Dehumanization. XXI століття

Рішення РНБО про припинення соціальних виплат громадянам, що проживають у зоні АТО, стало одним із найбільш спірних. Річ не тільки у вкрай хисткій правовій основі. Річ іще й у тому, що цей документ, як лакмусовий папірець, дав змогу оцінити ступінь моральної деградації змученої непосильними випробуваннями останнього року України.

З українським суспільством відбувається те, що в англомовній науковій літературі називають dehumanization - "втрата людських рис", "нелюдськість". Накопичена сума пережитих страждань поступово вбиває здатність співчувати. Традиційні моральні константи відкидаються.

Починається все з того, що вже навіть людська смерть перестає бути трагедією. Країна більше не стає дибки від болю й жаху, дізнаючись про неймовірну ціну конфлікту, що триває на сході. Солдатські смерті легко й цинічно використовують у політичній пропаганді - підняти рейтинги й підігріти загальний градус войовничої риторики.

А життя мирного жителя знецінюється й геть до нуля; в Україні жодного разу не було оголошено жалоби за загиблими цивільними. Навіть після моторошного випадку, коли снаряд, який потрапив на футбольне поле, вбив кількох дітей у селищі Жовтневе під Донецьким аеропортом. І ніхто ніколи не ставив запитань про кількість жертв серед мирного населення - їх чи то не підраховують, чи то їхню кількість не оприлюднюють. Прикидати доводиться тільки за відомими закономірностями, виведеними на підставі сумного досвіду подібних конфліктів.

Якщо в сучасній війні 90% жертв - представники мирного населення, то можна, наприклад, офіційні цифри загиблих військовослужбовців від штабу АТО помножити на дев'ять. Це не дасть справжньої відповіді, але дасть уявлення про масштаби кошмару, що відбувається. Очевидно, що лік пішов уже на десятки тисяч. Але суспільство реагує на це байдужіше, ніж на смерть сотень минулої зими. Емоційна втома бере своє.

Це, до речі, одна з причин, чому стара Європа всіляко уникає ескалації будь-яких конфліктів на своїй території. Хоча болючих точок там більш ніж достатньо. Вони давно вже зрозуміли те, що невдовзі зрозуміємо й ми: тонкий шар гуманізму дуже легко злітає і з окремої людини, і - ще легше - з цілих народів. Але тоді, за мовчазного схвалення більшості, влада отримує можливість із розважливим цинізмом вирішувати, кому жити, а кому ні. Керуючись, зрозуміло, державними інтересами. І ніхто - ніхто! - не застрахований від того, що заради цих інтересів не пожертвують саме ним.

Сьогодні керівництво країни скидає "баласт" із кримчан і дончан. Ви й справді вважаєте неймовірною ситуацію, коли в критичний момент аналогічно вчинять з одеситами, харків'янами, львів'янами, тернополянами, сумчанами або киянами?!

Рішення РНБО у звичайний час цілком справедливо назвали б кошмарним і нелюдським.

По-перше, формально в країні немає воєнного стану і діють закони мирного часу. Жоден закон мирного часу не дає главі держави повноважень одним підписом позбавити конституційних гарантій сотні тисяч громадян.

По-друге, влада холоднокровно ставить на межу виживання людей, що само по собі погано й неправильно.

По-третє, закликаючи "жити по-новому", люди, відповідальні за вироблення рішень, із дивовижною легкістю розписалися у власному безсиллі, коли звичайна система дала збій. У публічному просторі ніхто навіть не намагався обговорити альтернативні форми захисту громадян на непідконтрольних територіях. У кулуарах українські чиновники залишаються напрочуд глухими до пропозицій міжнародних організацій, які мають досвід роботи в зонах воєнних конфліктів. Хоча у світовому досвіді нетривіальних виходів із подібних ситуацій нагромаджено чимало.

Однак це рішення впало на підготовлений ґрунт.

Блогери засипали Мережу постами на тему "так їм і треба".

Інтелектуали пишуть довгі розумні тексти, пояснюючи на прикладах і з безліччю аргументів, чому саме так і слід було зробити з погляду державних інтересів у даному конкретному випадку.

Серед тих, із ким мені довелося обговорити цей документ особисто, знайшовся тільки один затятий прихильник такого підходу. Інші з жалем констатували, що людей, звичайно, шкода, але іншого виходу немає. "Знаєш, у людей тут про інше голова болить. У ситуації, коли реальні доходи населення впали вдвічі, ніхто не готовий зі своєї кишені платити невідомо кому: чи то пенсіонерам, чи то терористам", - відверто пояснив один з моїх співрозмовників.

Зрозуміло, ніхто з них не поцікавився масштабами потенційної гуманітарної катастрофи.

А вони - великі.

Якщо для простоти підрахувати, що Донецька область розділена навпіл лінією фронту, то на зайнятій бойовиками території опинилося близько 700 тисяч пенсіонерів. Близько половини з них уже переоформили собі виплати у прифронтових містах з української сторони. Спритні місцеві ділки вже організували "пенсійні тури" і возять людей по інстанціях організованими групами.

Без коштів для існування (за винятком громадян, що виїхали й переоформили виплати) залишаються близько 400 тисяч людей. Це та сама група ризику, якій у європейській (принаймні географічно) країні в XXI ст. загрожує голодна смерть. Або смерть від хронічних хвороб, які обсідають старих, бо значну частину своєї пенсії вони витрачали на "довічні ліки". Голод і хвороби - найпоширеніша причина смертей мирних громадян на війні. Від них гине більше людей, ніж від куль і осколків.

Зрозуміло, це вкрай оцінна цифра. Вона не включає сотень тисяч безробітних, не включає нових пенсіонерів, які цього року не змогли оформити офіційно свій вихід на пенсію - до війни щорічно близько шести тисяч жителів області йшли на заслужений відпочинок.

Місячна потреба для виплати пенсій у зоні АТО становить трохи більше ніж 1,5 млрд грн. Тобто, якщо ті самі 7 млрд грн, що залишилися в кримських сховищах, буде передано чи то Україні, чи то "ДНР", на що останні дуже розраховують, гуманітарну катастрофу можна буде віддалити місяців на чотири. Теоретично.

Насправді ж не факт, що ці гроші допоможуть. З тієї простої причини, що Україна взяла курс на фінансову блокаду, оголосивши про припинення обслуговування банківських рахунків на непідконтрольних територіях. А "ДНР", зі свого боку, взагалі не має системи соціального захисту, так само як і інших інститутів, не пов'язаних безпосередньо з війною. Тобто жодна сторона просто не має ефективного працюючого механізму дистрибуції кримських і будь-яких інших грошей.

Чи можна такий механізм створити? Практика інших конфліктів показує - можна. Жодна країна в такій ситуації не відмовлялася від своїх громадян, якщо справді вважала їх своїми.

Найближчі наші сусіди праворуч і ліворуч на карті, наприклад. Молдова платила і платить Придністров'ю. Політика Кишинева щодо цього виявилася логічною і послідовною: ми не визнаємо "республіку", отже, це наша територія і наші громадяни. Можливо, саме тому Молдова не тільки без жодних перешкод підписала Угоду про асоціацію з ЄС, а й уже отримала безвізовий режим.

Росія п'ять років утримувала Чечню, не маючи контролю над регіоном. З боку росіян це був помпезний і дорогий символічний жест, який означає, що РФ вважає цю територію лише тимчасово неконтрольованою, але своєю. В Абхазії і Південній Осетії російське керівництво відразу ж узяло на себе утримання соціальної інфраструктури, і це була потужна заявка на ці регіони, значно могутніша, ніж танкові колони "миротворців" на вулицях Цхінвалі.

Сербія два роки утримувала сербів у Косово (тих, хто не відмовився від громадянства). Що особливо лютило нову владу незалежного краю - Белград платив своїм пенсіонерам і бюджетникам більше, ніж могла дозволити собі Приштина.

Індонезія не припиняла фінансувати захоплені повстанцями території під час конфлікту на Філіппінах.

Сирія фінансування бунтівних територій припинила, але через кілька років після початку конфлікту. Довго боролася за спірні землі, але саме перекриття грошового струмочка стало чітким і ясним сигналом: здаємося.

Та Україна і тут знайшла свій унікальний шлях. Вважаємо територію своєю, але не платимо. "Республік" не визнаємо, але вимагаємо від них утримувати пенсіонерів. Пояснюємо жорстоке рішення війною, так і не оголосивши війни...