Дилема вибору: продовжувати брати чи перезапускатися

Три тижні тому я писав у ZN.UA про наш план Б на випадок затягування війни. Ішлося насамперед про необхідність перезапуску української економіки, якщо лік воєнним дням піде на місяці.

Іде 42-й день нашого опору. І поки що, на жаль, кінця війні не видно. А отже, план Б вже треба починати реалізовувати.

Час уряду і міністерств

Однак, виявилося, не все так просто. Крім усього іншого, війна створила величенний запит на компетентність. Передусім із боку центральної виконавчої влади.

Що цікаво, мій досвід роботи в Західній Україні в останній місяць свідчить, що місцеве самоврядування, а також ВЦА (військово-цивільні адміністрації, по суті — облдержадміністрації) виявилися значно більш інституційно дієздатними, ніж ті-таки міністерства й агентства.

Причина проста: системна евакуація центральних органів виконавчої влади до пуття не проводилася, тому дієздатність держорганів, які й до війни не славилися високим професіоналізмом, нині вкрай обмежена. А місцева влада в тих регіонах, котрих не зачепила війна, працює значно злагодженіше й ефективніше.

Та найбільш парадоксально, що саме тепер країні потрібні не так сильне місцеве самоврядування і ВЦА, як інституційно сильні центральні органи виконавчої влади.

Сьогодні в Україні — час центральної влади, міністерств і уряду. Той рівень викликів, які стоять перед країною, на жаль, щоденно потребує прийняття десятків, а то й сотень чітко скоординованих рішень саме національного характеру. Громади й ВЦА не вирішать цих проблем. Це по-перше. А по-друге, будьмо чесними перед собою: гроші в Україні є і, найімовірніше, будуть тільки в держави. Саме державний бюджет у найближчі два-три роки стане основним джерелом концентрації та перерозподілу серйозних фінансових ресурсів у країні. А отже, потрібні дійові інструменти, державні програми тощо.

І тут саме стався перший системний збій. Ми стали свідками того, про що, власне, експерти трублять уже не один рік: наслідків непрофесійності держслужби і держуправління. Мислення вищих держчиновників, що все завжди можна «порішати» в ручному режимі, у війну просто не спрацювало, бо таких рішень, як уже говорилося, має бути сотні, коли не тисячі. І всі вони мають бути професійними.

Нині це, мабуть, один із головних викликів, які стоять перед країною, — хто і як, власне, підніматиме Україну, а також вирішуватиме інші надзвичайно важливі проблеми: надання житла сотням тисяч біженців, запуск економіки, перезапуск оборонної промисловості, створення сотень тисяч робочих місць і повернення мільйонів біженців в Україну.

Нашій армії потрібні сильна економіка та сильний тил. Із ворогом вона розбереться сама. Війна, крім театрів воєнних дій, зараз ітиме передусім на економічному та гуманітарному фронтах.

Нам справді потрібні сотні професійних рішень на день. І чітке бачення, куди ми рухаємося.

Не хочу й не буду наводити зараз десятків прикладів «якості» управлінських рішень уже з військового життя. ZN.UA пише про це чимало. Скажу тільки одне: в процесі спілкування з українським бізнесом, який переживає безпрецедентну турбулентність, у кілька разів серйознішу, ніж під час епідемії ковіду, можна часто почути запитання: «А де, власне, уряд?». І тут річ навіть не в уряді як інституті влади чи прем'єрові, що якраз активно виступає публічно, а більше у професіоналізмі його підлеглих — керівників центральних органів виконавчої влади, які явно відступили на задній план, інституційно обнулилися.

Управляти чи створювати умови?

Сьогодні держава має чесно поставити собі три запитання.

1. Чи здатна вона в нинішньому вигляді вирішувати завдання, які стоять перед країною?
2. Якщо ні, чи може вона найближчим часом інституційно перебудуватися на нові рейки?
3. Якщо не здатна, то чи можна звести до мінімуму вирішення викликів, які стоять перед країною, без залучення в цей процес тисяч неефективних чиновників різного рівня?

Друге запитання стосується професійної держслужби. У грудні 2021 року я випустив повнометражний документальний фільм про чиновників і показав, як професійні держслужбовці змогли кардинально поліпшити життя в країнах Балтії та Польщі і як наші чиновники не впоралися з цим завданням в Україні. Висновок був простий — якщо ми хочемо мати успішну країну, нам потрібен абсолютно інший рівень державного управлінського апарату.

А ось на третьому запитанні зупинюся докладніше. Сьогодні може бути дві концепції вирішення викликів, які стоять перед нами. Перша, традиційна, — коли уряд посилює центральний рівень влади й намагається управляти процесами сам: планує, ставить завдання, реалізовує. Друга — коли уряд чесно визнає, що в нинішніх реаліях інституційно він не здатен управляти такими складними процесами. А отже, треба просто максимально «відпустити» управлінські питання й залучити до вирішення завдань великий український бізнес (не плутати з олігархічним), який інституційно набагато сильніший за міністерства та відомства. Тобто не централізувати, розподіляти й контролювати, а створювати умови, делегувати й допомагати.

Наведу приклад. Питання розселення біженців. Перед нами стоїть завдання побудувати десятки тисяч нових домогосподарств упродовж року. У першому варіанті уряд, а саме Мінрегіон, можливо спільно з Мінрегінтеграції, будуть планувати, шукати майданчики, вибирати конфігурації можливих містечок, закуповувати відповідні послуги з будівництва тощо. З усіма бюрократичними наслідками, які з цього випливають.

У другому варіанті уряд просто каже: ми як держава компенсуємо половину вартості житла (наприклад, до 70 кв. м на родину з трьох людей), відкриваємо в держбанках (а можливо, і в приватних) кредитні лінії з нульовою ставкою і страхуванням для забудовників, щоб на другу половину вартості вони могли дати переселенцям розстрочку на п'ять років. Плюс дамо пільги для ОТГ, які розміщуватимуть у себе будівництво. Решта — за українським бізнесом.

Обидва варіанти можливі, та ось права на помилку в нас тепер немає. Потрібно вибирати. І чомусь в умовах нашої країни я схиляюся більше до другої опції. У нас тисячі великих підприємців, які можуть дуже швидко масштабуватися, паралельно створюючи десятки й сотні тисяч робочих місць. І цей підприємницький дух треба зберегти і скерувати на створення нової країни.

Тільки вчора говорив з одним великим промисловцем, який практично перевіз усе виробництво зі Східної України у Львівську область. «Мишо, ми побудуємо будь-який завод, у полі, з чистого аркуша за дуже стислі терміни. Тільки дайте нам програми і поставте завдання, що робити», — ось його просте посилання.

Тому резюмую: президентові й уряду треба вибрати, яку філософію сповідувати в перезапуску країни — модель «централізувати/контролювати/ розподіляти» чи модель «лібералізувати/дозволяти/допомагати».

І тут ми підходимо, власне, до найголовнішого. До корупції, яка завжди блокувала нормальні зміни в міністерствах та відомствах. Вона ж нікуди не поділася. І в цьому й основне питання: якщо збережуться відкоти і внесення за рішення, що були до війни, — ніякої сильної, дієздатної й ефективної центральної влади в нас не буде в принципі.

А отже, й системного вирішення викликів, про які я писав раніше, теж не буде. І ми будемо приречені на поступове економічне та соціальне згасання. Ми не запустимо економіку, не буде інвестицій, ми не побудуємо ефективну логістичну альтернативу морським портам, мільйони безробітних остаточно й безповоротно виїдуть із країни і стануть робітничим класом сусідніх країн, а наші діти будуть громадянами інших держав.

З урахуванням нинішніх реалій, це цілком можливий сценарій. Адже будьмо чесними: величезні втрати, яких ми вже зазнали, — це не тільки прямий наслідок російської агресії. Це й наслідок того, що в нас немає ППО, яку ми за сім років так і не змогли відтворити; що в нас дефіцит високоточних ракет, яких ми чомусь досі не виробляємо вдосталь; що ми не виробляємо наступальних озброєнь. Можна, звісно, все це списувати на «кротів» у владі, на наявність п'ятої колони, але основна ж причина в самих нас — усе це наслідок неефективності державного управління, в основі якого лежить корупція.

Сьогодні унікальний шанс відкинути все старе й постаратися перезапуститися на нових рейках. Тому рецепт перебудови країни такий: зведення корупції до мінімуму, перезавантаження уряду з новими, абсолютно іншими командами і, звісно ж, максимальне залучення великого неолігархічного бізнесу до вирішення стратегічних завдань. Інакше цей літак під назвою «Україна» не злетить.