Демократія від «з» до «с»

Наше місто — чи не єдине в Україні, яке досі зберігає суто більшовицьку назву, наче й не відбувалося жодних змін, наче час тут зупинився. Звісно, це не так. Населення нашого краю сповна відчуло на собі і добрі, і негативні впливи новітніх часів. Степовики, центральноукраїнці, як ще інколи називають наш край, до речі, проявили себе досить мудрою, свідомою й водночас раціонально мислячою спільнотою, цілком готовою і до демократичних виборів (інша річ — коли загал не має повної і правдивої інформації), і до обстоювання своїх прав та власної гідності. На відміну від полярного вибору Заходу і Сходу, результати голосувань на наших теренах, як правило, були в руслі загальноукраїнської тенденції.

Чому ж тоді й досі назва міста — застиглий відбиток минулого, здається — осмисленого й оціненого з погляду сьогодення, але такого, від якого, як з’ясувалося, непросто відмовитися…

Кіровоградська міська рада днями вирішила одночасно з достроковими виборами до Верховної Ради провести референдум-опитування мешканців міста щодо зміни його назви. Зрозуміло, це значно здешевить процедуру (оплатити доведеться тільки друкування додаткового бюлетеня) і дозволить певніше визначатися з перейменуванням обласного центру.

У минулому будувалося сучасне?

На початку наступного року Кіровоградщина відзначатиме своє 70-річчя. Усі ці роки її обласний центр називався Кіровоградом. Ще п’ять років до того перейменоване відразу після вбивства Кірова місто носило назву Кірово. Органи НКВС обвинуватили у вбивстві полум’яного більшовика Сергія Мироновича Кострикова зінов’євсько-троцькістську групу, тож місто, яке десять років, перш ніж стало Кіровом, називалося Зінов’євськом (за прізвищем іншого більшовика, нашого земляка Григорія Зінов’єва, справжнє ім’я — Гершен Радомисльський), за логікою тодішнього режиму, мусило бути негайно перейменованим. Що й зробили, — звісно ж, не без народного схвалення: збори трудових колективів, мітинги громадськості палко, наскільки це було можливо у 30-х роках минулого століття, коли на повну силу розкручувався маховик політичних репресій, сприйняли й підтримали нову назву…

На центральній площі міста й досі бовваніє штамповка — пам’ятник Сергію Мироновичу (точно такий «прикрашає» колишнє місто Кіров, нинішню російську Вятку). Герой стоїть у більшовицькому галіфе, гордо випнувши груди і показуюючи пальцем... кудись униз. Що вже тільки на той бідний палець не вішали — і пляшку з-під пива, і помаранчеву кульку, і рекламу «Кока-коли». Та, незважаючи на всю іронію й дотепність молоді (а всі ті вигадки, очевидно, її рук справа), ветерани, люди старшого покоління, яких у місті чимало і які становлять значну частину виборців, іронії не розуміють і кажуть, що не зрозуміють ніколи. Кілька років тому, наприклад, напередодні відзначення 250-річчя міста, коли, природно, вкотре постало питання його назви, голова міської організації ветеранів України, член Кіровоградського міськ-
виконкому Віталій Вієвський (за сумісництвом — секретар місцевого осередку Компартії) заявив, що старше покоління визволяло Кіровоград від фашистів, відбудовувало його, творило сучасне обличчя міста, отож, мовляв, позицій не здасть, стоятиме до останнього...

Значною мірою саме небажання міської влади йти на відвертий конфлікт із ветеранами, непогано організованою й добре маніпульованою силою, яку вона часто використовує як певний буфер між собою та активнішою спільнотою, досі залишалося одним із найголовніших чинників, котрі стримують перейменування міста. Такий крок могла б собі дозволити сильна, по-хорошому впевнена в собі влада, сперта на міцну фінансову опору. Саме такою владою, очевидно, відчула себе частина фракцій міської ради, у першу чергу — Партії регіонів, яка, маючи у своєму складі обмаль багнетів (і відповідну підтримку кіровоградців), зуміла нав’язати свою волю більшості, фактично перетворивши її на маргінальну. Фракція регіоналів у Кіровоградській міській раді неодноразово демонструвала здатність «організувати» більшість голосів (якими методами — це питання інше), коли йшлося про приватизацію майна та великої кількості земельних ділянок, що явно суперечило інтересам територіальної громади. Отож у питанні про референдум і напружуватися особливо не довелося, — ідею підтримали практично всі фракції, крім комуністів та соціалістів. Вони поставили запитання, яке, власне, завжди було на їхньому щиті: скільки коштуватиме перейменування міста? З’ясувалося, досі ніхто не підраховував. Ініціатори референдуму підкреслюють, що це — тільки опитування, а коли дійде до перейменування, тоді, мовляв, і підрахуємо. Тож не дивно, що суми, які називають опоненти цього заходу, дуже різняться: від десятків до сотень тисяч гривень.

Нинішній міський голова Володимир Пузаков — хоч і комуніст і, мабуть, знає, куди показує полум’яний революціонер Сергій Миронович Кіров на центральній площі міста, — вкотре демонструючи свою неймовірну гнучкість, рішення про проведення референдуму теж підтримав.

Єлизавета — імператриця чи свята?

І все-таки найголовнішою причиною гальмування перейменування обласного центру була і є неоднозначність ставлення інтелігенції й населення краю до назви Єлизаветград. Частина їх — її палкі прихильники (об’єднані переважно навколо місцевого «Руського блоку»). Впродовж останніх років вони вихлюпнули у ЗМІ дуже багато емоцій з приводу того, що місту й досі не повернуто його, як вони вважають, історичну назву. В основі їхньої позиції — теза про те, що на теренах нинішнього Кіровограда до побудови фортеці святої Єлизавети не було нічого, тобто буяв лише дикий степ, серед якого, мовляв, просвіщенна імператриця Єлизавета Петрівна (указ про будівництво фортеці підписаний саме нею) спорудила військову твердиню, а потім — і місто. У дискусії з опонентами, які нагадують про загарб-
ницьку, окупаційну політику імперської Росії щодо тодіш-
ньої України, вони підкреслюють: ідеться насамперед про святу Єлизавету, тітку Пресвятої Діви Марії, і аж ніяк не про імператрицю. Але, як не крути, а практика пристосовувати святих для підсилення впливу і величі августійших осіб — родом із тієї ж сумнозвісної традиції, що й більшовицьке «одностайне схвалення трудящих мас».

Цим уперто нехтують прихильники так званої першоназви. Один зі священиків Української Православної Церкви (фактично — Московського патріархату) відразу ж після прийняття рішення міської ради на сторінках кіровоградської газети «Въедомости плюс» уже пообіцяв кіровоградцям більше благодаті Божої, якщо місту повернуть назву, отриману ним у часи утвердження на цих землях Російської імперії…

Та й твердження, що до 1754 року на місці обласного центру було тільки дике поле (колись наша історія — пам’ятаєте? — починалася з 1917 року), не таке вже й однозначне. Дослідники пишуть про давні поселення скіфів, але й ближча історія досить промовиста. Кілька років тому краєзнавець Юрій Матівос на одному зі старих будинків приватного сектору, не дуже віддаленого від нинішнього центру міста, під шаром старої штукатурки виявив чавунну табличку, яка свідчила, що цю споруду застраховано ще у 1752 році. Хатину ту, до речі, попередня міська влада планувала викупити під етнографічний музей, якого в нас, на відміну від деяких навіть районних містечок, немає, але віз і нині там. Трохи згодом той-таки Юрій Матівос у п’ятому томі давнього видання «Живописная Россия» виявив повідомлення, що поселення, яке передувало Єлизаветграду, називалося Новокозачин. Навряд чи це та назва, яка могла б об’єднати мешканців краю, як і найменування колишніх козацьких поселень — Завадівка, Лелеківка, що нині стали районами обласного центру.

Яка ж назва могла б об’єднати всіх? Кілька років тому, під час чергової спроби стимулювати процес перейменування (а їх було вже не одна й не дві), скориставшись нагодою вікопомного кучмівського референдуму, прихильники назви Єлизаветград ініціювали проведення міського опитування-референдуму щодо назви міста. Його результати, промайнувши у пресі, не були ні осмислені, ні проаналізовані. А вони досить цікаві та обнадійливі.

По-перше, саме формулювання запитань не залишало іншого варіанту, крім підтримки назви Єлизаветград. До речі, цього разу форма бюлетня така ж безваріантна. Отож — результат попереднього опитування, фактично, негативний. Мабуть, тому про нього воліли багато не говорити. Кіровоградців запитували, чи вважають вони за доцільне змінити назву міста. «За» висловився майже 71 відсоток тих, хто взяв участь у референдумі. Прихильників же назви Єлизаветград виявилося трохи менше 35 відсотків.

Очевидно, за ці роки кількість тих, хто не проти перейменувати Кіровоград, побільшала. До речі, саме багато людей старшого покоління, яким дорога нинішня назва міста, розуміючи необоротність історичних реалій, більше схиляються до нової, української назви. Отож питання в тому, щоб знайти консенсус між прихильниками назви Єлизаветград і прихильниками нової — або щасливо знайденої старої, питомо української — назви. Досі дискусії між ними велися здебільшого в емоційній площині, їх же слід перевести у площину наукових аргументів, з погляду археологічних, природно-географічних та історичних фактів. І справді, демократична влада, отримавши результати ще першого опитування городян, мала б цим серйозно зайнятися.

Матеріалу ж для аналізу більш ніж достатньо — наш край, чи не єдиний в Україні, може конкурувати із сусідньою
Черкаською областю за кількістю трипільських поселень; кілька років тому в одному з густозаселених районів — на вулиці Попова — випадково (!) під час будівництва супермаркету виявлено велике скіфське поховання. Що вже казати про ближчий до нас у часі період козацької доби! Наш край багатий на неординарні явища природного характеру. Чого тільки варті Бовтиська западина або таємниці давніх поселень на березі річки Синюхи. До цього аналізу мають бути залучені не лише місцеві науковці, а й столичні та іногородні. Добре було б створити наукову групу, яка б допомогла територіальній громаді знайти правдиве, історично обгрунтоване ім’я для свого міста. Коли ж буде обрано ту владу, в якої руки дійдуть до справжнього, а не декларативного вирішення цієї проблеми? Відповідно до волі, яку вже виявили кіровоградці під час попереднього опитування. Хочеться сподіватися, що рано чи пізно це станеться, адже адекватна назва необхідна для підростаючого покоління, яке мислить по-новому і прагне любити своє місто.

…Натомість городянам хіба що запропонують куций вибір між назвами Єлизаветград і Єлисаветград (так називали місто на початку минулого століття). Демократизм міської влади дозволяє тільки таку амплітуду вибору?