Доктринальна гнучкість. Відтепер Україна може розраховувати виключно на власний військовий потенціал

Воєнна доктрина чимось схожа на візитну картку держави. Доктрина потрібна, щоб офіційно декларувати — за яких умов, з якого приводу держава буде змушена воювати, як захищатися, із ким об’єднуватися в союзи та альянси при тій чи іншій загрозі. Викласти це потрібно вміло, щоб усе всім було зрозуміло, але при цьому ніхто й не образився. Саме тому всі смислові нюанси та формулювання старанно вивіряються ще до того, як їх подадуть на загальний огляд.

Доктрина й сусіди

Доктрини прийнято осучаснювати. Оскільки інтереси та можливості держав змінюються, та й військово-технічний прогрес теж не стоїть на місці. У нашої країни за всю її історію було наразі дві доктрини. Перша прийнята в жовтні 1993 року, відразу стала мішенню для саркастичної критики. Не раз стверджувалося, що якщо буквально слідувати її вимогам, то потрібно було б по периметру кордонів держави викопати окопи, сісти туди всьому населенню країни та захищатися. Доктрина вимагала від армії надійної оборони з усіх напрямків — навіть із космосу — спираючись лише на власні сили.

Друга воєнна доктрина була прийнята указом Президента напередодні Стамбульського саміту НАТО. Офіційно Україна прагнула вступити до НАТО лише місяць. Потім передумала: із документа випало нагадування про підготовку країни до повноправного членства в НАТО і ЄС. При цьому в коментарі РНБО України було заявлено, що доктрина зі змінами «підтверджує незмінність курсу України на істотне поглиблення відносин із НАТО і Євросоюзом». Адже було зрозуміло, що навіть незначні зміни в такому принциповому документі викличуть підвищений інтерес. Отже, правки вносили з повним усвідомленням того, що таке «послання» помітять і на Заході, і на Сході.

Помітили. «Збалансований характер нової Воєнної доктрини, безсумнівно, відповідатиме національним інтересам України, інтересам наших країн. Відносини Росії з Україною, із котрою активно розвивається політичний діалог, а також співробітництво в торговельно-економічній сфері, мають активно розвиватися й у військово-політичній сфері», — було сказано в повідомленні Департаменту інформації та преси російського МЗС. При цьому якось забулося, що в жовтні 2003 р., коли Росія вкотре «модернізувала» свою Воєнну доктрину, інтересами двох країн зовсім не переймалися. Враховували лише власний інтерес. У перелік загроз для Росії були включені «дискримінація, обмеження прав, свобод і законних інтересів російських громадян у закордонних державах». Попереджали: «У випадку виникнення в країнах СНД внутрішньої нестабільності як міжетнічного, так і політичного характеру, а також у випадку дії того чи іншого політичного режиму зі згортання демократичних перетворень може виникнути потреба в корекції Росією принципів військового планування». Розширення НАТО теж сприймалося Росією як загроза. На тлі Тузлинського конфлікту і можливих паралельних провокацій у Криму, де базується ЧФ Росії, така російська доктрина в Києві не могла не сприйматися насторожено.

Військове коригування

Впродовж ряду років українська армія готувалася до інтеграції в оборонну структуру альянсу. Було не лише сказано багато слів про майбутню спеціалізацію української армії, а зроблені конкретні кроки в цьому напрямку. Армія почала реформуватися з урахуванням майбутньої інтеграції в НАТО. Саме цим аргументується серйозне скорочення та виправдовується фактична відмова від переозброєння під час проведення заходів зі скорочення.

Нині армія повинна реформуватися за дещо іншим принципом, що, як мінімум, передбачає захист свого суверенітету власними силами. Беручи до уваги те, що Україна за жодних умов не зможе у військовому відношенні протистояти ні НАТО, ні Росії, а також факт тотальної залежності від оборонного комплексу Росії (розробники всіх основних видів озброєнь української армії перебувають у РФ), вона з потенційного субрегіонального лідера поступово перетворюватиметься на аутсайдера. Відмова від парасольки безпеки НАТО і неможливість через економічну слабкість забезпечити гарантовану фізичну недоторканність своїх кордонів на тлі впливу східного сусіди, що розширюється, робить Україну особливо вразливою.

Спостерігачам упало в око, що демонстративна відмова від вступу до НАТО дивним чином співпала із заявою російського військового міністра Сергія Іванова про те, що Новоросійськ не є альтернативою наявній базі флоту в українському Севастополі. Натяки на пролонгацію договору про перебування російського флоту на українській території звучать не вперше, але вони вперше звучать на тлі явного посилення військових позицій Росії на півдні України.

Кілька років тому посол РФ Віктор Черномирдін уже натякав, що російський Чорноморський флот потрібний і Україні, оскільки «захищає її південні кордони». «Захищати наші кордони» ЧФ готується дуже грунтовно. Спочатку в складі російського флоту з’явилися нові літаки Су-24М, які за необхідності легко переобладнати на ядерні носії. Потім з’єднання посилилося суперсучасними ракетними кораблями «Самум» і «Бора». У серпні-вересні поточного року в Чорному морі з’явиться ще один, третій за рахунком, російський підводний човен класу «Варшавянка». Хоча російська військово-морська присутність дещо поступається турецькій, Росія — власник ядерної зброї. І НАТО, звісно ж, візьме це до уваги.

Публічна відмова від натовських устремлінь, судячи з усього, не стала єдиною поступкою Кучми Путіну. Ще однією, за нашою інформацією, стала готовність Києва до скорочення контингенту в Іраку.

Питання для армії

На позавчорашній прес-конференції міністр оборони Євген Марчук заявив, що Україна не змінювала своїх намірів вступити згодом у НАТО і не збирається відмовлятися від євроінтеграції. Можна стверджувати, що він видає бажане за дійсне. Та можна говорити й про те, що глава військового відомства (який презентував цього тижня Стратегічний оборонний бюлетень України на період до 2015 року) розуміє необхідність інтеграції української армії в Північноатлантичний блок.

Очевидно, що самостійне плавання України є безвихіддю для її Збройних сил. Тим паче, що армія вже почала перелаштовуватися «під НАТО». Кризові явища у ЗСУ в 2004 р. продемонстрували не лише те, що реформа назріла, а й те, що вона надто мало залежить від волі міністра. Настільки ж очевидно й те, що реформа може розпочатися (або не розпочатися) лише після виборів.

Можна зупинитися на двох версіях розвитку української армії. Відповідно до бюлетеня, процес реформування Збройних сил України проходитиме в два етапи: перший — до 2009 р., другий — до 2015 р. Перший присвячуватиметься скороченню армії та оптимізації її структури: до 2006 р. її чисельність становитиме 200 тисяч чоловік. У ході другого етапу передбачається переоснащення армії новою сучасною чи модернізованою технікою. До 2015 р. чисельність ЗСУ має становити не більше як 100 тис. чоловік. Прогнозні показники витрат на оборону передбачають державні асигнування в 2015 р. в обсязі 17,186 млрд. грн. (нині — 5,658 млрд. грн.).

Версія перша — оптимістична. Ця версія має право на життя, якщо після виборів Україна зробить конкретні кроки у бік вступу в альянс. Серед ключових із них — приєднання до програми МАР, проведення скорочення на тлі забезпечення соціальних гарантій та відкриття військово-технічного ринку країни для НАТО. Кожне з рішень реалізувати складно й дорого, але цілком можливо. Як це зробити, українське військово-політичне керівництво знає. Тоді через кілька років (очевидно, не раніше ніж до 2010 р.) Україна зможе дозволити собі отримувати нові системи озброєнь. Що у свою чергу забезпечить прийнятну обороноздатність для армії чисельністю 100 тис. чоловік. І, можливо, інтеграцію в НАТО.

Версія друга — песимістична. Армія, попри декларації про євроатлантичну інтеграцію, дрейфуватиме в оборонно-політичному фарватері Росії. Не можна виключити її інтеграцію в оборонні структури СНД, а на пільгових умовах Україну нашпигують російськими системами озброєнь. Незалежно від темпів скорочення в української армії залишаться всі проблеми військових формувань радянського і пострадянського типу: відсутність прозорої кадрової політики, закритість силової сфери для суспільства і слабкий рівень демократичного контролю за нею, відставання в оснащенні основними системами озброєнь (авіаційними комплексами та засобами ПВО). І як результат — нездатність створити професіональну армію в принципі, оскільки створення останньої передбачає зміну ціннісної орієнтації у військовій сфері. До речі, це цілком підтверджують невдалі спроби Росії створити навіть окремі підрозділи у ЗС РФ на професіональній основі.

Добре, якби шлях для армії могло вказати суспільство. Та наразі армія ще вариться у власному соку.