Демократія в медійному бульйоні

В Україні в результаті президентських виборів переміг шоумен Володимир Зеленський - людина без попереднього політичного досвіду. Впродовж усієї виборчої кампанії він, фактично, уникав спілкування з представниками традиційних медіа, трохи змінивши тенденцію хіба в останні тижні перед другим туром. Почасти - через погану гру актора у пінг-понг. Але, на відміну від інших кандидатів (не кажучи вже про його попередника Петра Порошенка), публічні заяви Зеленського лунали переважно через сторінки в соцмережах - його власні або ж його команди та прихильників.

Того ж дня на Шрі-Ланці відбулася серія жахливих терактів, унаслідок яких загинуло понад 300 людей і понад півтисячі постраждало. Уряд країни майже одразу обмежив доступ до соцмереж та месенджерів, обґрунтувавши це необхідністю блокувати поширення панічних настроїв і зберегти громадський порядок. Після того, як хвиля шоку трохи вщухла, блокування зняли.

Утім, блокування соцмедіа - це не лише спосіб збереження громадського порядку. Після загострення антиурядових протестів у Венесуелі до схожого кроку вдався й Ніколас Мадуро. Мотиви цього рішення навряд чи треба пояснювати, хоча, певно, офіційна позиція теж тією чи іншою мірою може бути вкладена у формулювання "збереження громадського порядку".

Взаємини між медіа та політикою завжди були неоднозначні. Лише на початку минулого століття з'явилися перші науково обґрунтовані теорії їх впливу на громадську думку - і, відповідно, забезпечення підтримки з боку населення чинних політичних еліт. Але інтуїтивне розуміння того, що певна модель комунікації влади з громадськістю впливає на легітимність цієї влади, простежується, щонайменше, кількома століттями раніше. Згадаймо принаймні "чотири теорії преси" американських дослідників Фреда Зіберта, Теодора Петерсона і Вілбура Шрамма: авторитарна модель (де, очікувано, преса виконує лише функцію одностороннього повідомлення волі влади) ними датується ще XVI століттям - або часом появи перших друкованих медіа.

Нині ситуація змінюється не лише докорінним чином (із появою нових медіа й Інтернет-технологій), а й надзвичайно швидкими темпами. Дослідники і оглядачі ледве встигають вихопити актуальні тенденції й осмислити їх принаймні в короткотерміновій перспективі. Та ці спроби зазвичай зводяться до намагань пояснити, чому так сталося. Чому традиційні медіа занепадають? Чому знижується довіра до медіа (у 2018 році вона лише трохи зросла)? Чому ширяться популістські й екстремістські рухи - навіть у сталих демократіях? Чому, зрештою, перемагають Трамп і Зеленський?

Та важливіше зосередитися й на наслідках цих подій - хай навіть короткострокових, але таких, що дають розуміння: до чого в майбутньому нам слід готуватися? Яких наслідків очікувати від зміни взаємовідносин медіа й демократії в сучасному світі? І що це означає для України?

Медіа поглинули суть

Наше майбутнє - мінливе, непевне, складне й неоднозначне. В англійській мові для цього навіть є окрема абревіатура - VUCA (відповідно, volatile, uncertain, complex, ambiguous). Розвиток передбачає наявність точок біфуркації, після яких - або подальша трансформація, або загибель. Світ опинився перед, щонайменше, трьома викликами: кризою ліберального наративу, фрагментацією світу і прискоренням науково-технічного прогресу.

Ліберальний наратив визначав розвиток людства від часів буржуазних революцій у Європі, географічних відкриттів, Реформації і тривав упродовж усього XX століття. Спрощено - це промоція демократії та ринкової економіки у глобальному масштабі. Слова Черчилля, що демократія є найгіршою системою врядування, але найкращою, порівняно з іншими, набули ще більшої актуальності. Упродовж минулого століття ліберальний наратив мав переконливих антагоністів у вигляді фашизму й комунізму. За твердженням автора бестселера "21 урок для
ХХІ століття" ізраїльського історика Ювала Ноя Харарі, ліберальний наратив занепав через відсутність саме цього протистояння.

Парадоксальним може видатися той факт, що центри, в яких саме й започаткувався ліберальний наратив - США та Європа, - нині стають місцем чи не найзапеклішого його випробування на міцність. Масштабне зростання підтримки популістських і радикальних сил, що критикують ліберальне, глобалізоване бачення світу, найгостріше виявляється саме у Сполучених Штатах і країнах ЄС.

Як наслідок, архітектори повоєнного світового порядку, побудованого на інститутах глобального управління (ООН, МВФ, СОТ тощо), або самоусуваються від їх підтримки, або (через внутрішньополітичні та економічні проблеми) нездатні надавати її достатньою мірою. Це призводить до фрагментації світу - втрати потенціалу міжнародного співробітництва, поступової локалізації й регіоналізації міжнародної політики. Дослідники сучасного світового порядку характеризують його як позаполярний (non-polar), на відміну від монополярного чи багатополярного (біполярність "холодної війни" канула в минуле), коли існують певні чітко визначені центри сили. Термін "позаполярний", до речі, належить президентові Ради з міжнародних відносин Річарду Хаасу, який у своїй праці "Світовий безлад" ("A World in Disarray") стверджує, що наш світ - це "світ розподіленої сили, і все більша сила в різних її проявах зосереджується в недержавних а́кторах". Серед них - і медіа.

Прискорення розвитку інформаційно-комунікаційних технологій заклало основу для якісно нового етапу еволюції глобального суспільства - інформаційного. Інформація стала помітним засобом впливу на міжнародних а́кторів. Інформаційна складова зовнішньої політики держав виявляється у використанні зовнішньополітичних комунікативних технологій (публічна дипломатія, культурна дипломатія, медіадипломатія, Government Relations, Investment Relations, державний брендинг, стратегічні комунікації тощо) та інформаційних озброєнь (інформаційні, кібер-, когнітивні чи смислові та гібридні війни, спеціальні інформаційні та психологічні операції тощо). Недержавні а́ктори (від неурядових організацій до злочинних і терористичних угруповань) отримують можливості впливу на держави, чого в такому масштабі, як нині, не спостерігалося впродовж історії міжнародних відносин.

Змінюються підхід до формування політики й цикл існування політичних систем. Доступність джерел і каналів поширення інформації призводить до явища "інформаційної кризи", тобто ускладнення пошуку релевантних відомостей для ухвалення рішень на найвищому рівні. Безумовно, це впливає на дії міжнародних акторів, створює ризики раптового зростання нестабільності на глобальному рівні.

Політика остаточно медіатизується - підлаштовується під вимоги й формат медіа, які її транслюють. Згадаймо бодай довгоочікувані дебати між кандидатами в президенти України на НСК "Олімпійський" - суто медійне явище, призначене передусім для перегляду з телеекранів або ґаджетів. Чи можна було уявити, що там відбудеться раціональна, зважена дискусія з використанням класичних моделей аргументації? Форма, а не суть того, що транслюється, остаточно стає головним

Примат форми

Втім, перші у світі телевізійні дебати 1960 року між Річардом Ніксоном та Джоном Кеннеді теж були боротьбою форми, а не суті. Варто лише нагадати, що Ніксон перед камерою почувався невпевнено, виглядав знервованим, а на додачу до цього - ще й пошкодив напередодні ногу. Його невдалий "формат" значною мірою став причиною перемоги Кеннеді на тодішніх президентських виборах.

Інший кейс: у фільмі "Екзамен" 2009 року десятеро претендентів змагаються за посаду керівника великої компанії, при цьому виконуючи досить дивні умови. Але ключове в цій стрічці відбувається у фіналі, коли нам показують, що один із учасників, котрий вибув одним із перших, і був справжнім керівником, але через свою природну сором'язливість потребував більш представницького обличчя.

Об'єднує ці два приклади одна теза: публічний дискурс нині віддає перевагу передусім формі. І лише згодом може виникнути бажання зануритися у зміст. Це твердження справедливе й для політики. Поширення медіа - як традиційних, так і нових - долає розрив у просторі й часі між політиками й громадянами. І часу обміркувати зміст тих чи інших політичних рішень часто немає, тож доводиться компенсувати його формою, за якою може взагалі не бути нічого (хоча інколи трапляється й навпаки).

Британський дослідник Ендрю Чедвік пропонує називати сучасну медійну реальність "гібридною" - в тому сенсі, що вона є конгломератом: переваги новітніх медіа поєднуються із впливами традиційних ЗМІ. Тобто вона не виключає впливу традиційних медіа на перевагу сучасних, а, навпаки, - поєднує їх. Тобто традиційні медіа не зникнуть, змінюється їх роль в інформаційному просторі.

Ще рік тому можна було всерйоз говорити про безперспективне майбутнє традиційних медіа. Рівень довіри до них падав кілька років поспіль (за даними Edelman Trust Barometer), а нашестя "брехливих новин" (fake news) і прихід епохи "постправди"/"постістини" ніби підбивали риску під цілою епохою. Проте ситуація змінюється. Довіра до традиційних медіа починає зміцнюватися (хоча й досі перебуває на позначці трохи нижче 50%). Дослідники впроваджують дедалі більше способів боротьби з дезінформацію і fake news. Зростає усвідомлення необхідності поширювати медіаграмотність та прищеплювати критичне мислення. Спостерігається закономірна тенденція: нові медіа, як оперативніші джерела інформації, повідомляють новини, а традиційні медіа (як інститути з тяглою історією й власними редакційними стандартами) беруть на себе роль перевірки, осмислення та навіть тлумачення інформації. І не просто традиційні медіа: йдеться насамперед про конкретних журналістів, лідерів думок, громадських авторитетів.

Медіатизована демократія

Класична ліберальна демократія має два базових інструменти народного волевиявлення: вибори й референдум - події точкові, як у часі, так і в просторі. Медіатизована демократія, натомість, стежить за політиками в режимі реального часу і будь-де. Транспарентність політики набуває нечуваних масштабів, покладаючи додаткову відповідальність на політичний клас: нині неможливо ігнорувати жоден голос, навіть голос меншості. Адже через медіа ця меншість цілком здатна резонувати. Ультрамодна, але не розтлумачена навіть її апологетами концепція "держава у смартфоні" знаходить відгук і в політиків, і в громадян.

Власне, в новому фільмі про вихід Великої Британії з ЄС під назвою "Брекзит. Негромадянська війна" (Brexit: The Uncivil War) на цьому й наголошується: організатори кампанії "за вихід" поцілили в аудиторію, якої традиційні інструменти народного волевиявлення просто не охоплювали. Вони змогли цю аудиторію мобілізувати й спонукати до зміни реальності політичної. Політики, які сповідують ідеологію "брекзиту", напередодні вибрів до Європарламенту сформували партію під однойменною назвою, за яку було зібрано 31,6% голосів. Вона проводила свої агітаційні зустрічі під гаслом "мітинги за демократію", а її твіттер-сторінка після перемоги повідомила - "сьогодні демократія перемогла". Якщо згадати президентські вибори у США 2016 року, то паралелі стають очевидними.

Усезагальна транспарентність політики несе свої ризики. Чи можна було б сподіватися, що Карибська криза 1962 року вирішилася б так, як вирішилася, якби вона сталася зараз? Слід нагадати, що тоді американська преса майже не повідомляла про розгортання ядерних ракет СРСР на Кубі, а переговори між США й Радянським Союзом велися в умовах підвищеної секретності. Нині будь-яка криза в будь-якому куточку світу може миттєво стати відомою широкому загалу, який вимагатиме від свого уряду "щось зробити". До речі, ще в 1997 році про це явище писав британський історик Філіп Тейлор, назвавши його "політикою чогосьроблення" (do-something policy). Тренд укорінився і в Україні, викликаний сповзанням демократичних інструментів до популізму й посилений медійними можливостями соцмереж, які "ЗеКоманда" намагається вивести на рівень реальної політики.

Виникає потреба формування балансу між публічністю та підзвітністю політики (яку громадяни можуть і мусять контролювати) й питаннями національної безпеки (які мають розв'язуватися без розголосу, бо це загрожує поширенням панічних настроїв і небезпечною ескалацією). Можливо, рішення полягає в обмеженні роботи медіа в такий час, як це було зроблено урядом Шрі-Ланки? Але тоді постає інша проблема: чи не зловживатиме влада цим інструментом для придушення демократичних свобод - як це робиться у Венесуелі?

Від умовної конфронтації - боротьби за громадську думки - медіа й політика повинні перейти до умовного "пакту про баланс", аби спільно вирішити дилему хиткої межі між свободою слова й думки та (загально) національною безпекою - звісно, на умовах взаємної відповідальності й контролю. Якщо у "1984" Джорджа Орвелла контроль держави через медіа виглядав загрозливим, то в сучасному світі цей акцент помітно змістився у напрямі, авторами непередбаченому. А саме: відчуваються зміни, але сформулювати їх не можемо.

Такий баланс було встановлено свого часу між державою та ще однією суспільною інституцією - церквою. Саме це відбулося в період активного становлення національних держав і ліберальної демократії. І чинник верстату Гутенберга, новітніх на той час медіа, зіграв тоді особливу роль каталізатора.

Поява "пакту про баланс" нині видається утопією, але час і ризики вимушено підштовхуватимуть медіа й політику рухатись до його укладання.

Медіа трансформують демократію

Недавня президентська кампанія в Україні багато в чому була безпрецедентною. Для країни - кількістю кандидатів, активізацією соцмедіа як інструменту політичної комунікації, зрештою - демократичністю процесу волевиявлення. Для світу - унікальним форматом дебатів на стадіоні. Та повернімося до головного питання: які наслідки мають вищенаведені тенденції для України - у світлі ланцюжка виборів?

Україна пройшла поворотний момент трансформації політико-медійної реальності: старі методи комунікації з населенням не діють і в близькій перспективі не поновляться. Робота на одну-єдину аудиторію (якою була передвиборна кампанія Петра Порошенка) і закритість політики від медіа остаточно відійшли в історію. До людини без попереднього політичного досвіду, якою є Володимир Зеленський, контроль із боку громадськості та медіа буде особливо прискіпливим, - тож перед ним постає надзвичайно складне завдання: досягти широкого суспільного консенсусу в умовах гібридної війни з Російською Федерацією і кризових явищ у міжнародній системі в цілому.

Зміна правил покладає додаткові обов'язки на громадян. Наскільки ми готові брати участь у широкому діалозі з питань політики і взаємодіяти з обраними політичними лідерами? Чи вважаємо ми себе достатньо компетентними, аби бути впевненими, що наша думка має вагу, порівняно з іншими? Так, нові медіа дають можливість висловитися і бути почутим кожному, - але як часто ми беремо реальну відповідальність за сказане/написане й готові втілювати його в життя?

Слід не лише вимагати змін від політики й політиків та керувати цими змінами, а й змінюватися самим відповідно до нових умов. Раніше це можна було описати словами "побудова справжнього громадянського суспільства". Нині, певно, цьому процесові більше пасує такий опис: бачити реальність того, що відбувається довкола, формувати критичне мислення й усвідомлювати власну відповідальність як громадян демократичної держави. Хай і транзитивної.