ДИЛЕМИ ОБОРОННОГО РЕФОРМУВАННЯ

Якщо ще кілька років тому реформування української оборонної сфери вважалося майже виключно проблемою військового відомства, то нині ця явно невдячна справа дедалі більше починає набувати характеру загальнодержавної проблеми. А в деяких випадках — навіть виходити за рамки національного завдання. Приміром, цього тижня Програму свого розвитку в Брюсселі презентували українські прикордонники — від стану українських кордонів уже залежить безпека життя в Європі.

Армія — найбільше за чисельністю збройне формування країни і найбільший головний біль держави. Цього тижня міністр оборони України Володимир Шкідченко вперше виступив у новій ролі перед дипломатичним корпусом, акредитованим у країні. Подія знаменна не лише тим, що попередня подібна зустріч пройшла майже два роки тому — у травні 2000 р., і навіть не тому, що цього разу серед гостей можна було бачити не тільки військових аташе, а й послів, що, безумовно, свідчить про рівень уваги до української оборонної сфери. Але, швидше за все, найпримітнішою рисою нинішнього форуму став той факт, що вперше на такому рівні українські військові чесно заявили Заходу про наявність цілої низки проблем у реалізації цього самого реформування. Кажуть, визнання хвороби — перший крок до її ефективного лікування. І якщо досі в нас було «все добре» (але по-своєму, у що Захід відмовлявся вірити), то тепер можна вважати, що й на найвищому офіційному рівні Україна та західні партнери почали говорити однією мовою.

Повертаючись до реформування, слід визнати, що, попри всі досягнуті державою успіхи в цій галузі, воно справді зайшло в глухий кут.

Дилема перша. Політична

Дуже важко не погодитися з відомим військовим експертом Григорієм Перепелицею в тому, що сьогодні реформування ЗСУ нераціональне. На його думку, йдеться про принцип реалізації оборони держави й систему демократичного контролю, і відповідь на ці запитання може дати лише вище військово-політичне керівництво держави.

Справді, перебуваючи «на роздоріжжі», уже через десятиліття Україна може опинитися між двома військовими угрупованнями і все одно муситиме приймати рішення — чи про участь у колективній обороні, чи про свій нейтральний статус.

М.Перепелиця вважає цілком зрозумілим і раціональним скорочення армій до одного боєздатного об’єднання в тих державах, які недавно стали або планують стати членами НАТО, — на армії цих держав покладатиметься лише одне з завдань у системі колективної оборони. «Якщо Україна розв’язуватиме проблему оборони держави самотужки й не матиме нейтрального статусу, такий підхід не буде для неї раціональним», — вважає військовий експерт.

Швидше за все, саме через невирішеність цього питання досі пробуксовується поява в Україні документів, які визначать зовнішні вигляд і завдання армії. А також інших військових формувань. Йдеться про такі заяложені проблеми, як ухвалення Концепції національної безпеки держави, нової Військової доктрини та Держпрограми розвитку озброєнь і військової техніки.

Інакше кажучи, суспільство в особі цивільного керівництва країни не поставило чітких завдань на реформування, хоча їхні окремі мазки з’явилися на світ. Це дозволяє військовим заявляти, що віз реформаторів стоїть без коня і тому лише імітує рух. Уже самі генерали не задоволені тим, що вони, як і раніше, готують і проекти військової доктрини, і, приміром, пропозиції щодо нової структури Міністерства оборони. І саме з цієї причини при розробці згаданих документів занадто багато розбіжностей між «зацікавленими» міністерствами та відомствами.

Отже, військові мають знати, що від них хочуть: які врешті-решт наміри держави, як будуватиметься оборона, із ким ми?

Дилема друга. Стратегічна

Природно, що відповідь на перше запитання дозволить вирішити і друге — про кількісні та якісні параметри армії. Ще кілька років тому військові стверджували: позаяк Україна позаблокова держава, а при цьому грошей на нову зброю немає, потрібно мати велику за чисельністю армію. До певного часу керівництво держави з цим погоджувалося.

Але вже з середини минулого року погляди політичного керівництва країни кардинально змінилися. Після аналізу ряду воєнних кампаній стало зрозуміло, що не лише людина з рушницею, а й навіть людина в танку не врятує становища. Сьогодні український генералітет атакований цілим шквалом заяв на тему чисельності армії та якості озброєнь. Так, днями перший заступник секретаря Ради національної безпеки і оборони України Леонід Рожен підкреслив, що «армія нинішньої чисельності
та структури буде непосильним
тягарем для України».

Ще раніше з’явилася заява глави Держкомісії з питань оборонно-промислового комплексу України Володимира Горбуліна, де він зазначив, що, з огляду на нинішню геополітичну ситуацію, сучасні загрози та економічні можливості держави, чисельність ЗСУ не повинна перевищувати 120—130 тис. — за умови забезпечення їх сучасними озброєннями. «Це завдання складне, але вирішуване: залежно від фінансування, воно потребуватиме від восьми до десяти років. Причому Україна може скористатися сприятливими геополітичними умовами та зробити якісний крок у реформуванні оборонної сфери, кинувши фінансові ресурси на скорочення, причому таке, в якому буде наявна і соціальна складова», — переконаний голова Держкомісії ОПК.

Почали змінюватися підходи до скорочення і в Міноборони, що, швидше за все, зайвий раз підтверджує готовність самих військових реагувати на процеси, які відбуваються в суспільстві. Так, якщо початковий варіант Програми реформування і розвитку ЗБУ до 2005 р. передбачав скорочення до кінця 2005 р. лише 25 тис. військовослужбовців, нині військовики вже обіцяють довести цю цифру до 50 тис. Більше того, військові експерти припускають, що реально Міноборони й Генштаб змушені будуть піти на ще активніше скорочення. І хоча поданий 30 січня варіант уточненої Програми поки що мало відрізняється від поданої в 2000 р. Програми Олександром Кузьмуком, експерти схильні вбачати в нинішньому документі акуратно закладені ходи для плавного переведення процесу реформування у жорсткішу схему.

До речі, низка змін очікується і в інших військових формуваннях. Приміром, якщо Європу турбує стан українських кордонів, то саму Україну — той факт, що її прикордонники в основному охороняють спокій тієї ж таки Європи. Оскільки північно-східний кордон залишається практично прозорим, зокрема для потоків нелегальних мігрантів. Саме тому Держкомкордон просить збільшення — на 5 тис. військових. Хоча сьогодні у Прикордонних військах, за даними прес-служби Держкомкордону, близько 39 тис. чол., а за даними інших поінформованих джерел — не більше 36 тис. 600 чол. Кажуть, що такий «люфт» прикордонникам потрібен для нарощування м’язів на сході з одночасним схудненням формувань на заході. Але не виключена і просто «військова хитрість», пов’язана з тим, що під розгортання нових формувань можна одержати додаткові кошти. Це було б дуже доречно, якщо врахувати, що в поточному році прикордонники отримують 35% від мінімальних потреб. Ще одна стаття доходу з’явилася з благословення ЄС — Держкомкордон має одержати на розв’язання своїх проблем близько 15 млн. євро. У кожному разі, якщо завдання прикордонникам на реформування багато хто вважає поставленими, способи їх вирішення зрозумілі не до кінця.

Зменшаться більш як на
10 тис. і Внутрішні війська МВС — якщо сьогодні вони нараховують 44 тис. чол., то до 2005 р. матимуть 33 тис. 300 чол.

Чисельність військової організації країни зменшується...

Правда, про компенсацію цього процесу поки що воліють не говорити — зброя коштує дорожче, ніж утримання людей. І вона не така терпляча...

Дилема третя. Фінансова

Поки що питання поліпшення технічного стану озброєння та військової техніки Збройних сил найскладніші, і основна причина цього — фінансові обмеження, — підкреслив на зустрічі з дипломатами генерал армії Шкідченко.

А якщо по суті, то військове відомство мусило піти на досить жорстоке рішення — розв’язувати технічні проблеми в основному передових сил оборони. І якщо бути до кінця чесним, то уточнення Програми реформування і розвитку ЗСУ до 2005 р. викликане не так змінами обстановки у світі й аналізом рівня загроз, як економічними можливостями держави — військові усвідомили, що двері державної скарбниці якщо й відчинятимуться для них, то рівно настільки, аби не дати померти зовсім. Зрозуміло, не фізично — як державному інституту.

За словами першого заступника начальника Генштабу генерал-лейтенанта Миколи Пальчука, під час першої підготовки Держпрограми розробники розраховували на фінансування в обсязі 2,7—2,8% ВВП на період 2001—2005 рр., що вважалося мінімально припустимим фінансуванням (при тому, що закон велить 3% ВВП). Але вже
2001 р. бюджетне фінансування виявилося майже вдвічі меншим, і це «стало однією з основних причин перегляду документа».

Генерал при цьому додав, що у 2001 р. ЗСУ одержали лише 180 млн. грн. із 350 млн. грн., які планувалося виділити на заходи з реформування армії. Це становить лише 51% запланованого. Тому й подальші перспективи не викликають оптимізму, тим більше що витрати на потреби оборони не перевищують до 2010 р. 2,48% ВВП.

Та й чи варто говорити про такі високі для української армії матерії, як нові озброєння, якщо протягом січня 2002 р. Держказначейство виділило ЗСУ лише 10 млн. грн., що становить 35% від мінімально необхідного для забезпечення закупівель продовольства для особового складу термінової служби. «Цього явно недостатньо, аби просто нагодувати 125 тис. військовослужбовців строкової служби», — запевняють у Міноборони. Решта витрат на потреби ВС у січні практично не фінансувалася.

За розрахунками Міністерства оборони, всього 2002 р. на виконання заходів Державної програми реформування і розвитку ЗС до 2005 р. необхідно 1,3 млрд. грн. Бюджетний запит військового відомства становив 550 млн. грн. За затвердженим бюджетом, пропонується виділити лише 254, 6 млн., причому з них гарантовано (тобто, не зі спецфонду) — лише 30 млн.

Швидше за все, думку завідувача відділу військової політики і безпеки Національного інституту проблем міжнародної безпеки Олега Бодрука можна вважати наслідком вищезазначеного. «Тоді як ряд держав нині готується до воєн п’ятого та шостого покоління, Україна готується до воєн четвертого покоління», — вважає аналітик.

Це при тому, що новітню зброю виготовляють у самій Україні. Про що свідчить підписання цього тижня контракту з Китаєм — на постачання цій державі чотирьох станцій пасивного радіолокаційного виявлення «Кольчуга», що про неї неодноразово писало «ДТ».

Дилема четверта. Внутрішня

Заплановані видатки на потреби оборони 2002 р. становлять 1,32% від ВВП. Мабуть, тому Україна продовжує активно експлуатувати Концепцію економічної та господарської діяльності ЗС України, про наявність якої раніше говорили як про явище тимчасове.

Нині на позабюджетний спеціальний фонд, що формується від цієї господарської діяльності, покладено навіть такі стратегічні завдання як придбання озброєнь. Знаменно, що тоді як 2000 р. спецфонд становив
783 млн. грн., 2001 р. — 1 млрд.
78 млн. грн., на 2002 р. заплановано заробити вже 1 млрд. 100 млн. Можливо, ідея, коли армія сама заробляє собі на життя, комусь і здається унікальною, але все-таки треба визначити — до яких меж розвивати цю унікальність, аби вся армія не перетворилася на один великий будбат.

Є ще одне невизначене питання — внутрішні функції армії не закріплено законодавчо. Тобто якщо держава визначить участь армії (приміром її сил спецоперацій) у владнанні внутрішніх позаштатних ситуацій, тоді, не виключено, постане необхідність перегляду й коригування функцій і щодо інших військових формувань. У кожному разі, цілком очевидно, що цей процес в Україні не завершено.

До внутрішньої проблеми належить і перехід військового відомства на принцип комплектування цивільними кадрами. Заради справедливості слід зазначити, що на цьому напрямі в Україні прорив — міністр оборони прямо заявив про намір у досяжному майбутньому почати комплектувати військове відомство цивільними фахівцями.

Дилема п’ята.
Соціальна

На мікрорівні, ближчому до кожного офіцера чи прапорщика української військової організації, соціальні проблеми, безумовно, найбільш відчутні.

Сьогодні середній місячний доход на кожного члена сім’ї українського військового становить лише 130—170 грн., а при нинішніх підходах до забезпечення житлом офіцери та прапорщики, за словами генерала Пальчука, можуть розраховувати на одержання власної квартири хіба що через 150 років.

Найкраще підтвердження слів першого заступника начальника Генштабу — динаміка зміни бюджетного фінансування в рамках урядової програми «Житло». Так, якщо 2000 р. військове відомство одержало на розв’язання проблем забезпечення житлом офіцерів і прапорщиків 25 млн. грн., то 2001 р. — уже 20,5 млн. грн., а 2002 буде виділено лише 15,5 млн. грн.

Нині найважче розв’язувати житлову проблему військовому відомству, де кількість бездомних захисників Батьківщини перевалила за 51 тис. У МВС таких трохи більше 25 з половиною тис., із котрих близько 3 тис. служать у Внутрішніх військах. Понад
4,5 тис. безквартирних нині й у Держдепартаменті виконання покарань, понад 5,5 тис. — в СБУ, понад 6 тис. — у Держкомкордону, майже 1,5 тис. — у Державній митній службі, і до такої ж цифри наближається кількість безквартирних у Військах цивільної оборони. А найкращі справи в Управлінні держохорони і в Національному космічному агентстві, де відповідно лише 240 і 540 військових не мають квартир.

А в самому уряді з приводу горезвісної програми можна почути лише скептичні зауваження. «Як розв’язати проблему житла Міністерству оборони, якщо при щорічній потребі 140 млн. грн. на 2002 р. виділено лише 10% від мінімально необхідного?» — знизують плечима відповідальні за реалізацію програми.

Досвід багатьох інших держав свідчить, що підходи до вирішення цього питання треба змінювати: в усіх повинні бути рівні можливості, дані на старті військової кар’єри. Ці можливості різні за формою, але однакові по суті — планування в процесі організації життєвого укладу дозволяє людині в погонах придбати житло.

Що ж, українська армія внутрішньо готова скорочуватися. Держава поки що не дозволяє їй серйозно змінити свій образ і збільшити боєздатність шляхом придбання нової зброї. Але армія почала скорочуватися, оборонна наука ще жива, шансу ще не втрачено. Військові не вірять у розв’язання своїх соціальних проблем, хоча народ ще в армію вірить більше, ніж в інші інститути держави. Армія зайнята власним виживанням. Але реформування зрушило з місця, крига скресла.