Цивілізаційний вибір України в глобалізованому світі

Який цивілізаційний вибір робить Україну не об'єктом, а суб'єктом геополітики

Останнім часом словосполучення "європейський вибір України" стало для нас звичним і навіть стереотипним.

Зрозуміло, що йдеться, передусім, про вибір цивілізаційного шляху на ґрунті європейських цінностей. Але що означає цивілізаційний вибір? І який вибір робить Україна - європейський, євроатлантичний чи західний взагалі? А може цивілізаційний вибір - це вибір не геополітичного вектору, а способу життя та цінностей, що відповідають інтересам країни і є продуктивними для її громадян? Як здійснити цивілізаційний вибір у глобалізованому світі в якості не об'єкту, а суб'єкту історії та геополітики? Як здійснити такий цивілізаційний вибір, який посилить суб'єктність України, а не послабить або й знищить її?

Відповідаючи на ці запитання, передусім важливо усвідомити, що таке цивілізація. Залишаючи осторонь концепції, що протиставляють цивілізацію і культуру як матеріально-технічне та духовно-творче начала, звернемося до підходу, який їх об'єднує. Ця єдність обумовлена тим, що в житті людини культурне і цивілізаційне начала перебувають у постійній взаємодії: культура є духовне наповнення цивілізації, цивілізація - створення умов для розвитку культури.

Лише певний рівень розвитку цивілізації дає людині свободу для реалізації життєвого потенціалу (самореалізації), в тому числі й для культурного розвитку.

У найширшому сенсі цивілізація є спосіб присутності того чи іншого народу в історії. Якщо ця присутність є гуманістичною, то цивілізація органічно включає в себе культуру. Цивілізація надихається культурою - культура набуває буттєвої вкоріненості цивілізації.

Спрямованість до гуманізації, до забезпечення гідності й самореалізації людини - важлива тенденція сучасної цивілізації. Отже, сучасна цивілізація постає як сукупність матеріально-технічних, економічних, правових і духовно- культурних умов гідного життя людської спільноти.

Будь-яка цивілізація розвивається як єдність минулого, сучасного і майбутнього. Отже, цивілізація - це і її історія, і наявний стан, і цивілізаційний проект (спрямованість у майбутнє).

Дуже важливо не зациклюватися на якомусь одному з часових вимірів власної цивілізації. Зацикленість на минулому, хай і вельми героїчному, викликає до життя той консерватизм, який викреслює країну з сучасності. Розчинення в наявному стані - не дає можливості розвиватися, породжуючи безкінечний прагматизм і популізм політиків без ідеології. Зосередженість лише на майбутньому - створює утопізм і заснований на ньому популізм лівих політичних сил.

Важливо усвідомлювати, що сучасна цивілізація є глобальною, вона інтегрує різні народи і країни на базі тих чи інших загальнолюдських цінностей. Чи означає це, що в світі може домінувати одна-єдина цивілізація, представлена тим чи іншим народом (народами, політичною або громадянською нацією), культурою і відповідною ментальністю? Так, у сучасному світі є подібна тенденція, або, точніше, тенденції, оскільки маємо кілька глобальних цивілізаційних проектів. Наддержави (або держави, які позиціонують себе як наддержави) в тій чи іншій формі представляють свій цивілізаційний проект як "взірцевий", будуючи на цьому ідеологію, внутрішню і зовнішню політику. У результаті сучасний світ є світом боротьби цивілізаційних проектів наддержав і тих держав, які вони втягують у свою орбіту.

Цій тенденції протистоїть інша, в річищі якої сучасний світ постає діалогом і консенсусом різноманітних цивілізаційних проектів. Геополітичні, військово-політичні та економічні реалії показують, що тенденція консенсусного плюралізму глобальної цивілізації є більш продуктивною.

Тому, відповідаючи на запитання "Який саме вибір повинна зробити Україна - європейський, євроатлантичний чи західний взагалі?", слід відповісти - і перший, і другий, і третій.

Як частина європейської культури і цивілізаційної спільноти Україна робить європейський вибір. Обираючи розвиток у цивілізаційному контексті відкритого демократичного суспільства, вона здійснює євроатлантичний вибір. Приймаючи особистість, її права, гідність та свободу вищими цінностями, Україна обирає західний світ, західну цивілізацію взагалі.

При цьому слід усвідомлювати, що Схід (наприклад, Японія, Південна Корея, Китай) розвивається доволі динамічно й ефективно, тому, роблячи акцент на західній цивілізації, ми не можемо відкидати необхідність та можливість відносин зі східними партнерами, якщо, по-перше, виникають спільні інтереси і, по-друге, вони поділяють наші цивілізаційні цінності.

Проте такий багатоаспектний цивілізаційний вибір геополітичних і культурних векторів стає продуктивним лише тоді, коли стає похідним від іманентного вибору способу життя і цінностей, тих цінностей, що насправді відповідають інтересам України і є органічними та продуктивними для її громадян.

Саме подібна логіка вибору робить Україну не об'єктом, а суб'єктом геополітики та історії. Проте набуття суб'єктності потребує ще й логіки поєднання процесу і результату при здійсненні цивілізаційного вибору.

Цивілізаційний вибір країни неможливо зробити раз і назавжди, його потрібно постійно підтверджувати прагматичними програмами дій. Цивілізаційний вибір країни є цивілізаційним шляхом, який потребує низку виборів - як у сенсі періодичного обрання влади в демократичному суспільстві, так і в сенсі здійснення вибору за вибором представниками обраної влади і політичної опозиції, а також забезпечення щоденного вибору кожним свідомим громадянином.

При цьому не можна заперечувати, що цивілізаційний вибір на певних етапах історії країни стає Вибором з великої букви, є доленосним і передбачає фундаментальний стратегічний результат. Не треба тільки вважати, що здійснивши такий Вибір, можна зняти з себе відповідальність, віддавши "сильним світу цього" - наддержавам чи геополітичним союзам - здійснення стратегій реалізації Вибору. Цивілізаційний вибір - це постійний процес обрання, корекції та втілення власних, а не нав'язаних ззовні стратегій розвитку.

Отже, здійснення продуктивного цивілізаційного вибору потребує критичної маси творчих особистостей, що неможливо без прийняття творчої самореалізації як універсальної цінності.

Саме такий цивілізаційний вибір здатен посилити суб'єктність України. У іншому випадку маємо послаблення суб'єктності або її знищення, яке може навіть супроводжуватися підвищенням рівня життя, але кінець-кінцем означатиме деформацію чи втрату ідентичності та руйнацію архетипів культури й ментальності, через що можна втратити своє цивілізаційне обличчя і геополітичну гідність. А це, своєю чергою, може призвести до падіння і рівня життя громадян, і його повноцінного наповнення.

Наявність потужного громадянського суспільства в балансі з державою, яка підтримує креативну самореалізацію особистості та підтримується нею, - умова цивілізаційного вибору, який не просто посилить суб'єктність України, а й виведе українську державу на світовий рівень. Адже цивілізація має сенс лише як засіб розкриття соціально-економічного і культурного потенціалу держави, доведення його до світового рівня, тоді як культура набуває себе як засіб одухотворення цивілізації.

Гідна самореалізація людини - мета цивілізаційного розвитку України

Сказане породжує два нових важливих запитання.

1. Як можуть бути поєднані цивілізація і культура?

2. Чи є така їх взаємна обумовленість, яка виводить країну на світовий рівень (принаймні, робить її помітною у світі), кінцевою метою цивілізаційного розвитку України?

Відповідаючи на перше запитання, слід визнати, що культура і цивілізація продуктивно поєднуються в суспільстві лише через особистості цього суспільства. А це можливо за умови їх гідної самореалізації.

Під гідною самореалізацією можна розуміти розкриття життєвого потенціалу людини в тілесному, творчому й духовному вимірах, що робить її креативною, а тому корисною для сучасного інноваційного суспільства. Така самореалізація органічно поєднує індивідуальні та комунікативні можливості людини. Гідна самореалізація означає діяльність, яка не лише розкриває здібності людини, здійснює її цілі й цінності, а й приносить задоволення її потреб та потреб її родини.

Гідно самореалізована людина є щасливою - і в професії, і в родині, і в соціальному громадянському просторі. Така людина вступає у відносини, здатні створювати відкрите демократичне суспільство, яке не знищує свободу в обмін на "щастя", а робить економічну, політичну, духовну свободу особистості умовою свого розвитку.

Отже, саме гідна самореалізація людини є метою цивілізаційного проекту України. Однак гідна самореалізація є одночасно і його передумовою: без самореалізованих і самодостатніх людей, які органічно об'єднуються в економічні, політичні, духовні спільноти, цей проект стає утопічним.

Виникає суперечність, яка повинна бути розв'язана діалектично: держава, яка є головним суб'єктом цивілізаційного проекту України, має проявити належну активність у створенні соціальної атмосфери для актуалізації активних і креативних особистостей, дбаючи про надання рівних умов для набуття освіти та підвищення кваліфікації і справедливу дію "соціальних ліфтів", тобто сформувати і підтримувати єдині для всіх "правила гри" в суспільстві, де людина є вищою цінністю. Це сприятиме актуалізації громадянської довіри як до влади, так і поміж людьми, спільної відповідальності та позитивного соціального клімату. Усе інше створить обмежена лише законом вільна самоорганізація самореалізованих громадян. Така самоорганізація формуватиме Україну як успішного суб'єкта в глобалізованому світі четвертої індустріальної революції.

При цьому було б помилкою розуміти роль правової держави лише як "пускового механізму" мережевого суспільства вільних громадян, що прагнуть самореалізації. Надзвичайно важливо усвідомлювати необхідність збалансованості мереж громадянського суспільства і держави, які в своїй взаємодії "здатні "врівноважувати" одне одного, утворюючи більш чи менш стабільні форми соціальної організації. Порушення ж подібної "рівноваги" неминуче веде до соціальної деструкції і в державі, і в суспільстві...", що заперечує саму можливість успішної самореалізації людини.

Риси української ментальності як фактори цивілізаційного вибору

Як реально забезпечити в Україні гідну самореалізацію, що буде не розділяти людей, а об'єднувати в соціальні цілісності, мережі, в яких розгортатимуться потенції особистостей і які в своєму поєднанні продемонструють нову якість цивілізаційного розвитку? Чи не завадить цьому відомий український індивідуалізм?

Питання непросте, адже більшість дослідників виділяють індивідуалізм як найсуттєвішу рису культури і ментальності українського народу. Дійсно, індивідуалізм був породжений самою логікою української історії, і саме індивідуалізм упродовж століть ставав на заваді розвитку повноцінної держави.

У яких умовах індивідуалізм може бути продуктивним? Тоді, коли він трансформується в персоналізм - такий спосіб відносин зі світом, при якому цінність персони не заперечує значущості суспільного життя і має орієнтацію на діалог та консенсус. І якщо індивідуалізм породжує національний егоїзм у цивілізаційному поступі, то персоналізм долає його. Усвідомлення й подолання національного егоїзму є надзвичайно важливим. Адже "національний егоїзм, хоч і надає деякі короткочасні переваги в тактичному плані, однак у стратегічному - може становити неабияку загрозу власним довгостроковим інтересам, сприяти формуванню небажаного іміджу в світовому співтоваристві... тощо".

Особистість, спільнота, держава, що розвиваються в річищі персоналізму, здатні "йти на компроміси в тактичних питаннях, але не поступатися стратегічними і життєво важливими інтересами".

Персоналізм - це індивідуалізм, який позбувся своїх негативних рис, вийшов за межі стихії, де він був способом життя і мислення, що суперечить раціональному устрою соціуму. Слід зазначити, що індивідуалістичне та персоналістичне начала весь час взаємодіють в історії українського народу і саме перемога персоналізму так потрібна сьогодні сучасному українському суспільству.

Саме персоналізм виступає найважливішим архетипом української культури і ментальності. Якщо виходити з того, що українська культура значною мірою є християнською культурою, то очевидно, що український персоналізм постає конкретизацією загальнохристиянського персоналізму, який є принциповою ментальною основою західного світу.

Сутнісним проявом персоналізму в українській історії було козацтво, яке в сучасній Україні має своїм аналогом рух добровольчих батальйонів та волонтерство. У цьому явищі відбивається суперечлива взаємодія індивідуалізму і персоналізму, але персоналізм все-таки домінує. Інша справа, що козацтво було острівком персоналістичного буття в загально- індивідуалістичному довкіллі.

Ще одним архетипом української ментальності можна було б назвати світоглядну толерантність, яка виражає здатність українського народу приймати в свою культуру ментальні настанови інших народів та їхніх культур.

Очевидно, що світоглядна толерантність вступає в суперечність з індивідуалізмом. Ця суперечність є деструктивною. Саме її деструктивність виступила внутрішньою причиною бездержавного буття українського народу.

А коли світоглядна толерантність входить у суперечність з персоналізмом, то її розв'язання з необхідністю стає конструктивним, утворюючи світоглядну синтетичність. У житті особистості такий світогляд обумовлює формування особливої креативності миротворця, виступаючи єднанням толерантності та персоналізму.

Саме світоглядна толерантність і синтетичність дозволяють українській нації існувати як у громадянському, так і в етнокультурному вимірах, що відкриває для неї цивілізаційні перспективи. Сьогодні ми маємо українську націю "як відкриту поліетнічну спільноту, що історично склалася на території України і усвідомлює себе як український народ, як спільнота українських громадян". Це не суперечить буттю української нації і "як етнічно однорідної спільноти осіб української національності, які проживають на території України та поза її межами".

Світоглядна синтетичність української ментальності є умовою "консолідації українського суспільства навколо ідеї національної держави, де поважатимуться права людини незалежно від її етнічної належності".

З іншого боку, світоглядна синтетичність виступає важливою запорукою виходу України на світову арену в інформаційно-мережеву епоху в якості суб'єкта позитивних змін. Адже ця епоха, в якій проявилися не лише загрози світового тероризму і гібридних воєн, а й їх жахливе втілення, дедалі більше потребує світоглядно-ціннісного єднання людства зі збереженням своєрідності локальних ментальностей [8] і недопущення конфліктів між ними.

Які ще можна виділити архетипи української ментальності і культури, що зумовлюють специфіку самореалізації людини нашої країни, а відтак і її цивілізаційний розвиток у якості суб'єкта глобалізованого світу?

Важливим архетипом української ментальності та культури, який впливає на своєрідність самореалізації людини нашої країни є кордоцентризм, маніфестований такими класиками української філософії як Г.Сковорода та П.Юркевич. Кордоцентризм означає перевагу душевного над раціональним і прагматичним, виражає домінанту "Серця", чуттєвості в житті українця. Цьому архетипу співзвучні такі риси національної психології українського народу, як сентименталізм і любов до природи.

Зрозуміло, що кордоцентризм не врівноважений раціоналізмом, може заперечувати сам себе й бути руйнівним для будь-якого проекту самореалізації, породжуючи сентиментальну пасивність, жалість до себе, образливість і заздрісність, що призводить до ксенофобії.

Є ще архетип української ментальності і культури, здатний глибинно зумовлювати гідну самореалізацію - глибинний оптимізм. Він пронизує всі етапи української історії, і саме завдяки йому українська культура змогла вижити в жахливих умовах бездержавності. "Глибинний оптимізм, є характерним для всієї української міфології - починаючи від обожнення образу Сонця до фундаментальної іронії над демонічними істотами і в тому числі - над образом чорта". Глибинний оптимізм проявляється також в іронії та специфічному гуморі українців, що мають як зовнішню, так і внутрішню спрямованість. У сфері християнських уявлень глибинний оптимізм українця знаходить себе в світлій апокаліптичності - переживанні "кінця світу" як творення кращого буття.

Окресливши архетипи української ментальності та культури, спробуємо осмислити можливі зміни ролі України в Європі, оскільки саме ці зміни будуть найпершими наслідками цивілізаційного вибору України на світовій арені.

Роль України в сучасній Європі

Тож яку роль може грати в Європі Україна, географічно розташована в її центрі, але поки що ментально розіп'ята між Європою та Азією? Відповіді на ці запитання є вельми складними, часом навіть небезпечними. Вони потребують прийняття відповідальності. Адже футуролог не лише передбачає майбутнє, а й створює його образ у свідомості сучасників. Однак людство не може жити не проектуючи своє буття. Візьмемо ж і ми на себе сміливість проектування майбутнього Європи та ролі української нації у цьому майбутньому.

Будь-які роздуми про майбутнє Європи потребують виходу за межі її географічного визначення - мова йде про визначення суті європейської ментальності.

У першому наближенні під європейською ментальністю можна розуміти процес комунікації християнських культур, що виросли на ґрунті античної культури. Таке метагеографічне визначення має свою привабливість, позбавляючи від замкненої характеристики Європи. Але критичний погляд все ж таки руйнує його, оскільке подібне "відкрите" визначення скоріше характеризує Захід взагалі, Захід як планетарне явище, а не Європу. І хоча Європа є зародком Заходу, його корінням та вічним джерелом, це визначення лише торкається сутності європейського. Воно є надто широким.

Потрібна конкретизація. І ця конкретизація приводить нас до логічного, але трохи ризикованого висновку: європейська ментальність є результатом комунікації германської, романської та слов'янської ментальностей. Іншими словами, вона є результат взаємодії античного, готичного та слов'янського виявів людського буття.

Дійсно, в Європі християнське та античне зустрічаються в германських, романських та слов'янських виявах. Діалог цих виявів створює те, що можна назвати загальноєвропейською ментальністю. Усе начебто правильно. Але чому з першими двома виявами все зрозуміло та очевидно, а останній в цьому контексті викликає невпевненість та невиразну тривогу? Відповідь очевидна - слов'янський світ є надто непроявленим у Європі, а ще він є надто неоднорідним.

Саме тому ми знов і знов повертаємося до старого протиставлення Західної та Східної Європи. Які тенденції назрівають у цих регіонах на початку XXI століття? Чи можлива єдність Європи як єдність західної та східної її частин?

Західна Європа нині переживає сплеск свого буття. І в той же час вона переживає фундаментальну кризу.

По-перше, це очевидна криза мультикультуралізму, посилена потоком емігрантів, які розмивають ідентичність країн Європи.

По-друге (і головне), це криза повноти й сенсу життя. Звісно, така криза не є результатом абсолютної перемоги бездушної цивілізації над життєвістю культури, як пророкував великий песиміст Шпенглер на початку минулого століття.

Але деякі сюжети сутінкових шпенглерівських медитацій все ж мають сьогодні своє підтвердження. Так, Європа все більше об'єднується - фінансово, юридично, економічно, інформаційно. Так, у Європі настільки виріс рівень життя, що вона може дозволити собі різноманітні форми гуманітарної допомоги, підтримки та впливу.

Однак поруч із цим триває процес наростання внутрішньої самотності людини, який був так яскраво зображений Кафкою, Камю, Борхесом, Мерлем, Фаулзом і який вражає передусім молодь. Молодіжний протест проти внутрішньої самотності, який наприкінці 60-х - на початку 70-х років XX століття вийшов назовні, сьогодні витіснений в індивідуальне та колективне позасвідоме. Але від цього він не втратив своєї напруги. Більше того, ця напруга значною мірою посилилася. Падає рівень народжуваності і дійсно нових течій у мистецтві та науці. Деконструкція домінує над конструкцією. Іронія над попередньою культурою переважає самоіронію, яка є умовою власної продуктивної творчості.

Усе це і може бути означене як криза повноти життя. А така криза, що розгортається при посиленні зовнішньої комунікації, призводить до дистрофії душевної й духовної комунікації між окремими особистостями та націями Європи.

Така ж комунікація є запорукою ментальної єдності будь-якого співтовариства. А без ментальної єдності всі інші форми єдності та комунікації поступово втрачають сенс і буттєву насиченість.

Враховуючи ці тенденції, можна припустити, що на початку третього тисячоліття Західна Європа при зовнішній стабільності може прийти до фундаментальної внутрішньої нестабільності. Ця внутрішня нестабільність прихована в глибинах колективного підсвідомого, але від цього не стає менш значущою.

Можлива внутрішня нестабільність буття Західної Європи на межі тисячоліть пов'язана, перш за все, з браком душевного й духовного спілкування. Нестача такого спілкування, наче таємнича іржа, може підточувати цілісність західного Євроконтиненту. Це пов'язано з притаманною сучасному світу конкуренцією та спеціалізацією індивідів і груп (особливо з різних національних та релігійних культур), які породжують відчуження в суспільствах найвищої соціальної злагоди.

З іншого боку, мова може йти про соціальні наслідки розвитку інноваційного інформаційно-мережевого суспільства з його різноманітними комп'ютерними мережами, суспільства, яке все більше автоматизує різні прояви механічно-нетворчої діяльності, виштовхуючи її зі сфери людського буття. Враховуючи ментально-психологічні характеристики нашого сучасника в Західній Європі, можна стверджувати, що у значної кількості людей це може означати втрату сенсу життя, своєї значущості.

Однак за певних умов остання тенденція може перетворитися з глибинного дестабілізуючого фактора на умову і спосіб подолання внутрішньої самотності та відчуження, які дістаються постіндустріальному людству інформаційно-мережевої доби як хворобливий спадок людства попередньої епохи.

За яких умов це можливо? Для відповіді доречно знов згадати про специфічні риси української ментальності.

Для слов'янської ментальності характерною є перевага екзистенціально-внутрішньої, душевно-духовної комунікації над комунікацією раціонально-зовнішньою. Така перевага часто-густо призводить до специфічного слов'янського месіанізму, який в найбільш яскравій формі проявляється у росіян. Цілком природно, що Західна Європа початку XXI століття з недовірою та острахом дивиться на залишки та метаморфози цього месіанізму. Адже в минулому столітті безпосереднім наслідком месіанізму був тоталітаризм з його зневагою до особистості, права, свободи, легітимності.

Та чи завжди перевага душевного й духовного спілкування над раціональним і прагматичним призводить до месіанізму в його тоталітарних виявах? Ні - якщо в ментальності народу це врівноважується здатністю до світоглядної толерантності та синтетичності.

Як ми побачили вище, така здатність виступає споконвічною архетиповою рисою ментальності української людини. Світоглядна толерантність українця означає повагу до чужого, акцент на моментах єдності, а не чужерідності. І якщо майже до кінця XX століття ця толерантність виступала слабкістю, то тепер вона стає силою, оскільки сьогодні світоглядна толерантність стає необхідною передумовою існування людства епохи четвертої індустріальної революції та гібридних воєн.

Спираючись на загальнослов'янську перевагу душевно-духовного спілкування та власну світоглядну толерантність, Україна може запропонувати Західній Європі конструктивні способи розв'язання глибинних суперечностей її життя.

Україна не може без Європи. Ні тепер, ні в майбутньому. Україні потрібна Європа як могутній стабілізуючий фактор - економічний, соціальний, політичний. Це на сьогодні стало аксіомою.

Але чому б не сказати: Європі сьогодні потрібна Україна? Як джерело оригінальних філософських і психологічних ідей та способів взаємодії, що могли б духовно оживити взаємодію культур і народів західноєвропейської цивілізації, сприяти пошуку нових сенсів у житті особистостей цих культур.

На цьому шляху Україна дедалі більше ставатиме цивілізаційним суб'єктом у глобальному світі XXI століття.

Для набуття повноцінної суб'єктності Україні необхідно розв'язати проблему цивілізаційного протистояння з сучасною Росією. Важливо усвідомлювати, що це протистояння для Росії значною мірою є цивілізаційним протистоянням із Заходом як таким. Російський політикум і значна частина його електорату сприймають Україну не як суб'єкт, що створює власний цивілізаційний проект, а як частину свого "московсько-православного цивілізаційного проекту", який є чужим і значною мірою ворожим для Української держави.

Саме тому таке протистояння сприймається в Росії не як протистояння інтересів, а як протистояння цінностей. У сучасній Росії вважають, що Захід порушив писані й неписані домовленості, укладені під час демонтажу СРСР, головною з яких є імперське право Росії впливати на територію колишньої союзної наддержави. "Захід зайшов надто далеко на Схід", - вважають у Кремлі. Це зумовлює принципову непримиримість і безкомпромісність російської позиції на будь-яких перемовинах з "українського питання".

Ця обставина актуалізує необхідність активної і, водночас, виваженої та мудрої позиції українських вчених, дипломатів, політиків, громадських і державних діячів, що враховує буття України на розломі західноєвропейської та євроазійської цивілізацій. Подібна позиція має вибудовуватися на основі розуміння своєрідності українського цивілізаційного проекту і необхідності його втілення на основі реальних можливостей в ім'я гідного розвитку людини.

Цивілізаційний розвиток України: відповідь на виклики глобалізованого світу

Цивілізаційний розвиток України має бути відповіддю на виклики часу. Проте відповідати слід не лише на виклики всередині країни і навіть не лише на виклики країні ззовні. Цивілізаційний проект України має стати відповіддю на нові глобальні виклики, що постають вже викликами людській природі. Тоді цей цивілізаційний проект буде підтриманий світом.

Які ж нові глобальні виклики маємо в сучасному світі?

По-перше, це виклик неототалітаризму (неототалітарний виклик). Цей виклик спричинюється, передусім, новітнім міжнародним тероризмом і, відповідно, означає появу новітнього тоталітаризму або неототалітаризму. Важливо усвідомити, що він породжується терористичними загрозами і, водночас, породжує їх. На початку XXI століття маємо виражену проблему відновлення в суспільному житті тоталітарних тенденцій, прихованих за зовнішніми ознаками демократії. Це зумовлено як екологічними небезпеками, так і небезпеками світового тероризму, що є результатом зіткнення культур і цивілізацій в умовах економічної й політичної глобалізації. Неототалітаризм значною мірою породжується і конкуренцією різних проектів глобалізації, представлених, наприклад, США, Росією, Китаєм тощо.

Неототалітаризм - це тоталітаризм епохи екранної культури і екранного способу життя. Це тоталітаризм епохи соціальних мереж та інформаційних війн. На відміну від посттоталітаризму, неототалітаризм здатний задіяти ресурси інформаційно-мережевого суспільства, особливо екранної культури (телебачення та Інтернету), де відбуваються різноманітні дискусії, які належним чином модеруються. Неототалітаризм - це тоталітаризм, у якому пряма пропаганда доповнюється технологіями ідеологічно заангажованих модерацій стихійних чи спровокованих дискусій - передусім у соціальних мережах Інтернету.

По-друге, це виклик гендерних інновацій. Це виклик гендерною рівністю і свободою вибору гендерної та сексуальної ідентичності. Практика гендерної рівності для багатьох країн, що століттями перебували в патріархальному бутті, стає приховано деструктивною - аж до гальмування народжуваності та демографічної кризи. З іншого боку, маємо низку інновацій у організації сексуального життя. У західному світі, передусім у світі протестантської цивілізації, дедалі звичнішими стають одностатеві шлюби і навіть виховання дітей у таких шлюбах, що робить їх одностатевими сім'ями. Різноманітні статеві перверзії, які століттями вважалися аморальними, починають сприйматися лише як девіації, що є результатом особистого вибору і не мають відношення до суспільної моралі.

По-третє, це виклик трансгуманізму. Цей виклик пов'язаний з бажанням сучасної людини набути владу над соціальними та особистісними процесами за допомогою інформаційних технологій, а також трансформувати свою тілесність біо- та нанотехнологіями - аж до подолання видової межі тривалості життя. Виклик трансгуманізму є найменш відчутним у сьогоднішній Україні, але він (у своїх світоглядно-ідеологічних формах) сигналізує про важливу проблему - бажання еволюціонувати не в морально-духовній, а у фізично-тілесній площині, безкінечно продовжуючи та підсилюючи буденний вимір людського буття.

За яких умов Україна здатна генерувати і втілювати цивілізаційний проект, що відповідає на ці глобальні виклики? Це можливо лише тоді, коли в країні існує атмосфера сприяння осмисленому творчому і співтворчому буттю людини, усвідомлено і подолано комплекси реваншизму, ресентименту та меншовартості.

У процесі втілення цивілізаційного проекту слід не залякувати і не спонукати, а зацікавлювати людей - і в економічній, і в політичній, і духовно-культурній царинах.

Адже головним суб'єктом реалізації цивілізаційного проекту України в умовах демократичного суспільства є не абстрактна держава, культура чи громадянське суспільство, а вільний самореалізований громадянин, який творить нову державу, нову культуру і нове громадянське суспільство, роблячи свою країну суб'єктом світової історії.