Дефіцит безпеки. Вища ліга вітчизняних політиків не переймається зовнішньополітичними реаліями, в яких перебуває Україна

Оцінюючи зміст і тональність дискусій, якими нині захоплений вітчизняний істеблішмент, насамперед завважуєш дріб’язковий масштаб тем і рефлексій. Причина зрозуміла — на носі президентські вибори, і на головне крісло країни претендують лідери політичних сил, котрі займають верхні рядки рейтингів та представлені у Верховній Раді. За вкоріненою у нас звичкою, під час виборчих кампаній їх учасники вкрай рідко ведуть осмислений діалог із суспільством, замінюючи предметну розмову набором загальних гасел та кліше.

Тим часом процеси як усередині нашої держави, так і поза її межами розгортаються за своїми законами. І якщо на перебіг подій у країні ще більш-менш впливають характер виборчих змагань та діяльність влади, то на світовій арені природа явищ формується за правилами, яких Україна, на жаль, майже не визначає. Причому такий сумний висновок стосується всього комплексу питань геополітики і геоекономіки.

Простіше кажучи, практично на всіх напрямах зовнішньої активності (точніше — зовнішньої бездіяльності) наша держава надбала цілий набір чинників, які витіснили її на узбіччя світових процесів. На сьогодні маємо повний комплект несприятливих обставин, які загрожують або вже в найближчій перспективі можуть загрожувати нашим національним інтересам та безпеці.

Прикро, але усвідомлення цього рідко навідує голови тих, кому посада велить визначати і втілювати в життя засоби протидії негативним чинникам та тенденціям. Не додає оптимізму й той факт, що в публічній риториці головних претендентів на президентську посаду майже не чути аналізу вже наявних проблем та ризиків, які вагомо, грубо і зримо постануть перед кожним, хто всядеться у найм’якіше крісло держави.

Почну з макрооцінки сучасних трендів. Нині світ стоїть за півкроку до глибокої перебудови свого устрою. Фінансова криза, яка уразила (а то й обвалила) донедавна міцні економіки, і зміна геометрії світової економіки, що триває, неминуче приведуть до кардинальних перетворень у глобальній фінансово-економічній системі. Це відбуватиметься одночасно з переформатуванням системи міжнародної безпеки, яка склалася у другій половині минулого століття.

Зрозуміло, що всі без винятку гравці світової шахівниці зараз активно працюють, і ліктями також, над пошуком та облаштуванням свого нового місця у новому світі. На це, висловлюючись військовою лексикою, кинуто всі наявні сили й засоби. Адже кожна країна хоче забезпечити собі чільну роль у формуванні порядку денного XXI століття.

У цих процесах наша країна може зіграти особливу партію. Цю можливість визначає той факт, що сьогодні Україна ще перебуває у сфері інтересів майже всіх центрів впливу: Європи, Америки, Азії, Росії. Якої якості ці інтереси стосовно нас — питання десяте, про нього далі. Однак зрозуміло, що Київ може грати, і грати серйозно. Для цього треба змінити нашу тактику з пасивного споглядання і канючення милості на активну, наступальну дію. Інакше скоро впритул зіштовхнемося з тим фактом, що майбутнє України у світі визначатиме не Україна. Від неї просто нічого не залежатиме.

Тому завданням номер один для нового керівництва країни має стати ретельний, безпристрасний аналіз чинників, який дозволить нам визначити напрями розвитку нашої держави, принаймні до середини цього століття. Визначальні серед цих чинників — наслідки світової економічної рецесії, нове співвідношення сил на міжнародній арені, виникнення конфліктогенних зон, неефективність наявних механізмів безпеки. На основі проведеного аналізу має бути розроблений логічно-послідовний план дій із модернізації країни, виведення її на нові геополітичні рівні.

Економіка

Світова фінансово-економічна криза чи не найсильніше пошарпала саме українську економіку. Якщо судити з дій влади — уряду, парламенту, президента, — то може скластися враження, що вона не розуміє ні причин економічного обвалу, ні способів боротьби з ним. Хоча випадкового тут мало, адже економіку, побудовану на експорті сировини (а не технологій, товарів та послуг), інша доля спіткати й не могла.

Структурні економічні трансформації з одночасною стабілізацією влади видаються єдиним запобіжником проти перетворення України на постійно відсталу, бідну, невпевнену в собі країну. Розуміння життєвої необхідності таких реформ особливо важливе з огляду на те, що одним із наслідків світової кризи є посилення ролі держави як регулятора економічних процесів.

Поясню. Коли світова економіка розвивалася шаленими темпами і над головою було чисте безкризове небо, в країнах особливого добробуту почали лунати сміливі голоси про швидке відмирання держави як такої. Мовляв, ринок і великі корпорації замінять її. Однак щойно віртуальні економіки здулися і криза вдарила в сонячне сплетіння — банкіри й топ-менеджери побігли на уклін до своїх держав, просити грошей та преференцій. І отримали їх. Отже, в осяжному майбутньому держава залишатиметься ключовою складовою економічних процесів.

Нашій державній управлінській верхівці, котра сформується після виборів, треба буде негайно ухвалити принципові рішення щодо економічних пріоритетів, які виведуть країну з кризового піке. Ними можуть бути, зокрема, модернізація нашої транспортної інфраструктури (трубопроводів, портів, автомагістралей) з метою нарощування транзитних переваг, аерокосмічна галузь, високі технології. Тільки концентрація зусиль держави на кількох пріоритетних, конкурентних галузях дасть швидкий оздоровчий ефект для всієї економіки. Надії на економічне зростання через нову індустріалізацію та продуктивне село — утопія.

Координати України у світі

Протягом кількох останніх років стали очевидними зміни у співвідношенні сил на міжнародній арені. При цьому, попри всі намагання, зараз жодна з держав світу, у тому числі й такі гіганти як Сполучені Штати та Китай, не здатна самотужки, одноосібно визначати перебіг світових політичних, економічних і безпекових процесів. Глобальна економічна криза лише підтверджує правильність цього твердження.

Водночас дедалі виразніше окреслюються тенденції до формування нових центрів сили, передусім у Азії, які руйнують ще недавно поширені теорії однополюсного світу. Це означає, що конкуренція між старими й новими центрами впливу посилюватиметься. В умовах же ослаблення теперішніх механізмів підтримки міжнародної безпеки (норми міжнародного права вже не адекватні нинішнім викликам, а міжнародні організації неодноразово засвідчували свою неефективність у врегулюванні криз) Україна ризикує наразитися на критичні сценарії. Вважати, що членство нашої країни в Раді Європи або ООН є гарантією безпеки, — щонайменше, наївно. Так само не слід втішатися й ілюзією щодо ролі ГУАМ, адже чотири економічно і політично нестійкі держави навряд чи здатні ефективно протистояти загрозам власній безпеці.

Україна перебуває нині між старою (НАТО) і новою (ОДКБ) системами колективної безпеки. Ця «розтяжка» триватиме ще досить довго, адже через внутрішні проблеми і нашу неготовність Північноатлантичний альянс прийме нас до себе не скоро, а членство в ОДКБ поглине наші інтереси у сфері безпеки. Тому нове українське керівництво буде змушене шукати такі форми взаємодії із цими структурами, які б давали нам найповніші безпекові гарантії.

Особливу ставку маємо робити на Євросоюз, який продовжує зміцнювати свій потенціал і тому в найближчі 20 років залишатиметься одним із найвпливовіших учасників світових процесів. Уже тепер інтереси об’єднаної Європи диктують їй необхідність скоординовано визначати і втілювати самостійну зовнішню та безпекову політику. Недаремно ж посилюються дискусії щодо доцільності створення військової організації у рамках ЄС.

Тому участь України в заходах у рамках європейської політики безпеки і оборони, зокрема в миротворницьких місіях і програмах боротьби з тероризмом, бодай частково компенсуватиме нашу безпекову недостатність. На порядку денному Києва обов’язково має стояти реальна робота в усіх форматах двостороннього співробітництва, таких як «Східне партнерство». Додатковим чинником українського «проникнення» в безпечну Європу могла б стати відмова ЄС від віз для українців. Звісно, це залежить від доброї волі Євросоюзу, але офіційний Київ має зайняти в цьому питанні рішучу позицію.

Втім, для того, щоб Європа стала дійовим чинником нашої безпеки, Україна повинна навести лад у себе. Ця вимога диктує новій владній еліті нагальну необхідність досягнення внутрішньополітичної стабільності та проведення необхідних перетворень. Якість нашої співпраці з ЄС залежить, таким чином, від вітчизняного політикуму.

У зоні можливих конфліктів

Про це мало говорять, аби нікого не образити. Але від такого делікатничання імовірність ескалації напруженості на українських кордонах не зникає. Нікуди не поділися зони потенційних конфліктів (Балкани, Придністров’я, Кавказ). Не зменшилося бажання Росії відновити свій колишній вплив на пострадянському просторі (згадаймо хоча б ініціативу із законодавчого закріплення можливості використання російських військ поза межами РФ), при цьому Брюссель і Вашингтон, схоже, змирилися з такими прагненнями Москви.

Українське керівництво вкрай рідко згадує той прикрий факт, що ми й досі не демаркували сотні кілометрів кордону з Росією і Молдовою, а окремі ділянки наших кордонів — спірні. Під боком у нас Туреччина, яка хоче бути «владичицею морською» в Чорномор’ї й активно просуває свої інтереси у Криму. Нервує Румунія через зіткнення з українськими інтересами на Дунаї.

Перелічені реалії — наслідок того, що Київ зволікає з вирішенням цих питань, які з кожним роком обростають дедалі новими проблемними чинниками. Наша співпраця з регіональними організаціями або нульова, або декларативна. Знову ж таки, даються взнаки наші економіка й політика: з економічно слабкою та політично розхитаною країною можна дозволяти собі поводитися зверхньо, нахабно без жодних наслідків для себе.

Влада як чинник (не)безпеки

Спираючись на вище викладене, приходимо до, здавалося б, парадоксального висновку: українська влада є чинником, який лежить в основі безпекової вразливості нашої держави. Проте, придивившись пильніше, побачимо: так і є, хоч би як прикро нам було це усвідомлювати. Адже чинні інститути влади за останніх п’ять років продемонстрували майже повну свою неефективність у справі гарантування національної безпеки.

Світ поступово втомлюється від нашої влади. Останні порожні закордонні візити перших осіб держави доводять, що і на Заході, і на Сході вважають неможливим і нецікавим мати справу з нинішньою правлячою верхівкою. На кожному представницькому міжнародному форумі нам докоряють за внутрішні конфлікти, політичну нестабільність, корупцію. Нинішня якість вітчизняної владної еліти наскільки низька, що завадила їй виробити єдину стратегію розвитку держави, яка включала б і політику у сфері національної безпеки. Світ добре бачить цей сумний для нас факт.

Інтерес, який виявляє світ до України, значною мірою інерційний. Свого часу його викликали унікальні переваги нашої країни. Якщо їх не відновити у найближчі два-три роки, ми залишимося осторонь світових процесів. Провідні держави й організації зацікавлені в нас із суто прагматичних причин, і жодні ліричні куплети на тему «процвітаючої України» хай нікого не заколисують. Не станемо сильними — і надалі залишатимемося, у кращому разі, дрімучою периферією, у гіршому — ринком для дешевих товарів та розмінною монетою в чужих геополітичних іграх.

Цілком згоден із думкою тих експертів, які стверджують, що нинішнім світовим центрам впливу сильна, економічно потужна і політично стабільна Україна не потрібна. Такою вона потрібна лише нам, українцям.