ДО НАС ЇДЕ... РЕВІЗОР?

Наступного тижня з офіційним візитом Київ має намір відвідати міністр оборони Росії маршал Ігор Сергєєв.

З посиланням на російське військове відомство деякі ЗМІ Росії вже натякнули, що під час переговорів із військово-політичним керівництвом України І.Сергєєв має намір акцентувати головну увагу на життєдіяльності Чорноморського флоту, відносинах в трикутнику Росія—Україна—НАТО й можливості співробітництва двох країн із Євросоюзом у військовій галузі.

Проте справжнім хітом програми може стати створення об’єднаного українсько-російського з’єднання охорони водного району з кораблів Чорноморського флоту та Військово-Морських сил України для спільного управління зовнішніми та внутрішніми рейдами Севастополя, що, як вважають експерти, в змозі серйозно змінити співвідношення сил у варіації на тему «Хто в Криму хазяїн?»

Звісно ж, маршал Сергєєв обговорить із своїм українським колегою Олександром Кузьмуком і питання підготовки до спільних російсько-українських військово-морських навчань, які відбудуться в поточному році й, не виключено, підпише план військового співробітництва на 2001 рік.

Новорічна геополітика
й різдвяна котлета по-київськи

Незважаючи на суто «військове» прикриття візиту у вигляді підписання плану про співробітництво, вояж головного російського силовика, безумовно, відноситься до чистої політики. А з точки зору зберігання балансу відносин України зі своїми численними стратегічними партнерами новорічний подарунок у вигляді Ігоря Сергєєва обіцяє мало хорошого — крен у східний бік виходить явний, незважаючи на сумнівні бліцспроби міністра закордонних справ Анатолія Зленка та міністра оборони Олександра Кузьмука наприкінці минулого року нагадати й у НАТО про прихильність до західного курсу. Очевидно, Москва не має наміру втрачати ініціативу, й обгрунтована американська бюрократична машина вже послужила добру службу кремлівським проектувальникам нової геополітики.

Узагалі, російський маршал останнім часом виступає в ролі важкої артилерії Росії і, судячи з останніх візитів, йому це вдасться. Якщо говорити про стратегію, то напевне Україна, як нещодавно Грузія й Азербайджан, і особливо Іран, стає полігоном, на якому розігруються командно-штабні навчання між Москвою та Вашингтоном. Тільки карта українська, за всіма мірками козирна, і розігруватиметься довше й акуратніше. Бо якщо небувалий грудневий успіх російсько-іранських відносин після передноворічного візиту того самого маршала Сергєєва відразу назвали викликом Вашингтона, то просування Москви на західному фронті може викликати подекуди справжній шок. Особливо, коли до цього додати унікальне хитросплетіння російсько-німецьких відносин. Якщо Росія наважиться збільшити частку німецького «Ruhrgas» у «Газпромі», а Німеччина перетворить мільярдні борги Москви на інвестиції, співвідношення сил може змінитися не лише в Європі, а й у світі.

Хоча, звісно, є ще турецька «загроза»: особливо гостро в Кремлі постало питання повернення впливу в Чорноморському регіоні після виникнення небезпеки реального регіонального лідерства Анкари (до речі, не без допомоги українських технологій військового й подвійного призначення), яка претендує на контроль кавказьких енергоносіїв та їхніх транспортних шляхів.

Отут саме на часі зауважити, що Київ продовжує рухатися назустріч Москві — на даному етапі це вигідно обом. Сьогодні вже ніхто не дивується з того, що маршал Сергєєв на великих військових навчаннях, де близько десяти військових міністрів (серед котрих і майже рідний білоруський), передусім подає руку Олександрові Кузьмуку, а вже потім — іншим. Навряд чи тільки тому, що фігура українського міністра вигідно вивищується над іншими.

Українські ж військові, висунуті в ролі форпосту, як завжди, поряд із стратегічними державними завданнями, не забувають і про свої приземлені проблеми. Як кажуть у Міноборони, Київ наступного тижня запропонує Москві підписати план військового співробітництва з 54 заходами — безпрецедентне зростання дружби. Але якщо видима частина айсберга зростає майже непомітно — торік таких заходів було 52 — то підводна — більш відчутно. Йдеться про те, що 29 заходів нині Київ запропонує провести на власній території. Крім цього, Київ не проти того, аби тісніше притиснутися якщо не до Євросоюзу, то хоча б до його сил швидкого реагування. Є міркування, що разом з Москвою це буде легше зробити. В українській столиці також розраховують на реальне просування військово-технічного співробітництва, до речі, привселюдно обіцяного Путіним під час його минулорічного візиту в Україну. На Повітрофлотському проспекті підготовлено цілий пакет пропозицій на цю тему, і не виключено, що цей хід знайде відгук у Москві за умови політичних поступок щодо Чорноморського флоту. До речі, про флот...

ЧФ — нові політичні торги

Питання про те, чи є присутність Чорноморського флоту в Криму дестабілізуючим чинником для України, давно перестало бути питанням. Питання для Києва сьогодні більше в іншому — як мінімізувати наслідки цього дестабілізатора і як не допустити посилення впливу Росії. Реально — 16 тис. військових, понад 300 бойових кораблів із досить потужним озброєнням, 22 нових літаки морської авіації
Су-24, та й цілком імовірна перспектива перебазування в Чорне море кількох підводних човнів, давно стали серйозним важелем політичного впливу в регіоні. Ця нинішня реальність, з одного боку, об’єктивна: три базових угоди щодо ЧФ від 1997 р. було підписано в такій вільній формі, що тепер за кожен пробіл доводиться платити, і часом вельми дорого.

Росія ж продовжує диктувати свої умови, і майбутній візит Сергєєва навряд чи буде винятком, бо сьогодні в Москви є всі підстави закріпитися на узятих торік рубежах. Розпочати в цьому зв’язку можна з нагадування, що позиція Москви з приводу використання Чорноморського флоту за прямим призначенням абсолютно не змінилася. «На своїй же території Росія має право навести порядок, а Чорноморський флот — частина Росії», — заявила торік Москва вустами командуючого ЧФ Володимира Комоєдова. Це — у тому числі і з приводу участі підрозділів флоту в конкретних воєнних діях. Правда, для порядку Москва може поінформувати Київ про такі рішення як про факти, що здійснилися. Так уже було, коли морська піхота ЧФ брала участь у воєнній кампанії в Чечні.

Досі не вирішено й навряд чи буде вирішено наступного тижня питання контролю за озброєннями ЧФ. У Міноборони України запевняють, що цілком вистачило б і двох перевірок на рік з повідомленням про перевірку за 24 години, але навіть такі символічні умови Москва не приймає. До цього ж блоку невирішених проблем можна віднести і провал спроб домовитися про те, що вважати екстремальною ситуацією для ЧФ. А якщо врахувати, що Чорноморський флот у разі виникнення такої має інформувати офіційний Київ про свої дії за годину, а не за три доби, то стають зрозумілими побоювання українського керівництва щодо реального контролю за ЧФ.

Не менш серйозним питанням без відповіді є управління зовнішніми та внутрішніми рейдами. Ще 1994 року Москва запропонувала створити для цих цілей об’єднане українсько-російське з’єднання для охорони водного району з кораблів Чорноморського флоту і Військово-Морських сил України. З огляду на розв’язання технічних проблем така процедура корисна, але ми всі прекрасно пам’ятаємо демарші командування ЧФ з приводу нібито запізнілого інформування його про візити військових кораблів західних країн. Нагадаємо, у жовтні минулого року командуванню Військово-Морських сил України довелося мало не виправдовуватися за прихід до Севастополя двох катерів ВМС США. У штабі російського флоту відкрито звинуватили українську сторону в тому, що її гостинність «не збігається з особливим статусом ЧФ РФ». Як зазначив авторові один з адміралів ВМСУ, «росіяни ніяк не хочуть звикнути до того, що вони знаходяться все ж на орендованій, а не на своїй території». Правдивим є й те, що сьогодні ще не існує двостороннього документа, який би чітко регулював питання заходження в Севастополь кораблів третіх сторін. Проте створення спільної згаданої структури легко призведе до того, що вже не в Києві, а в штабі ЧФ вирішуватимуть, коли і як заходити іноземним військовим кораблям.

Цікаво, що інформаційний тиск з боку Росії набрав таких обертів, що втрутитися в питання взаємодії інформаційних служб Чорноморського флоту РФ і українських ЗМІ довелося особисто українському Президенту. Леонідові Кучмі довелося зустрітися з помічником командуючого ЧФ, відповідальним за зв’язки з громадськістю та ЗМІ Андрієм Криловим і начальником телецентру флоту Олександром Лебедєвим і ... «запевняти представників Чорноморського флоту в тому, що найближчим часом проблемні питання буде вирішено» (цитата з російського агентства «Інтерфакс» від 10 листопада 2000 р.).

Хоча, приміром, заступник командуючого ВМСУ контр-адмірал В’ячеслав Сичов сказав авторові, що технічні проблеми місцевого характеру між ВМСУ і ЧФ цілком нормально розв’язуються, і є навіть випадки, коли ЧФ сильно виручав українських моряків у питаннях забезпечення бойової підготовки. На думку В.Сичова, у цілому з моменту підписання базових угод щодо ЧФ ситуація поступово поліпшується і є підстави говорити про прогрес.

Москва ще бажає закріпити право власності на об’єкти флоту, побудовані в Криму на її кошти. Командування ЧФ уже передало в Севастопольську міськадміністрацію документи про закріплення права власності на ряд об’єктів, споруджених на кошти Росії в місцях дислокації ЧФ РФ після 1992 року. Йдеться майже про сорок об’єктів соціально-побутового призначення та житлового фонду загальною площею близько 70 тис. кв. м, збудованих переважно на кошти Москви.

Москва вважає за потрібне періодично нагадувати, що «настав час поміркувати про наповнення принципів стратегічного партнерства конкретними справами». Саме після такого вступу начальник головного штабу Військово-Морського флоту Російської Федерації адмірал Віктор Кравченко закликав торік створити спільне російсько-українське оперативне з’єднання кораблів. На його думку, це дало б можливість зняти ряд проблем у відносинах двох країн і служило б «справі зміцнення дружби Росії й України».

Звісно, після таких слів російському президентові В.Путіну було легко заявити про те, що «у збереженні Чорноморського флоту в Севастополі зацікавлені й Україна, і Росія». Можливо, він мав на увазі, що більше не варто згадувати про те, що флот зачалився в Криму лише на 20 років. А інакше... Буде, приміром, те, що в Грузії: коли Тбілісі почав обурюватися запровадженням Росією віз, раптово в Грузію перестав надходити газ (незважаючи на те, що послуги було оплачено на місяць уперед).

Quod licet Jovi,
non licet bovi

Це прислів’я, що проводить різку грань між великим Юпітером і приземленим биком, дуже любили древні, без напускного сорому ставлячись до кастовості як людей, так і держав.

До відносин Києва і Брюсселя Москва завжди була небайдужа. У Києві це добре знають і, швидше за все, не забудуть знамениту фразу командуючого ЧФ Володимира Комоєдова про курс України «Обличчям до Європи», яку він інтерпретував як «Обличчям до Європи — задом до Росії» (тому, напевно, саме цьому російському адміралу-рупору за іронією долі вручили торік від імені Президента України орден Богдана Хмельницького).

З одного боку, у Києва набагато менше шансів співпрацювати з ЄС, ніж з НАТО, — відсутність такого політичного протеже, як США, в обоймі тих, хто приймає рішення, поза сумнівом, має датися взнаки. З іншого боку, курс Європи на внутрішні ресурси і, відповідно, ймовірна відмова від деяких американських технологій і деяких видів техніки може дати Києву шанс наповнити хоч якоюсь реальністю декларації про інтеграцію до Європи. Раніше О.Кузьмук уже пропонував українську участь у створенні європейських сил швидкого реагування. Нині, на переконання А.Зленка, Україна має знайти своє місце в європейській системі безпеки й обов’язково братиме участь у створенні цих сил. І якщо в
1997—99 рр. більше можна було почути про суперництво відносин Україна — НАТО і Росія — НАТО, то нині вже Київ сам готовий запропонувати Москві разом рухатися до Європи. Цілком імовірно, це принесе якісь дивіденди на першому етапі, якщо забути про те, що в цьому разі дозування співпраці здійснюватиметься Москвою. Проте всі давно усвідомили, що скільки б Путін не подавав заявок до НАТО або «до Європи», дружба з Москвою завжди матиме свою досить визначену межу. Росії не бути в Європі, але для підвищення своїх можливостей на зовнішній арені набутки України на нинішньому етапі будуть набагато вагоміші, ніж при заснуванні ООН.

Що ж, Україна приготувала цікаві ініціативи, майже кожну з яких можна довести до поступки або компромісу. І то ще питання, чи відповість Москва в особі свого маршала подібними поступками. Хоча, напевне, якщо під час візиту раптом оголосять, що Росія розширює з Україною ВТС у вигляді поставок або модернізації української техніки, або, ще краще, про рішення створити спільний військовий організм, Москва точно лідируватиме у великодержавному суперництві. Не скажеш, правда, нібито Києву це невигідно. Можливо, зверне тоді хтось увагу на те, що Україна стає проросійською.