ДИТЯЧЕ ЛЕПЕТАННЯ

Періодично треба повертатися в дитинство. Хоча б для того, щоб освіжити в пам’яті здорові й наївні емоції, втрачені у цьому злому та цинічному світі. Це раніше здавалося, що в дитинстві були проблеми. Нам би ці проблеми сьогодні!

Повертатися треба, оскільки тоді стають зрозумілими багато причинно-наслідкових зв’язків. Хлопчик жив у неблагополучній сім’ї — і виріс бандитом. А цей у благополучній — і виріс ученим. А цей у середньоблагополучній — пішов у підприємці.

У дитинство періодично треба повертатися, але категорично не треба у нього впадати. Зруйнування пасочки в пісочниці сусіда по двору вкрай рідко буває частиною глобального стратегічного плану — швидше, реакцією на його гидку фізіономію. А наслідки можуть бути непередбачуваними. Наприклад, вийде старший брат і начистить фізіономію.

Інколи здається, що найкращими політологами в нас незабаром стануть дитячі психологи, а Макіавеллі успішно замінить Корній Чуковський. До думок про все це привела логіка проведення конституційної реформи.

Бо можна скільки завгодно аналізувати відповідність майбутньої моделі управління країною поділові влади у Франції чи США, й нічого це не дасть. Можна як завгодно довго прикидати привабливість консенсусу олігархів для окремо взятого громадянина, не помічаючи, що замість аналізу переконуєш самого себе, навколишніх політиків і тьотю Валю з сусіднього під’їзду, причому аргументація використовується для всіх одна. Тут уже слід визначитися — або ти сам і вищий політик перебуваєте на рівні шановної тьоті Валі, або вона нарешті стала суб’єктом влади, що навряд чи.

Можна аж як завгодно вповзати у політологічні хащі, але простіше й корисніше звернутися до земного та елементарного.

У дворі стоїть машина, і є велике бажання, щоб Сергій із 25-ї квартири ніколи не сів за кермо і навіть не торкнувся його. Нормальне, законне бажання.

Закрити машину на ключ і забрати його не можна через відсутність ключа. Тому що потрібно зробити? Правильно, сісти за кермо й відігнати її геть із його поганих очей, а потім користуватися автотранспортом, коли потрібно.

Сідаємо ми, отже, на сидіння це переднє... Ручок багато всяких, важільців та кнопок. І натискаємо ми їх по черзі. За принципом: не може ж вона не поїхати. І вона поїхала. Спочатку повільно, а потім швидше. З гірки. За всіма законами всесвітнього тяжіння. Тому як із ручника ми її зняли — знайшли його, а де гальмо — ще слід розібратися. І їдемо ми донизу гарно, з вітерцем і тихо радіючи змінам за вікном. І гальма вже не шукаємо, оскільки добре. І шлях перед нами світлий та безхмарний. Ось лишень попереду щось починає маячити високе й вузьке. Начебто стовп...

Плавно перейдемо до спорідненої теми, а саме — до конституційної реформи. Етапу натискання кнопочок депутатами в сесійній залі.

Діюча система управління державою, як усім зрозуміло, проклята. Багато було сказано з її приводу. Що вона непрацездатна, що гілки влади неминуче зіштовхуються, що в результаті не відповідає ніхто. Щоправда, через п’ять хвилин ті ж самі люди стверджують, що хоч усе не працює, але Президент керує всім, і це зле, оскільки все залежить від однієї людини.

І тут знову бажано визначитися — не працює, тому що Президент погано керує, чи тому, що йому заважають інші гілки влади. Якщо Президент — так треба й сказати. Так, мовляв, і так, Леоніде Даниловичу, не вийшло з вас Президента (опозиція, до речі, так прямо й каже). Проте кращого за вас усе одно нікого не може бути, тому у найгіршому випадку, тобто у випадку приходу іншої людини, буде нам повна клямка.

Якщо заважали — теж треба сказати, хто й чому. Може, тоді з людським чинником погратися? Невже виснажилася земля українська?

Виснажилася, зітхають зацікавлені. Довгі місяці тривали пошуки українського Путіна. Дійшли до глав районних адміністрацій, але Путіна не знайшли, що не дивно — розвідник усе-таки. Щоправда, шукали не зовсім Путіна і не ті люди, які мали робити це за посадою.

Шукали навіть не клона російського президента, а ляльку, на нього схожу. І не органи влади, а ентузіасти, зацікавлені в простих рухах із самозбереження.

Влада пошуком не займалася, оскільки плюнула на цю справу з високої вежі 2002 року, саме тоді, коли була реалізована спецоперація (висловлююся терміном, зрозумілим зацікавленим особам) зі зміни керівництва адміністрації Президента та переміщення однієї людини, всім обридлої, у протилежну від Президента гілку.

Ось відтоді путін (не як людина, а як явище — консенсус) не тільки не був предметом пошуку, а, навпаки, — у випадку виявлення був би розжалуваний у двірники. Оскільки смішно було б очікувати, що люди, які щойно владу отримали, відразу почнуть шукати людину, з якою нею треба було б реально поділитися. Підкреслюю — реально. Взагалі це було б мудро й далекосяжно. Але за конкретних умов для конкретних людей — смішно.

Саме в цей момент — у червні
2002-го — відчинилися двері автомобіля, куди категорично не треба було впускати вищезгаданого Сергія. І поглядові індивідуума, який потрапив до кабіни, відкрився чудесний вид кнопочок, важільців, а також велике кермо. І здалося йому, що це — той самий велосипед, лише в профіль.

Розпочалося виконання зрозумілих і законних завдань, насамперед кадрових — відбір людей в органи влади та відомої партійної структури. Цю роботу на цей час практично завершили, і це є чинником, який значно більше впливає на політику, ніж якась реформа.

Вона народилася спочатку як ідея, і всі ми спостерігали, як вона розвивалася, видозмінювалася і трансформувалася. Легко й спокійно змінювалися способи обрання президента, формування уряду, закони про вибори. Хотілося б обійтися без популярного останнім часом порівняння з іграми, але не вийде. Зрештою, тут не Росія, де, за блискучим висловом Г.Явлінського, гри немає, а є рахунок на табло.

Візьмемо зрозумілий для багатьох футбол. Перші п’ятнадцять хвилин ми грали за правилом «поза грою». Потім, за домовленістю гравців, правило скасували. Щоправда, не всім про це розповіли.

Коли до всіх нарешті дійшло про «поза грою», вирішили бити не одинадцятиметрові штрафні удари, а триметрові. Інформація про це пішла в маси, але поки вони її осмислювали, поміняли ворота. Потім просто перестали витрачати час на таку дурницю, як оповіщення членів команд, а просто перманентно змінювали м’яч на шайбу, траву на пісок і футбольну форму на водолазні костюми.

Як уже сказано, діюча система організації влади проклята наукою та практикою, і це правильно. Виготовлена вночі Конституція була відчайдушною спробою втомлених і притиснутих до стінки людей народити щось консенсусоподібне, коли треба було всім гравцям дати повноваження.

У результаті народилося щось середнє між парламентською і президентською республіками, схоже на Польщу, але не Польща; на Францію, але не Франція.

Щоправда, відомими способами Президент зрештою консенсус привів у відповідність до власних уявлень про владу. І це свідчить не так про його підступність та підлість, як про вміння розставляти, розділяти й владарювати. Вже у чому, а у відсутності цього вміння Президентові не може дорікнути ніхто. Ця його якість ніколи нікому не подобалася — ні ворогам, що зрозуміло, ні так званим соратникам. Що теж зрозуміло, оскільки соратники ніяк не могли зрозуміти, як це Президент не може віддати кожному з них усе.

Він, власне, і залишався Президентом, доки всім усе не віддавав, знаючи, як «Отче наш», наприклад, що силовики не можуть бути приватизовані ніким, крім нього самого. Оскільки саме незалежність силовиків від недержавних фінансів є одним із чинників, який відрізняє державу від бригади.

Унаслідок було вибудувано щось, схоже на вертикаль влади, що складається з силовиків, губернаторів та голів райадміністрацій. Тією чи іншою мірою губернатори, звичайно, із фінансами зіштовхувалися, але, як правило, зі своїми власними. Сильний губернатор, відповідно, вибудовував вертикаль у районах, домовляючись із радами або струнко вишиковуючи їх.

Кабінет міністрів залишався оперативним штабом з реалізації прийнятих Президентом рішень. Коли ж начштабу починав подумувати про власне місце в історії, його видаляли чи то через власний імідж, чи то через погане здоров’я, чи то просто ні за що.

При цьому вся ця корумпована, громіздка вертикаль, від якої взагалі тхне, якось працювала. Погано, але працювала. Тому що всі розмови про колективну безвідповідальність є банальною неправдою. Відповідальність була — як правило, перед Президентом, інколи перед прем’єром. Перед народом, щоправда, практично ніколи, та ми ж говоримо про реальність, а не фантазуємо.

Звичайно, до цієї системи є великі претензії в опозиції, оскільки вона досить ефективно цю опозицію молотила. Щоправда, вона мала потенціал і договори з опозицією, що інколи використовувалося.

Розломити це все було, як відомо, вирішено через небезпеку (тільки небезпеку!) потрапляння на вершину системи хлопчика Сергійка з чужої пісочниці. Небезпеки, яку хтось зрозумів як неминучість.

Але не лише тому. Політика рівнонаближення олігархів імені Леоніда Даниловича успішно працювала довгі роки. І в цій справі він досяг успіхів, набагато більших, ніж, до речі, Єльцин, який олігархів змінював. А ми їх тримали рівнонаближено. Того, хто надмірно наближався, уражав гнів товаришів.

Ось тільки ця політика має свій початок і свій кінець. Як у часі, так і в просторі. Різні є погляди щодо часу, але, мінімум, за два роки до виборів треба було скликати всіх і сказати — от, хлопці, є людина, прошу поважати, любити не прошу.

Але Президент цього не зробив, продовжуючи грати в наближеність і думаючи, мабуть, що вона сама собою утвориться. Пам’ятаєте, у Шварца в «Звичайному диві»: «Коли душили дружину, він стояв поруч і промовляв: «Потерпи, може, все владнається»?

Рівнонаближені, вони на те й «рівно», щоб не домовитися. У кожному разі, способів розчленувати (у переносному значенні) нового президента на трьох знайдено не було. Ось якби в прямому — тоді зовсім інша річ...

У результаті на наших очах народжується дивний організм, що має риси держави, закритого акціонерного товариства, профспілкових зборів, сходки і божевільні.

Далі йтиметься про суб’єкта, який народжується, виключно з погляду його ефективності, а не ролі окремих особистостей в історії. Потрібні прізвища поставте.

Отже, маємо Кабінет міністрів, переформований, ясна річ, до президентських виборів. Він складається, грубо кажучи, з трьох частин, кожна з яких представляє відому всім фінансово-промислову групу. Кабмін деріба... ділиться на три рівних частини за принципом «тобі Мінфін, мені Мінекономіки, йому Мінпал». Нормально.

Маємо заковику з прем’єром. У принципі, можна віддати його комусь з учасників процесу, але краще не ризикувати й посадити туди... Та кого завгодно з зобов’язанням підписувати, що скажуть. А от віце-прем’єрів поділити по-справжньому і саме під них вибудувати всі три вертикалі. Вирішили.

Порівну поділили силовиків. Це вже не смішно, але ділити все одно доведеться — не залишати ж їх у вільному плаванні. І тоді вічне суперництво СБУ і МВС не базуватиметься на якомусь менталітеті керівників відомств і кадрових працівників середньої ланки, а набуде надійної матеріальної основи і можливості патронів не жаліти.

Далі губернатори. Можливий варіант поділити за поняттями, можливий — за справедливістю, можливий — за Ільфом і Петровим («Золоте теля», Сухарєвська конвенція, хто пам’ятає — знає, хто не пам’ятає — почитайте).

Щоправда, при цьому маємо облради та райради, що обираються за пропорційним принципом, у результаті чого десь більшість у них отримують партії губернаторів, десь комуністи, а десь (так-так!) «Наша Україна». Крім цього маємо мерів, які обираються, спектр яких, зазвичай, дуже широкий — від міцних господарників і шанованих бізнесменів до напіврозумних.

І, нарешті, маємо президента. Хоч хто ним став би, людину з власною думкою. Навіть якщо в нього раніше її не було, вона швидко з’являється, перевірено.

Президент, крім усього іншого, має право припиняти дію і відправляти в Конституційний суд постанови Кабміну. А тепер уявіть собі, кілька подань у суд щодня...

Підіб’ємо підсумки. Три Кабміни в одному. Змій Горинич. З різницею, що в рептилії одна кровоносна система й жодна з голів не претендує на шлунок, а всі ним користуються. Як ви розумієте, випадок не той.

Три країни, у сенсі, три групи губернаторів. Причому не розділені за регіонами, а розкидані плямами (тобі — Житомирську, мені — Вінницьку...).

Місцеві ради, що періодично випендрюються.

Президент, який ні за що не відповідає, але може багато чого блокувати. І при цьому ще їздить країною і розповідає, яка все-таки гидота цей ваш уряд. Непогано?

Те, що утворювана система просто за визначенням не може працювати ефективно, легко доведе кожний, хто хоч трішки знайомий із таким предметом, як теорія управління. Те, що вона може поховати чи значно уповільнити темпи економічного зростання, скажуть багато з тих, хто має відношення до економіки. Хоча б тому, що інвестиціям потрібні чіткі та зрозумілі правила гри, а не боротьба понять.

І головне, що вона неефективна навіть для учасників процесу. Пам’ятаєте дитячий анекдот. «Лежить Змій Горинич. Одна голова іншій: «Вип’ємо?». Друга: «Вип’ємо». Третя: «Ага, як бухати, так удвох, а як регати, так утрьох».

І річ, знову підкреслюю, не в персоналіях. Думаю, що трійка «Ющенко — Тимошенко — Мороз» цілком могла замінити в уявлюваному розкладі трійку «Медведчук — Пінчук — Янукович».

Річ у тім, що романтики від олігархократії віднеслися у випадку розробки та реалізації реформи до держави як до середнього (навіть не великого) підприємства, що у випадку невдачі реструктуризації може бути ліквідоване, а на його базі створене нове. До речі, з обов’язковим скороченням чисельності працюючих.

Організатори поставилися до процесу, від якого врешті-решт залежить добробут, а іноді й життя мільйонів людей — як до цікавого експерименту, забавної інтелектуальної гри.

Іноді створюється враження, що це можуть робити лише ті, хто з цією країною пов’язаний виключно як із місцем тимчасової роботи чи заробітку. Враження небезпідставне. Є, напевно, люди, яким за великим рахунком все одно, що демонтувати — чи то державу в Україні, чи то корівник в Узбекистані, оскільки дім і сім’я в них у іншій країні, де найближчими роками буде злегка одноманітно, зате стабільно й надійно.

Багатьом здається, що саме ця нині «стабільно стабільна» країна і є зацікавленим суб’єктом процесу. І знову-таки — частка істини в цьому є, оскільки набагато простіше впливати на те, що відбувається, вступаючи в діалог із кожною окремо головою Змія Горинича. За поточних політичних умов дуже просто зробити так, що ці голови ніколи не домовляться і, відповідно, ніколи не дадуть одночасної небажаної команди лапам.

Та, з іншого боку, мінімум на два роки зникає надія знайти в Україні одну людину чи одну групу, які відповідають за сказане й можуть посприяти реалізації проектику. Тобто в частині паралізувати — усе гаразд, провернути — не працює.

Усвідомлюю, що все вищесказане виглядає як повний морок, жах, безвихідь і повна відсутність конструктивного моменту.

Виключно задля конструктивності. Або залишаємо все як є і в порівняно чесній (або якій завгодно) боротьбі вибираємо президента, котрим зовсім необов’язково, як відомо, стане Віктор Андрійович Ющенко.

Або залишаємо президента з повноваженнями не польськими чи французькими, а німецькими чи італійськими. Тобто з повноваженнями їздити на саміти країн Центральної та Східної Європи й обмінюватися з колегами за привілеями думками про майбутнє Євросоюзу, що ніколи не будуть затребуваними. Однак тоді — дострокові парламентські вибори й хоч хто переміг — я не винний.

Та все має бути вчасно. І конструктивно, зокрема. Схоже, що пізненько. Усі втомилися. Час спати.