Донбаська гідра: чорні добувачі «чорного золота»

На момент підготовки публікації операція МНС на шахті імені Карла Маркса в Єнакієвому ще вважалася «рятувальною», хоча надії на те, що 12 шахтарів, котрі залишилися під землею, знайдуть живими, практично не залишилося. Нагадаємо, 8 червня о 5 ранку тут стався безпрецедентний випадок — підземний вибух такої сили, що постраждали навіть ті, хто працював на поверхні. Зруйновано один будинок, частково пошкоджено сусідні будівлі. Рятувальникам удалося витягти з-під землі живими 24 гірняків і тіло одного загиблого робітника шахти.

Єнакіївська трагедія від безлічі інших відрізняється не тільки унікальністю вибуху й не тільки змушує звернути увагу на одвічну проблему безпеки шахтарської праці. Деякі деталі події відкривають завісу над прихованим від публіки таємним життям донецького вуглепрому.

Коли згорьовані родичі шахтарів, ув’язнених внаслідок аварії в шахті, проривалися до адміністративної будівлі, вони аж ніяк не вимагали якнайсуворіше покарати тих, хто своїми діями чи бездіяльністю допустив трагедію. На жаль, такі вимоги тут поки що не лунають. Дружини і матері просили бодай сказати їм правду. Чесно вийти й назвати тих, кого змогли врятувати, а кого — ні. Із типовою для провінційних повелителів душ «турботою про людей» цю вимогу виконали не відразу...

Намагалися промовчати й про іншу правду. Цю іншу правду першими озвучили представники Держпромгірнагляду: попри заборону напередодні аварії проводити роботи (з опломбуванням устаткування), шахта продовжувала видобувати вугілля. Від 6 червня до самої аварії нагору підняли 40 скіпів із вугіллям по 10 тонн кожний. Неважко підрахувати, що це 400 тонн (півторадобова норма видобутку). Цей факт підтверджувався оцінками у відповідних реєстраційних журналах та аудіозаписами переговорів диспетчера з робітниками під землею. На думку інспекторів, це непрямо підтверджує версію, що шахтне начальство порушило заборону, і видобуток тривав.

Віце-прем’єр Олександр Турчинов, який очолював урядову комісію, повідомив, що нині факти порушення розпорядження про припинення видобутку перевіряє прокурату­ра. Прем’єр-міністр Юлія Тимошенко зажадала, щоб цією справою зайнялася саме Гене­ральна прокуратура. «Певні керівники, зокре­ма цієї шахти, зірвали пломби, дали команду видобувати вугілля... Ми маємо інформацію, що тільки суб’єктивний людський чинник призвів до того, що на цій шахті стався вибух і постраждали люди. Вважаю, що Генпрокуратура повинна реагувати на такі акти контролюючих інстанцій, які вже називають прізвища керівників, винних у трагедіях на шахтах», — заявила глава Кабміну.

Директор шахти Олександр Лучкай факт видобутку заперечує, але визнає, що пломби з підйомного устаткування справді зірвали, щоб підняти вугілля, видобуте раніше. За його словами, залишати «чорне золото» під землею не можна було, оскільки це могло створити аварійну обстановку. У чомусь директор, можливо, і правий — у будь-якій справі трапляються випадки, коли виконавцям доводиться діяти всупереч наказам, заборонам та інструкціям.

Врятовані шахтарі у свідченнях плутаються. Так, кореспонденти «ДТ» мають у своєму розпорядженні диктофонний запис розмови з місцевим гірняком, який запевняє, що видобуток здійснювався і про заборону гірничих інспекторів робітники навіть не знали. Інші стверджують протилежне.

Швидше за все, безпосередньо в ніч трагедії видобуток не здійснювався. Тутешні шахтарі кажуть, що через деякі технологічні особливості шахти імені Карла Маркса ночами вугілля тут не видобувають, обмежуючись підготовчими роботами. Проте можна припустити, що видобували напередодні, 6 і 7 червня, коли заборона Держпромгірнагляду вже діяла.

Цей єдиний і поки що неоднозначний епізод міг би й не привернути стільки уваги, якби не став ілюстрацією системного явища, ім’я якому — «чорне вугілля». Це одна з тих донбаських реалій, про які всі знають, але ніхто не говорить...

Від початку 2008 року інспектори територіального управління Держпромгірнагляду в Донецькій області винесли 8622 постанови про припинення робіт і закриття об’єктів. Серед об’єктів опинялися як окремі підрозділи вуглевидобувних підприємств, так і цілі шахти. Проте ще взимку цього року в подібній ситуації інспектори переконалися, що їхня найсуворіша заборона не для всіх є беззастережною настановою до дії. У попередньому випадку, 14 лютого 2008 року, Макіївська інспекція, виявивши порушення техніки безпеки, заборонила виїмку вугілля в другій західній лаві шахти Чайкіно, що входить до дер­жавного об’єднання «Макіїв­вугіл­ля». Наступного дня, 15 лютого (за дивним збігом, теж о 5 годині), на цій шахті обвалилася порода в друго­му західному вентиляційному штреку. Під завалом опинилося четверо шахтарів. Двоє загинули, один діс­тав тяжкі травми, один відбувся легкими ушкодженнями. Під час розслідування з’ясувалося, що було самовільно поновлено роботи, заборонені раніше інспекцією. Матеріали також передано до прокуратури, результати розгляду поки що невідомі.

Хоч би який результат отримали прокурори наприкінці свого розслідування, зрозуміло, що нікого з вищого керівництва шахт і об’єднань, де ледь не щодня гинуть гірняки, не буде покарано. Кримінальний кодекс України укладено так чудово, що притягти до відповідальності можна лише того, чиї дії безпосередньо призвели до виробничого травматизму — зі смертельним кінцем або без нього. За всіма випадками ава­рій на шахтах на допити як підоз­рюваних тягають гірничих майстрів, бригадирів, диспетчерів і кількох інженерів з контори. У кращому разі — начальника чергової зміни. Це ж стосується й інших галузей промисловості. Хоча самі прокурори зізнаються, що чудово розуміють — риба гниє з голови. Але «голова» себе підстрахувала, вчасно вмостившись у парламентських кріслах та обмеживши законне покарання безпечними для себе рамками. Питання, хто й коли відповість за жалюгідний стан систем безпеки або відсутність на вугільних підприємствах повноцінного навчання персоналу, як діяти в кризовій ситуації, залишається риторичним.

Так само нікому досі не спало на думку серйозно пошукати відповідь на інше запитання: а що змушує керівництво шахт порушувати заборони, ризикуючи людьми? У принципі, директор державного підприємст­ва — людина підневільна, майже як пролетар зі старого радянського анекдоту: скажуть копати — дасть команду копати, заборонять — сидітиме тихенько, скаржитиметься на звірства гірничої інспекції й випрошуватиме бюджетні дотації на підвищення рівня безпеки. Розпорядження Держпромгір­наг­ляду — документ настільки серйозний, що дозволяє «відмазатися» навіть від догани за невиконання плану видобутку. Але ж ні. Ву­гілля на державних шахтах рубають із фанатичним завзяттям, і цього року обласна влада радісно відрапортувала, що обсяги видобут­ку в держсекторі нарешті перевищили показники приватних вугільних підприємств.

Можна подивитися на ситуацію і з іншого боку: вугілля, видобутого в дні, коли діє заборона Держпромгірнагляду, офіційно ніби не існує. Адже формально шахта в цей час простоює. Більш-менш логічне пояснення, зважаючи на все, може бути тільки одне: тіньовий ринок вугілля в Донбасі досі живий і процвітає, попри всі зусилля правоохоронців і заяви державних мужів про рішучу боротьбу із цим ганебним явищем.

Донбаським шахтарям, які знають ситуацію на підприємствах ізсередини, трюки, що дають змогу здійснити «усушку й утруску», відомі. Крім згаданого видобутку під час офіційного простою, є ще сила-силенна хитрощів. Так, гірняк, який пропрацював усе життя прохідником на одній із донецьких шахт (він, звісно, побажав залишитися неназваним. Це не та тема, про яку тут готові говорити публічно. — Авт.), описав «передовий досвід» свого підприємства. Донбаські вугільні шари, особливо ті з них, що залягають на великих глибинах, — «найпластовіші» у світі. Коли спеціалісти вуглепрому з інших країн дізнаються, що в нас запросто знаходять родовище із двометровими пластами, вони тихо ридають у кутку від заздрощів. Тому прохідники прорубують шлях для тих, хто прийде підривати, сколювати й укладати «чорне золото», прямісінько через вугілля. Але для прохідників показник роботи — пройдені метри виробітку. І все, що вони при цьому вирубали, згідно з усіма нормативними документами вважається породою, яку слід видати на-гора й утилізувати. Простіше кажучи, насипати з цієї «породи» черговий терикон. Але ж ця «порода» — чисте вугілля! Найкраще у світі! Що з ним відбувається після потрапляння на поверхню, шахтарі не знають, але здогадуються... А можна ще, наприклад, частину видобутого вугілля вилучити, а те, що залишилося, «розбавити» породою, тобто покрити брак ваги...

Система обігу «чорного вугілля», не врахованого жодною офіційною статистикою, сформувалася задовго до наших днів. Ще за радянських часів напередодні зими із шахтних воріт «розбігалися» по сільській місцевості вантажівки. Не дуже великі начальники, лячно озираючись (чи не причаїлися десь похмурі товариші в сірому з ОБХСС), продавали по селах вугілля мешканцям будинків з пічним опаленням. Усі були задоволені: і начальство — зі зрозумілих причин, і роботяги, задіяні у схемі, оскільки їм від цих маневрів теж дещо перепадало.

Тіньовий ринок виявився настільки стійким, що на нього не вплинули навіть такі дріб’язкові події, як розпад Радянського Союзу й утворення незалежної України. Понад те, довгоочікувана ринкова «свобода» тільки прискорила описані процеси. Не виключено, що тут криється одна з відповідей на запитання щодо походження початкового капіталу «червоних директорів», які зуміли в найкоротші терміни за свої кревні викупити підприємства в держави, ставши вже не совковими номенклатурниками, а поважними капіталістами й магнатами.

Оцінюється обсяг цього ринку дуже по-різ­ному — від 70 до 30—40% від офіційно задекларованого видобутку вугілля. За слова­ми шахтарів, ледь не кожна друга шахта жене «ліве» вугілля. Різниця тільки в тому, що в теперішніх ринкових умовах у грі з’явилися солідні ставки (оптові поставки на тепло­електростанції та заводи) та великі перекупники. Неодноразово висловлювалися припущення, що не всі офіційно збиткові шахти є такими насправді. Непряме підтвер­дження цього можна побачити в тому, що будь-яка спроба закрити бодай одну з них закінчується величезним скандалом. Шахтарі з подачі свого начальства гнівно стукають касками, вимагаючи залишити їм робочі місця, громадськість таврує чиновників за черст­вість... У результаті шахти-вбивці продовжують працювати, бо в Донбасі слово «шахтар» — якийсь абсолют, що апріорі не підлягає критичному осмисленню. Люди з «підведеними» вугільним пилом очима залишаються в очах оточення героями, котрі щодня ризикують життям заради блага інших. Шкода тільки, що ніхто не спромігся ретельно перетрусити список «інших»...

Знамениті «копанки», які з’явилися пізніше, вписалися в цю систему дуже органічно. Мало того, стали її невід’ємною частиною, поряд із дрібними й великими оптовиками. Наприклад, правоохоронці часом фіксували випадки, коли вугілля з «копанок» пред’являлося керівництвом державних шахт як видобуте на власному підприємстві. У такому випадку можна грати на різниці в ціні: «чорне золото» із самопальних нір є дешевшим, бо не потрібно витрачатися на засоби безпеки й дотримуватися нормативів оплати праці. Для організації «копанки», яка може запросто давати до 8—10 тонн вугілля на день, потрібні десь так четверо найманих робітників, комплект інструментів, дизель-генератор і лебідка. Згідно з даними міліції, яка час від часу деякі нелегальні шахти все-таки прикриває, власник такої кролячої нори може запросто «знімати» по дві-три тисячі гривень на день.

Масштаби цього явища більші, ніж зазвичай вважають. Дрібні підприємці, яким від радянської спадщини заводів не дісталося, але дісталися, скажімо, старенькі КамАЗи, швидко організували колообіг «чорного вугілля» по країні, а в дикі 90-ті навіть відродили середньовічну практику натурального обміну: в Донецькій області вантажать вугілля, везуть до Херсона — вимінюють на кавуни, кавуни везуть на північ України — вимінюють на картоплю, картоплю везуть додому, у Донбас, і продають.

Місцева міліція, як може, намагається боротися із цією «вугільною змовою». За минулі місяці 2008 року, за даними начальника УМВС України в Донецькій області Миколи Куп’янського, порушено 22 кримінальні справи за фактом незаконного видобутку вугілля. Але «вітчизняного виробника» захищає закон. «На жаль, на сьогодні кримінальна відповідальність, що передбачається за цей вид діяльності, є неадекватною наявній проблемі. Найбільше, що можуть постановити суди, — це штраф у сумі 800 грн. Ми порушуємо справи, розслідуємо їх, передаємо в суди, але ефективність не така, як хотілося б», — поскаржився Куп’янський. Ефективність можна розцінити навіть як нульову, адже така фінансова санкція не робить обіг «чорного вугілля» нерентабельним.

До цього можна ще додати, що серед ниж­чих верств «чорних добувачів» є ті, хто вибирає залишки вугілля з антрацитових териконів. Хоч який, а теж заробіток, трохи споріднений із повсюдною здачею металобрухту. За словами заступника губернатора Донеччини Олександра Хохотви, у депресивних районах області охоче користуються таким способом поповнити убогі сімейні бюджети.

У результаті всі задоволені: і власники копанок, і «слуги государеві», і «кластери», які їх обслуговують. Усі підінімаються й «наварюють», а в ролі «лохів» опиняються шахта­рі, котрі гинуть на кілометрових глибинах.

Незлагоджена робота міністерств і відомств при цьому не дає змоги побачити в тому, що відбувається, ознак системного процесу. Хто додумається пов’язати загибель шахтарів і самовільне поновлення видобутку вугілля із сухими рядками зведень ДАІ, де повідомляється, що там-то й там-то знову зупинили вантажівку з вугіллям без жодних документів на вантаж? Після кожної аварії родичі загиблих шахтарів звинувачують вугільне начальство в тому, що ті наживаються на смерті їхніх близьких. Та навіть вони, напевно, не уявляють, наскільки це правда...