Демократія — надто добра річ, щоб нею ділитися?

Недавно в кабінеті опозиційного депутата я зустрілася з людиною, котра стала легендою у хитрій справі президентського менеджменту. Слово за слово — розговорилися. Обговорюючи кульбіти нинішнього глави президентського секретаріату, співрозмовник зауважив: «Я одного не розумію — чому Балога абсолютно не боїться Ющенка?» Цілком доречне запитання тут-таки отримало кілька, на мій погляд, непереконливих варіантів відповіді того, хто запитував. Мій же варіант такий: Балога дав президентові Гру. Ні, він не зробив Віктора Андрійовича більшою мірою державним діячем, але він дав йому можливість політичного ігрища. Можливість, яку новообраному президентові не змогли забезпечити ні Зінченко, ні Рибачук, ні Порошенко, ні Васюник. Балога перший, хто зміг концентрувати й спрямовувати можливості президента, вести результативні діалоги з опонентами і в хаосі президентських бажань прокладати шлях до їх реалізації.

Повернення президента у велику гру, забезпечене Віктором Балогою під час торішньої квітневої кризи, змусило Ющенка повірити, що Віктор Іванович забезпечить йому й головну мету — пролонгацію влади. І не простої влади, а — золотої.

Для досягнення цієї мети визначено курс — на концентрацію повноважень. Для його реалізації Віктор Ющенко обрав два з половиною шляхи.

Перший — це монопольний контроль над усіма силовиками й правоохоронними органами. Серед законопроектів, надісланих у парламент гарантом як невідкладні, є дуже промовисті. По-перше, про створення Національної гвардії — 40-тисячного озброєного до зубів формування (зі спецназом, авіацією та бронетехнікою), по суті — ще однієї армії, проте з повноваженнями правоохоронного органа і з підпорядкуванням не МВС, не Міністерству оборони, не Мін’юсту, а безпосередньо президентові.

Наступним терміновим законопроектом президента пропонується вивести з системи виконавчої вла­ди прикордонну службу і, зрозу­міло, замкнути її на президента.

Цим самим проектом Банкова вимагає терміново внести зміни в закон, що регламентує роботу ДСЗТІ — так званого урядового зв’язку, який відповідає, зокрема, за «сотки» й «двохсотки» (пригадуєте, як минулої весни ці телефони відключили керівництву Ради?). Нині керівника й заступників цього органу влади призначає Кабмін, але пропонується закріпити це право за президентом. І прикордонну адміністрацію, і ДСЗТІ президентським законопроектом пропонується вивести зі складу центральних органів виконавчої влади й наділити нікому не зрозумілим статусом «органів державної влади». Насправді ця новація — свого роду революція в європейському конституційному праві, бо Європа знає лише три гілки влади: законодавча, виконавча і судова. Де-не-де, правда, ще залишилися символічні монархи. Решта — від лукавого.

У рамках коригування прийнятого бюджету глава держави вперше (!) всерйоз зацікавився фінансуванням армії. І зажадав від уряду виділити 2,5 відсотка ВВП на її потреби — це плюс 12 мільярдів до вже виділеної суми. Відпо­відно до раніше ним-таки затвердженої програми на 2008 рік було розписано обгрунтування для освоєння двох відсотків ВВП. Війна за вікном? Чи вибори?

Незаконну спробу перепідпорядкувати Управлінню держохорони президентський полк із важкою бронетехнікою зафіксував і зупинив профільний комітет Верховної Ради. Після скандалу глава УДО генерал Валерій Гелетей намагається подати те, що відбувається, як виключно свою власну ініціативу. Справді, документ за підписом Віктора Балоги з вимогою «виконати доручення глави держави в повному обсязі в місячний термін» на сайті президента не вивішують, але Гелетей знає про його існування й однак продовжує розповідати населенню казки... Хочеться вірити, що на спробах незаконно передати армійський полк в УДО муситимуть поставити жирну крапку. Бо якщо навіть відкинути пряме порушення Конституції та законів, надзвичайно складно мотивувати, навіщо Управлінню дер­жавної охорони додатково 1800 чоловік і понад вісім десятків БТРів.

Ще один засіб президента, покликаний забезпечити необмежену владу над силовими й правоохоронними органами, — це кадрова політика.

І не чекайте, жодного камінця в город Юрія Єханурова та його заступників — Дєєвої, Буци й Монтрезора — я не кину. Поговори­мо про інше.

У період коаліційних торгів президент закріпив за собою «право» визначати кандидатуру на посаду глави МВС. Хоча, відповідно до все ще чинної Конституції, це — турбота уряду.

Вимушена поступка президента неугодному на Банковій Юрію Луценку компенсується кількома речами. По-перше, раніше виданим президентським указом про необхідність погоджувати з ним, а фактично — з його секретаріатом, усі кадрові призначення всередині міністерства, аж до начальників райвідділів міліції. Але це було б ще півбіди, якби на Банковій від Луценка не вимагали погоджувати призначення з «партнерами», наприклад із мером Києва Леонідом Черновецьким... По-друге, збереженням на посаді генерального прокурора, незадоволення роботою якого Віктор Ющенко у дуже яскравих висловах демонстрував безліч разів. Після ж формування коаліції й уряду президент вирішив, що Медведько на ланцюгу — це те, що потрібно. Олександр Іванович добре розуміє, від кого залежить його перебування на посаді, бо тільки в разі прийняття президентом рішення про непотрібність нинішнього генпрокурора в коаліції з’явиться достатня кількість голосів за відставку Медведька. Це розуміння передбачає уважне й уклінне ставлення до сподівань благодійника, який, таким чином, отримав можливість піднімати й опускати повіки головному каральному органові держави.

СБУ — окрема пісня. В цій організації на площах, звільнених від професіоналів, можна розмістити кілька об’єктів для потреб Євро-2012, а на площі, яка залишилася, від­крити будинок-музей Бориса Берштейна, Антона Яценка та Вік­тора Балоги. У трьох кабінетах, що залишилися, розмістити заступників закарпатського походження на чолі з незаконно призначеним (без погодження з парламентським комітетом боротьби з корупцією та орг­злочинністю) першим заступником Тиберієм Дурдинцем. Не зайвим буде нагадати, що нинішній в.о. голови СБУ протягом півтора року виконує свої обов’язки за наказом... свого попередника Ігоря Дріжчаного. Валентин Наливайченко тимчасово очолив службу на період відпустки Дріжчаного, але той із відпустки до СБУ вже не повернувся... Згідно із законодавством кадрові укази на керівні посади до Служби президент має підписувати за поданням голови (!) СБУ, а голови ж — немає. Про яку законність кадрових призначень взагалі може йтися?

Кадрово-правове свавілля із силовиками стосується не лише СБУ. Свіжий приклад — чергове незаконне звільнення начальника ГУР Міноборони Олександра Гала­ки. Чергове — тому що так само пре­зидент видав незаконний указ про звільнення Галаки в 2005-му, але той через суд відновився на посаді. Цього разу Галака начебто змирився з рішенням президента, це його справа, але ж легітимність призначення нового керівника ГУР та ухвалених ним рішень від цього не зміцниться.

Інший приклад — незаконне звільнення Михайла Юрси, керівника Головної служби оборонної політики секретаріату президента. Про те, що його звільнено й, мало того, — призначено керівником СБУ у Кіровоградську область, Юр­са дізнався з Інтернету, перебуваючи у відпустці. Згодом президент скасував незаконний указ про призначення Юрси, але — хтось же в СП такі нелегітимні укази готує пре­зидентові, а той — їх підписує?!

Підсумуємо. Президент хоче мати власні, аж ніяк не потішні, полки — як у Нацгвардії, так і в складі УДО. Він за законом і без того контролює СБУ, Міноборони, Службу зовнішньої розвідки та ГУР, а за фактом — ще й ГПУ та МВС. Він прагне контролювати комунікації еліти через ДСТЗІ й тримати кордон на власному замку з допомогою контролю над прикордонниками. При цьому він може не сумніватися в лояльності армії під керівництвом Юрія Єханурова, так само як і підрозділів зовнішньої розвідки, очолюваної вірним і досвідченим контррозвідником Ми­колою Маломужем. Та й військова розвідка тепер під контролем Вік­тора Гвоздя, про якого мені, як, утім, і дуже багатьом зацікавленим, відомо переважно те, що він, на відміну від Олександра Галаки, під час Майдану не був помічений у пособництві чинному прем’єр-міністру.

Та й це ще не все. Паралельно зі встановленням і закріпленням контролю над силовими та правоохоронними органами президент у своїй законотворчій діяльності не намагається затушувати вектор, спрямований на ослаблення інших гілок влади. Поданий ним проект закону про Кабінет міністрів не залишає сумнівів у намірі найсерйознішим чином перетягнути ковдру вла­ди на себе. Безперечно, у чинному законі є ціла низка положень, які порушують Конституцію, і вони мають бути виправлені. Проте «Дзерка­ло тижня», тричі аналізуючи у сво­їх публікаціях запропоновану пре­зидентом редакцію закону, вказу­вало на нагромадження нових порушень. Внесених до тексту навіть усу­переч рішенням Конституційного суду.

Додамо до цього запропонований президентський законопроект, який посилює його вертикаль губернаторської влади і ховає при цьо­му давно обіцяну реформу місцевого самоврядування. А ще президент хоче сам формувати Вищу раду юстиції, а в проекті Конститу­ції — Конституційний суд... Віктор Ющенко планує створити антикорупційне бюро — для контролю над вищими держчиновниками. Згадай­мо також про вимогу повністю зняти з депутатів недоторканність з категоричною відмовою ревізувати недоторканність президентську — і зрозуміємо: у разі ухвалення всіх внесених президентом законопроек­тів у цілому, на чому щотижня наполягає Віктор Андрійович, ми отримаємо реалізацію передвиборного гасла «Закон один для всіх», і звучить він так: «Мені можна все».

Будуть усі ці законопроекти ухвалені Верховною Радою чи ні, не будемо гадати, проте їх концентроване існування дає абсолютно виразне уявлення про хід думки демократичного президента.

Другий напрям — це конституційна реформа. У парламенті з нею марудитися Банкова не збирається. В неї на думці референдум. Саме народ, згідно із задумом, повинен буде наділити президента правами, які попередникові Ющенка не снилися й під кольоровою парасолькою Оле Лукойє. У минулому номері «ДТ» Сергій Рахманін досить докладно описав проект Конституції, підготовлений групою, уповноваженою Банковою. Звісно ж, Націо­нальна конституційна рада, яку зби­рає президент, може розраховувати на внесення своїх правок до цього про­екту. Але якщо Верховна Рада ухвалить внесені Юрієм Ключ­ков­ським зміни до Закону «Про референдум», кот­рі передбачають пра­во президента виносити й затверджу­вати на референдумі Конституцію країни, то хоч би які правки вносили відрядже­ні партіями та блоками юристи під час обговорення, Віктор Андрійович вийде до народу з тим про­ектом, з яким захоче. Наявний же проект Конституції перетворить президента на всемогутнього й вільного джина, а законодавчу, судову та виконавчу влади помістить у лампу.

І, нарешті, напівтретій шлях. У Конституційному суді поповнення — троє суддів, призначених президентом, очікують світлого дня складання присяги. Експерти стверджують, що з їхнім приходом на роботу до КС у цьому органі сформується необхідна Банковій більшість. І тоді при розгляді подання про можливість чи неможливість ухвалювати Конституцію на всенародному референдумі, в обхід Верховної Ради, глава держави має дуже високі шанси отримати очікувану ним відповідь.

А тепер виникає питання, навіщо Вікторові Андрійовичу Ющен­ку потрібні: а) такі повноваження; б) концентрована влада над силовиками та правоохоронцями? Ні, запитання «заради чого?» ми поставимо нижче. Які власні проблеми він намагається вирішувати, чаклуючи над екстрактом влади? З ким збирається воювати? І від кого оборонятися погонним ресурсом, практично позбавленим будь-якого контролю з боку інших органів влади? Відповідей може бути кілька.

По-перше, у країні, з трибун якої було сказано так багато про священне право приватної власності, а також необхідність відновити справедливість, забезпечивши бандитам тюрми, не було проведено реприватизації, не ухвалено закону про амністію тіньового капіталу. По суті, поле для шантажу владою вітчизняного бізнесу залишилося безмежним. У Тимошенко на столі — список підприємств, які підлягають реприватизації. У Ющенка за столом — усі правоохоронні органи, а на столі — відкриті рахунки благодійних фондів. На чиєму боці буде бізнес, якому довго нічого пояснювати не треба? І хто сказав, що у переддень виборів це зайве запитання?

Як і в 2005 році, Юлія Воло­димирівна виступає загоничем для ловця, на якого біжить звір. Біжить і несе в зубах кошти, які забезпечують не лише будівництво кількох «Мистецьких Арсеналів», відновлення пам’яток і палаців, а й внески до передвиборного фонду, медіаресурси, бізнес-партнерство для поважних діячів президентського оточення.

Не можна не погодитися з першою леді: якщо ми цивілізована країна, то нормальне законодав­ство про підтримку меценатства ухвалювати треба. Навіть незважаючи на те, що методи накопичення капіталу головними меценатами ще дуже свіжі в пам’яті народу. Але без ухвалення закону про амністію капіталу будь-який збір коштів «під патронатом» ніколи не втратить присмаку рекету.

І ще. Так, суди, прокуратура, МВС та СБУ в Україні-2008 істотно комерціалізувалися порівняно з 2004 роком. І якщо в тебе є кошти, то маєш набагато менше проблем, ніж міг би мати без них. Але чи багато хто чотири роки тому замислювався про IPO та репутацію?

По-друге, безперечно, основне завдання президента — ухвалити потрібний проект Конституції на референдумі. Для результативного проведення референдуму й «правильного» підрахунку голосів потрібен ресурс. Усілякий: організаційний, фінансовий, адміністративний, медійний, а може, й силовий. Не маючи повноважень, закладених у президентських законопроектах, переданих до Верхов­ної Ради як першочергові, цей ресурс отримати в достатньому обсязі неможливо. Тому внесені законопроекти та повноваження, отримувані Ющенком у разі їх затверд­ження — це, швидше, не мета, а засіб, який дає надію на досягнення головної мети.

І, нарешті, третє. Події 2004-го та 2007-го досить ясно дали зрозуміти, що роль людей у погонах може виявитися не останньою при вирішенні гострих внутрішньополітичних криз. Іноді простого нагадування про неї може виявитися досить, як аргументу в суперечці: «Ось я приведу старшого брата — він знає карате». Але для того, щоб подібні аргументи були порожніми словами, необхідно жорстко контролювати всіх «старших братів», незалежно від того, які погони вони носять — червоні, волошкові чи зелені. Крім того, всі реверанси щодо «гармонії» та «єдиної команди» сприймаються як жарти вже не лише втаємниченими, а й широкими електоральними масами. Тютюнець між Ющенком та Тимошенко вже давно нарізно. Отже, на президентських виборах вони зійдуться як закляті друзі. І, можливо, якщо спрацюють механізми, котрі виведуть із перегонів Віктора Януковича, обидва політики опиняться в другому турі. Ви вважаєте, розберуться без «старшого брата, який знає карате»? Дай Боже, звичайно, але, схоже, не всі в цьому впевнені.

Другого квітня кожен, хто розумів, чим загрожує країні скуповування депутатів і формування конституційної більшості під егідою Віктора Януковича, зрозумів президента, який видав указ про розпуск парламенту. Методи викликали гарячі суперечки. Мету ж поділяли всі, хто розуміє необхідність збереження демократії та балансу влади.

Нині, коли ми спостерігаємо аналогічні потуги, але вже не з боку Януковича, а з боку Ющенка, потуги, спрямовані на узурпацію влади, — усі мовчать. Чому?

Ну, стосовно Партії регіонів дуже хочеться сказати словами Єжи Леца: «Дехто німіє від захвату, коли в нього виймають кляп із рота». Але я утримаюся, тому що не все так просто. Опозиції з її тіньовим урядом справді майже не чутно і майже не видно. І не лише тому, що їх із якоїсь невідомої для мене причини не пускають на засідання Кабінету міністрів.

По-перше, лідери регіоналів зайняті ревізією взаємостосунків і розробкою майбутньої стратегії. Якщо план Ахметова досить зрозумілий — не залишатися сам на сам із Тимошенко і для цього максимально підтримувати президента як буфер, як щит, як фігуру у грі, то із самовизначенням Віктора Федоровича складніше. Він має намір встановити свій порядок у партії, сконцентрувати владу, провівши реформу статуту, послабити адміністративний вплив Колесникова і на майбутні вибори йти не на чолі партії, що само собою зрозуміло, а на чолі іменного блоку Януковича. Таким чином глава Партії регіонів має намір розмити «пакет акцій», який належить людям, котрі примусили його відмовитися від влади, погодитися на дострокові вибори і не забезпечили перемоги. У тому, що дострокові парламентські вибори неминучі, Янукович не сум­нівається й поспішає максимально підготуватися до цього останнього бою. Що, безумовно, забирає багато сил та часу, відвертаючи увагу від формування публічної позиції і діяльності законотворчої, якою він повинен займатися за статусом народного депутата.

По-друге, Янукович не втрачає надії зробити Віктора Ющенка прагматичним прибічником свого плану. Цей план не є таємницею для президента і полягає в такому: переформатувати коаліцію і, як умову цього переформатування, забезпечити прийняття в Раді основних президентських законопроектів. Джерела, надзвичайно наближені до Віктора Федоровича, стверджують, що він нібито озвучив під час зустрічі з президентом згоду стати прем’єр-міністром з урізаними повноваженнями. Тобто задовольнитися тими ступенями свободи, які залишаться у глави виконавчої влади після прийняття президентського варіанта закону про Кабінет міністрів. І як наслідок розіграшу такої комбінації — повернення на прем’єрську посаду — Янукович висловив готовність не брати участі у президентських перегонах, що для Віктора Ющенка, принаймні з огляду на нинішні рейтинги, надзвичайно важливо: якщо у виборах братимуть участь Тимошенко і Янукович, другий тур чинному президентові не світить. Січневе дослідження, проведене на замовлення Банкової однією з серйозних соціологічних служб, дає привід замовникам замислитися: результати, відповідно, — 24, 21 і 12 відсотків.

У принципі, про переформатування коаліції почали говорити набагато раніше, ніж планувалося, тобто вже тепер. Питання лише в тому, яка частина неминуче розколотої в такому разі фракції «НУ—НС» збереже за собою статус право­наступниці — помаранчева чи пропрезидентська. Питання не порожнє, адже відомо, що суб’єктами формування коаліції є фракції. Втім, цю проблему можна буде вирішити й в інший спосіб — прийняттям закону про імперативний мандат. І тоді — хто не з нами, той не депутат. Той виходить на свободу, де його гостинно чекають — ГПУ, МВС, СБУ, Нацгвардія, переважно підцензурні медіа і право віддати свій голос за президентський варіант Конституції на референдумі.

На випадок невдачі дивися пункт перший — Партія регіонів готується до дострокових виборів, які можуть бути оголошені не раніше (і не пізніше?), ніж через рік роботи нинішнього достроково обраного парламенту. Що ви кажете? Не­має реєстру виборців, без створення якого, як написано в законі, вибори не можуть бути проведені? Ви цілковито маєте рацію. Проте традицію крутити законом, а коли потрібно — ігнорувати його наша різнокольорова влада свято шанує. Кожного, хто цього не розуміє, очікує зустріч із ГПУ, МВС, СБУ, Нацгвардією, а у разі надзвичайного розпачу — з прикордонниками.

Оскільки існує київський суд Пе­черського району, не візьму на себе відповідальність стверджувати, що цей план живе в голові Вік­тора Януковича, а не якихось наближених мрійників :). Припущу, що цей план може бути не єдиним. Альтернативний два роки тому в ході двохраундних переговорів обговорювався між Тимошенко й Ахме­товим — прийняття парламентом Конституції, яка скасовує посаду пре­зидента як таку. Юлії Володи­мирівні, у принципі, однаково як називатися — президентом чи канцлером. «Канцлер Янукович» — теж звучить. І є дані, відповідно до яких гармонія у стосунках президента і прем’єра наблизилася до тієї точки, яка може стати кнопкою поновлення цих переговорів. Водночас лідери ПР не поспішають починати активні переговори з Тимошенко. Та про всяк випадок хранителем іскри діалогу є пан Клюєв.

У надійність домовленостей як з однією, так і з другою стороною Янукович не дуже вірить. От і зважує, що краще — гра з президентом, яка дає надію на усічене тимчасове прем’єрство, чи поєдинок блоків «Я» й «Ю» за право очолити або програти все в результаті парламентських виборів.

А поки лідери «Регіонів» усе зва­жують, користуються зором і слу­хом вибірково. І ось уже кілька тиж­нів активно не помічають очевидного комплексу президентських заходів, спрямованих на концентрацію влади. Зрештою, мають право, вони заклопотані серйозною справою — блокуванням трибуни, а також думками про те, як вийти з безглуздої ситуації з цим самим блокуванням, у яку самі себе й загнали...

Опозиція Ющенка виявилася спроможною захистити суспільство від узурпації влади у квітні-травні 2007-го. Опозиція Януковича в 2008-му таких талантів поки що не виявила.

А що ж Юлія Володимирівна? Вона теж поки мовчить. Звичайно, можна виправдувати її тим, що вона приймає муки за нас, намагаючись максимально довго втриматися в кріслі глави виконавчої влади. Планів у Тимошенко громаддя, й серед них пункту про швидкий відхід із посади немає. Але є, безсумнівно, ще один момент. Схоже, Юлія Володимирівна не сумнівається в тому, кому після президентських виборів дістануться повноваження, які стягає Віктор Андрійович. Коли так, то даремно. По-перше, здобуття необмеженої влади за допомогою референдуму і затвердження бажаного проекту Конституції при вмілому використанні набутого ресурсу Віктором Івановичем може внести істотні корективи до списку кандидатів у президенти. А от Юлію Володимирівну, яка вже не депутат, при виході з Кабміну треба уточнювати хто зустріне?

По-друге, скажу вам по секрету як громадянин, — ні Тимошенко, ні Ющенко, ні Янукович, ні Петренко чи Іванов за жодних обставин не повинні дістати повноваження, які містяться як у розробленому проекті Конституції, так і такі, що випливають, за сукупністю, з внесених президентом у парламент невідкладних законопроектів. Чому? Тому що ми вільна країна. Поки ще не правова, не надто демократична, не цілісна, яка ще й остаточно не самовизначилася. Але вільна. А отже, має шанс перетравити весь цей підлітковий хаос; пережити цю еліту, яка дедалі частіше нагадує ліквідаційну комісію. А якщо молодий організм увіпхнути в панцир особистісних повноважень хоч би кого там було, то в межах суб’єктивно-застосовуваних президентом ГПУ, МВС, СБУ, Нацгвардії, судів і повноважень ми можемо виростити те ж саме, що створювали компрачикоси.

І тепер головне питання. А заради чого боротьба за неосяжні повноваження? Соціологи зазначають, що в суспільстві наростає попит на розумний авторитаризм, освіченого диктатора. Ключове слово в цій ситуації — «освіченого». Хтось заслужено претендує на це визначення? Хтось має системне бачення, як перетворити країну? Хтось готовий жертвувати рейтингом, а отже, кар’єрою заради конче потрібних країні реформ? Хтось готовий давати населенню вудку замість жбурляти «маленьким українцям» рибу? Хтось готовий відстоювати пріоритети розвитку замість того, щоб боротися за нав’язування пріоритетів розподілу? Хтось може називатися дер­жавним діячем? Якщо ви маєте позитивну відповідь на ці запитання, то у вас немає причин для занепокоєння й прояву пильності.

Тим, хто не бачить особистісного втілення всіх цих, таких потрібних для нинішнього стану України, якостей, в очі кидається наявність двох тенденцій: неприборканого «всіхнього» популізму, який не припускає шанобливого й чесного діалогу влади (та й опозиції) з громадянами, й такого ж неприборканого прагнення до концентрації влади. І ці обидві тенденції являють серйозну небезпеку як для суспільства, так і для майбутнього країни.