"Дау" як харківський тюремний експеримент

25 квiтня, 2020, 11:38 Роздрукувати
Відправити
Відправити

Мікроскандал - привід поговорити про масове сприйняття драматичного в наш трагікомічний час.

"Дау" як харківський тюремний експеримент

Я мислив як комендант в'язниці, а не як психолог-дослідник. Філіп Зімбардо

Життя підкидає, звісно, дивні сюжети й синопсиси.

Москвич на сьомому році війни з Росією розвиває в українській столиці проєкт увічнення пам'яті жертв нелюдського поводження з людьми. І він же розвиває на базі попередньої столиці України інший художній проєкт. За підсумками якого його обвинувачують у нелюдському поводженні з людьми. Це - одна точка зору.

Друга звучить приблизно так. Талановитий син талановитого батька кинув зухвалий і масштабний творчий виклик тоталітаризмові в усіх його виявах і на всіх рівнях - від свідомого і несвідомого. Він замислив дивний кінопроєкт, що охоплює й інші, дуже сучасні види мистецтва. І, хоч не все в нього вийшло, наміри були якнайкращі. Навіть, можна сказати, шляхетні.

Важко якось підібрати визначення тому, що відбувається. Річ не в "пристойному" й "непристойному" словосполученні. Сьогодні будь-які слова вже спокійно можна брати в лапки, оскільки вони дедалі менше означають те, з приводу чого виникали. Основоположник загальної семантики Альфред Коржибський був би щасливий, побачивши нинішній апофеоз двозначності.

Мабуть, доречно буде використовувати стародавнє німецьке слово "Kunststüc", що складається з двох: "кунст" - "мистецтво, рідкісне явище" і "штюк" - "така ось штуковина". Крім того, доречне воно за асоціацією з не менш давнім словом "кунсткамера". В часи царату освічена публіка відвідувала там "зал з виродками". І це - не інакомовність, було публічне демонстрування різних патологій.

У патологій є своя диявольська привабливість, інфернальне зачарування. Але для того, щоб вони збуджували чутливого глядача, потрібен певний антураж. Тому мікроскандал в емоційно чутливій українській художній аудиторії стартував після того, як "Дау. Наташа" Іллі Хржановського був показаний на 70-му Берлінському кінофестивалі, і матеріал виклали в Інтернет.

Як на мій невимогливий смак, автор намагався одночасно лякати і збуджувати глядача, забуваючи, що в холодну погоду екзгібіціонізм, швидше, смішить, ніж лякає. Ну й трохи противно.

Вийшов місцями цікавий, але загалом нуднуватий мегаломанський проєкт, який, зрештою, спізнився до глядача років на двадцять, ще навіть не розпочавшись. Кінознавцям там є в чому длубатися, все-таки 700 годин відзнятого матеріалу. Одне слово, незрозуміло, задля чого все це затівалося з такою помпезністю.

Є три моменти. Перший - автор, навіть на поверховий погляд, на дурня не схожий. Хоча й дурневі зрозуміло, що проєкт такого космічного масштабу не може бути успішним ні комерційно, ні творчо. З огляду на величезну кількість змінних у цьому творчому рівнянні плюс орієнтація на альтернативно обдарованого глядача.

Другий - це гроші. Загальний бюджет - приблизно 70 мільйонів доларів. Не дуже віриться в ентузіазм окремо взятого російського бізнесмена, який обвинувачується каліфорнійським судом у корупції і дає великі гроші без команди згори на БДСМ-реконструкцію сталінських часів, зняту в режимі "Дом-2" і "За стеклом". До речі, п'ять із хвостиком мільйонів бюджетних гривень туди теж упірнули.

Третій - це те, що весь цей страхітливий треш сплив назовні саме зараз, коли людей і так ковбасить від умов карантину та зростання невизначеності. Особливо людей творчо яскравих, тобто з шизоїдним мисленням.

Є такий прийом: коли задача не розв'язується, її треба поставити в ширший контекст. Розширити рамки умов і подивитися, що виходить. І другий прийом - іти від окремого до загального.

Увесь цей кіно-кунстштюк для мене в цьому випадку - нагода поговорити про масове сприйняття драматичного в наш трагікомічний час. А також запропонувати варіант відповіді на питання, задля чого ця валіза без ручки тягалася по всіх фестивалях, отримуючи переважно негативні відгуки світової преси навіть у наш ліберальний час.

Почну зі сприйняття.

Перше гучне фіаско проєкту сталося в Парижі у грудні минулого року. Але в нас тоді була вакханалія дискусій із приводу фільму "Іронія долі" та естетичної й політичної доречності олів'є. Гаразд, не помітили.

Навесні 2018 року п'ятигодинну версію картини вже було показано в Україні в закритому режимі в кінотеатрі "Жовтень". Тоді з'явилося повідомлення, що прокатна версія буде тригодинною і вийде 2019 року.

Ніякого кінематографічного драматизму в суспільства тоді не було. Всі займалися "зрадою" й "перемогою", мірялися відсотками рейтингів та з тріском лупилися програмами кандидатів, як яйцями на Великдень.

Та ось зараз драматизм з'явився. Після того, як 15 квітня 2020 року відбулася онлайн-прем'єра.

У "Дау" є, як мінімум, дві сцени сексуального насильства: директор інституту намагається примусити до сексу секретарку, а працівник органів держбезпеки "ґвалтує" співробітницю інституту пляшкою. І в першому, і в другому випадках не було подано жодних скарг, і є згода акторок на демонстрацію відповідних сцен, тому й слово відповідне - в лапках. І є сцени, що імітують медичні експерименти над немовлятами. Немовлята - справжні, експерименти - ні. І немовлята, певна річ, ніяких дозволів не давали. (Хоча припускаю, що можлива й оренда дітей на якийсь фільм про людожерство під час Голодомору, де їх будуть ніби не насправжки варити. Чи, скажімо, не насправжки кидати під надувні танки української хунти. Варіантів безліч.) Тобто в наявності маємо гіперчутливі точки в соціальному сприйнятті жіночої аудиторії, що автоматично забезпечують жах і огиду навіть у тих, хто не дивився й не буде.

Інформація такого роду, в підсумку, має приводити до морального очищення, так званого катарсису. Цю красиву ідею було запозичено з психоаналізу. Нею невтримно користувалися й користуються представники творчих професій, які маніпулятивно виправдовують таким чином будь-яке свавілля й "чорнуху" у своїх творах.

Потім ідея катарсису перекочувала у "фрустраційну" теорію.

Суть у тому, що фізичне чи емоційне вираження ворожості приводить до тимчасового або тривалого полегшення, в результаті чого досягаються психологічна рівновага та ослаблення готовності до агресії. Ви пожахалися в кіно, і в цілому стали миролюбнішими. Це як гнівні пости на осуд російської агресії і підтримку української армії та інші тексти "диванних воїнів", що, в підсумку, мінімізують бажання підписати контракт зі ЗСУ чи НГУ.

Слово "фрустрація" в перекладі означає приблизно "обман очікувань". Тобто в цій ситуації країна живе вже досить довго. Як я вже писав раніше, умови карантину мінімізували зовнішні подразники і таким чином посилили внутрішні, від яких нікуди не подітися.

Отже, є гендерно орієнтована реакція на рівні інстинктів збереження виду і продовження роду. Є висококваліфіковані голосіння людей з кіносвіту України, у яких самих рильця в пушку, тож Санта Клаус, порівняно з ними, - прямо немовля. Частина людей, які просто сито паслися на цьому кінопроєкті (бо платили там дуже пристойно) хоча б мають совість мовчати. Є люди української культури (без лапок), у яких це просто викликає глибоке естетичне неприйняття. І з якими люто воюють люди української контркультури.

Невеликий відступ у бік модної тематики. Імунітет і регенерація в живих організмах перебувають на протилежних позиціях. Якщо якийсь організм у змозі регенерувати, він зазвичай живе в таких умовах, коли імунітет йому не потрібен. І навпаки.

Українська культура вищою мірою здатна до регенерації, до самовідновлення. Так склалося еволюційно. Але вже не існує такого простору, в якому національна культура здатна накреслити кордони й захищати його. Тепер це як повітря. Якщо над співучим жайворонком раптом пролетить птеродактиль, можливо він помре від переляку, а можливо - й не помітить.

Свідоме чи ні вкидання досить токсичного інформаційного матеріалу, незважаючи на його художню цінність, показало, що українська культура абсолютно не готова до вторгнення чужорідних культурних кодів. Зверніть увагу: готовність до опору вогню та мечу, включно з механізмами підпільного існування й відновлення, більше не працює.

Що робить чужорідний культурний код? Він діє як вірус. У нього немає якогось ідеологічного завдання винищити інший вид. Немає стану війни, вона гібридна. Цей код просто вписується у вільний інформаційний простір, номінально - наш, а по суті - нічий.

Тепер про макромасштаб, і кому це насправді могло знадобитися.

Стенфордський тюремний експеримент був проведений психологом Філіпом Зімбардо у 1971 році. Вчені запросили студентів грати ролі охоронців або засуджених. На оголошення відгукнулося понад 70 претендентів, які хотіли заробити 15 доларів на день. Усі добровольці пройшли тестування та діагностичні інтерв'ю, щоб відсіяти кандидатів із психологічними проблемами, інвалідністю, судимістю або тих, які зловживають наркотиками. Було відібрано 24 студенти зі США та Канади. Половину їх випадковим чином (киданням монетки) було визначено як ув'язнених, а другу половину - як охоронців у двотижневому експерименті.

Щоб симуляція тюремного середовища була достовірною, психологи звернулися до послуг консультантів. Головний із них сімнадцять років провів за ґратами. Так, мало не забув. Замовником було Міністерство оборони США.

З червня 2008 року, коли в Грузії стрімко почала розвиватися воєнна ситуація, у Харкові розпочався кастинг на ролі в проєкт "Дау". У Харкові створили реконструкцію умовної сталінської "шарашки". Це жаргонна назва секретних конструкторських бюро і науково-дослідних інститутів тюремного типу, підпорядкованих ОДПУ-НКВС, ліквідованих тільки після смерті Сталіна. Учасники проєкту принципово не мали бути акторами, їм належало постійно носити одяг тих часів, поводитися відповідно до заданих обставин місця й часу в умовах тотальної цілодобової зйомки кожного моменту їхнього життя там, включно з інтимними. Діяли радянські порядки.

Зйомки тривали три роки. Взаємні судові позови в Росії, які нічим і не закінчилися, та скрепні заборони щось там показувати в епоху Інтернету - давній чекістський прийом для створення своїй агентурі дисидентського образу страждальця за правду і свободу.

Три роки радянських порядків у лабораторних умовах на людському матеріалі сучасних громадян України. А ви про немовлят слізьми вмиваєтеся, як герої Достоєвського.

Це неоціненний матеріал для спеціалістів про те, як змінюється психіка людей в умовах різкої зміни життєвих обставин, де межа їхньої стійкості. Як ними керувати, щоб досягти бажаного результату.

Треба якось додатково уточнювати прописку спеціалістів?

Ми намагаємося заткнути діри у стіні інформаційної безпеки. Вона вся така красива, в розписах, написах, квітах і оберегах. Тільки вона бутафорська.

Це - кінореквізит чужого кіно для інших потреб.

Більше матеріалів Олега Покальчука читайте тут.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl+Enter або Відправити помилку
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Текст содержит недопустимые символы
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Осталось символов: 2000
Отправить комментарий
Последний Первый Популярный Всего комментариев: 0
Показать больше комментариев
Пожалуйста выберите один или несколько пунктов (до 3 шт.) которые по Вашему мнению определяет этот коментарий.
Пожалуйста выберите один или больше пунктов
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Отмена Отправить жалобу ОК