбольного клубу «Шахтар-Аско» Олександра Шведченка. Він же очолював українське представництво «ITERA-ENERGY», що було найбільшим постачальником газу в Україну й компанію «АлМар». Злочин не розкрито;

— 16 травня 1996 р. — у Донецьку застрелено засновника та президента АТ «Данко» — Олександра Момота. Злочин не розкрито.

Крім названих вище представників бізнесу Донбасу, 1993 року в під’їзді свого будинку по бульвару Пушкіна двома пострілами з ПМ спеціального зразка (із спеціальною різьбою під ПББС — прилад безшумної та безполум’яної стрільби. Застосовується переважно спецслужбами й пересічним бандитам важкодоступний) вбито досить відомого в Донецьку підприємця Юрія Лашина. Він мав стосунок до цементної промисловості, торгівлі оргтехнікою, був засновником і власником СП «Універсал-імпекс», одним із співвласників банку «Донкредитінвест» (ДКІ), одним із співзасновників ТОВ «Доріс» — одного з провідних нині інтернет-провайдерів у Донецьку. За Лашиним значився кредит в 1,2 млн. доларів США, отриманий у Залізничному відділенні Промінвестбанку, який, за наявними даними, перейшов під контроль одного з представників приведеного мартиролога. Якихось активних заходів щодо розшуку замовників та вбивць Ю.Лашина в Донецьку не проводилося. Саму інформацію за фактом убивства постаралися максимально забути, що підтверджується відсутністю будь-яких даних у «Хроніках донецького бандитизму».

Також із 1992 року в Донецькій області від рук найманих убивць загинуло багато тих, хто, на думку представників правоохоронних органів, очолював організовані злочинні угруповання, що контролювали міста Донбасу. Серед них: 1993 рік — Анатолій Боблак (Єнакієве), А.Медведь (Костянтинівка), Володимир Писаревський (Макіївка); 1994 рік — Попов (Торез), Валерій Бімбат (Маріуполь), Кархан Толебаєв (Донецьк), Євген Мінайлук (Донецьк). Цей рік характерний тим, що Донецьк став місцем відстрілу практично всіх злодійських лідерів старого гарту. Методично знищено «злодіїв у законі» В’ячеслава Фролова, Едуарда Брагинського та близьких до цього кола Михайла Дворного, Акопа Акопяна, Анатолія Дутка й інших. Так само «врожайними» були й наступні три роки. Кількість розкритих злочинів можна полічити на пальцях.

А ще, для інформації, 1994 і 1995 роки знаменні тим, що вони стали останніми для представників Грузії (брати Долідзе), Вірменії (Акоп Акопян) і Дагестану (брати Джамалови) у їхньому прагненні взяти під контроль Донбас... У результаті реальна влада над регіоном сконцентрувалася в руках Ахатя Брагіна (Аліка Грека), а потім її успадкував Ринат Ахметов.

А сам прокурор Донецької області 1994 року вирішує взяти участь в управлінні державою і балотується в депутати по Калінінському округу, що перебував під патронатом пана Брагіна. Другий тур не знадобився. Цей депутатський термін для Геннадія Васильєва стане знаменним тим, що, пішовши з посади прокурора області в липні 1996 року, через рік він знову ввійде до свого кабінету. Правда, на розкритті злочинів, судячи з наведених вище прикладів, ця обставина ніяк не позначиться. Тож не варто дивуватися з того факту, що прокурор Донецької області Віктор Пшонка, котрий замінив пана Васильєва 1998 року (після чергового обрання Васильєва у ВР по округу, який до самої своєї смерті контролював Євген Щербань), виявився гідним наступником. 20 грудня 2002 року інформаційне агентство «ПРИМАNEWS» поширило повідомлення про те, що: «Генеральний прокурор України Святослав Піскун оголосив догану прокурору Донецької області Віктору Пшонці за поганий контроль над розслідуванням кримінальної справи про вбивство директора телекомпанії «ТОР» (Слов’янськ) Ігоря Александрова. У процесі слідства з’ясувалося, що в тележурналіста Александрова були фотографії, що зафіксували прокурора Віктора Пшонку в компанії кримінальних «авторитетів». Під час обшуку в квартирі Александрова фотографії зникли. Прокурора Пшонку усунуто від нагляду за веденням цієї справи. Раніше Генеральна прокуратура вже двічі намагалася відправити Пшонку в відставку, проте заступник голови Верховної Ради Геннадій Васильєв, котрий раніше працював прокурором у Донецьку, допоміг йому залишитися на своєму посту». Можливо, тепер, користуючись усією повнотою генпрокурорської влади, Геннадій Андрійович доведе, приміром, справу Александрова до кінця й розбереться не лише з виконавцями, а й із їхніми спільниками в органах правопорядку?

І тоді стане ясно, який із нього «швець». На думку пана Близнюка, відповідь на це запитання прийде в європейських модельних черевиках, а на думку інших «літописців», — у кирзових чоботях.