Донбас і "Нація". Понад бар'єрами

На тлі невщухаючої "антифашистської" істерії й під акомпанемент сезонного загострення історичних дискусій (які в наших умовах незмінно доходять до питання: хто ж і кому стріляв у спину в карпатських лісах?) у Донецьку показали "Націю". Це спектакль Івано-Франківського музично-драматичного театру ім. І.Франка на основі трьох історій Марії Матіос.

Скандалу або провокації не сталося. Видалися цілком успішні гастролі з переповненим залом на тисячу місць і оваціями. І з Людмилою Янукович як почесним глядачем.

Артисти з Івано-Франківська на чолі з режисером Ростиславом Держипільським і письменницею Марією Матіос, схоже, саме до такого мирного результату виявилися найменше готові.

Судячи з їхніх облич, вони очікували чого завгодно. "Антифашистів" у спортивних костюмах. Пікетів та скандування під приміщенням театру. Свисту й криків. Порожнього залу.

Та не очікували овацій. Тому по закінченні спектаклю, крім радості, ні-ні та й прозирала перелякана недовіра:
невже це правда? Невже це Донецьк?

Хочеться сподіватися, що після візиту західноукраїнського колективу в Донбас, горезвісний український "розкол" став трохи меншим. Просто тому, що тепер менше людей вірять у його існування.

Історія появи трупи з Івано-Франківська в Донецьку має доволі потішний сюжет. Усі знають, куди інколи веде дорога благих намірів. Але мало хто замислюється над тим, що чимало добрих починань народжуються не завжди з найкращих спонукань - страхів, гордині, лихослів'я.

В інтерв'ю "УП", опублікованому 28 березня, Марія Матіос заявила: "Театральних постановок за моїми книжками вже два роки не пускають у Донецьк! У Польщі були, в Америці й Канаді були, в інших містах України були, а в Донецьку, бачте, всі театральні майданчики ангажовані й викуплені на два роки наперед... Це ж не культури стосується, правда, це негласна заборона на приїзд театру?"

Її слова, схоже, зачепили "регіональний патріотизм" нардепа Миколи Левченка, який має скандальну славу. Донецьких у чому тільки не обвинувачували. Але в такому - ніколи!

Отже, два депутати - Марія Матіос і Микола Левченко - зустрілися в кулуарах Ради. Очевидно, для з'ясування стосунків. Залишається тільки здогадуватися, який діалог відбувся між ними.

Та це виявився той рідкісний випадок, коли в суперечці народилася істина. Ба більше, це одна з небагатьох парламентських дискусій,
за підсумками якої прийнято хоч якесь конструктивне рішення.

Учасники зустрічі знайшли тільки один спосіб дізнатися, чи варто в Донецьку показувати "Націю", - показати її.

Треба сказати, обидві сторони до болючої теми підійшли серйозно. Матіос заздалегідь попередила: трупа їде в Донецьк, мовляв, коли що, знайте, де нас шукати".

Левченко ж закликав на допомогу земляків. Через невтрачені зв'язки в міській раді Донецька вийшов на кількох великих операторів зовнішньої реклами, які погодилися допомогти з розкручуванням спектаклю.

Чи була в тому потреба, питання відкрите. Спектакль і так викликав інтерес. Аншлаг у залі чудово це довів.

Інтерес, звісно ж, викликало не тільки бажання подивитися резонансну постановку. Багатьом важливо було дізнатися, чи можна в Донецьку показувати "Націю" як твір полемічний, повний болючої, не всіма зрозумілої й прийнятої тематики.

Практика показала - можна. Історична правда, передана мовою мистецтва, а не політичних гасел, відторгнення не викликає. Здебільшого тому, що аудиторія цих двох мов - різна й майже не перетинається.

Люди, які вірять вигадкам про "бандерівців, що стріляли в спину дідам", у театри не ходять. Як і в музеї з бібліотеками.

Люди, які пудрять іншим мізки страшилками про тих-таки демонізованих "бандеровців", в установах культури теж гості рідкісні.

І навпаки - відкриті для сприйняття різних думок, суджень та поглядів не схильні сліпо вірити агітаційним формулам. Не схильні вважати свій світогляд єдино правильним.

Луганський ветеран НКВС, зірка Youtube, що досі з гордістю згадує, як він та його товариші по службі в Західній Україні "ловили, садили у вагон і всіх їх, негідників, - у Сибір!", у театр на такий спектакль просто не пішов би. Навряд чи він потребує співучасті, по яку приходять інші глядачі.

Особливість книжок Матіос - у тому, що зображена нею післявоєнна Західна Україна - не дуальна, плоска й двовимірна. У трьох історіях "Нації" немає термінатора, що розмежовує хороших своїх і поганих чужих. Там є живі люди. Різні, але однаково втомлені від нескінченного кровопролиття.

Герої картаються сумнівами. Вони мусять вибирати між гідністю і виживанням. Між вірністю присязі та голосом крові. Між покірністю і смертю.

Режисер Ростислав Держипільський переконливо втілив цю тему на сцені. Його постановка разюче відрізняється від того, що пропонують публіці деякі місцеві трупи. Відмінність у підходах, мисленні, режисурі була помітна не тільки тонкому цінителеві, а й звичайному глядачеві.

Але ця "різниця" дивним чином підкреслювала єдність.

"Націю" прийняли в Донецьку прихильно, бо це не політичний маніфест. Це розповідь про людей, зрозуміла іншим людям, здатним співпереживати.

Взагалі, артисти з Івано-Франківська дарма остерігалися їхати в Донецьк. Невже забули, хто дав їхній "Нації" чи не найбільш утішливу публічну оцінку?

Якщо забули, нагадаємо. Це був донецький балетмейстер Вадим Писарєв. Під час гастролей у Західній Україні (в рамках проекту "Схід-Захід" за підтримки Людмили Янукович) артисти його театру не тільки виступили перед тамтешньою публікою з балетами "Пер Гюнт" та "Тисяча й одна ніч", а й подивилися спектаклі колег.

В Івано-Франківську наші артисти дивилися саме "Націю". І саме Писарєв першим відкрито заявив, що ця робота заслуговує Шевченківської премії. "Я вважаю, що це - успішний національний проект, який заслуговує нагороди - там є щирий національний дух. Наприклад, наші артисти балету були на цьому спектаклі. І, уявіть, вони плакали! Вийшли після перегляду всі в сльозах. А це не мелодрама! І щоб артиста балету в такий спосіб "розбудити", треба бути по-справжньому талановитим і професійним", - досвідчений художній керівник Донецького театру опери і балету не скупився на компліменти.

Із такими рекомендаціями можна було сміливо їхати в Донецьк, де авторитет Писарєва бездоганний не тільки серед затятих театралів.

Проте візиту у відповідь артистів із Заходу довелося чекати довго. Три роки знадобилося, щоб культурним мостом між Сходом і Заходом почався двосторонній рух.

Кожен, хто мріє про громадянську єдність, може тепер самостійно розрахувати, скільки часу знадобиться, аби знайшли спільну мову представники значно більш відсталих соціальних груп. Але головне - є наочне свідчення того, що питання подолання взаємного неприйняття лежить не в площині політики, економіки, мови. Це виключно справа часу.

І коли він настане, багато хто радо зробить для себе таке ж відкриття, яке зробили ввечері
22 травня Марія Матіос, Ростислав Держипільський і актори Івано-Франківського театру.

Це нове знання з влучністю, достойною майстра слова, висловила Матіос: "У нас сьогодні свято. Ми подолали бар'єр, якого, як з'ясувалося, не було".