«Чума на ваші два роди»

Змагання за те, хто збере більше слів міжнародної підтримки на свою адресу, почалося буквально з першого дня протистояння, яке світові ЗМІ вже назвали найжорсткішою політичною кризою в Україні з часів помаранчевої революції. Активність, із якою представники коаліції та опозиції почали апелювати до міжнародної громадськості, укотре продемонструвала безпорадність і обмеженість українських політичних лідерів, їх нездатність до пошуку гідних і прийнятних для країни виходів із кризових ситуацій.

З миру по слову

Представники конфліктуючих сторін однаковими словами звертаються до світу з проханнями про допомогу в порятунку української демократії й обвинувачують опонентів в узурпації влади та нехтуванні Конституцією. А їхні прес-служби невтомно розсилають повідомлення про те, хто з ким із зарубіжних партнерів поспілкувався телефоном, хто з ким зустрівся і якою підтримкою заручився.

Своїм невтримним колекціонуванням відомих імен і назв організацій тішать обидві сторони. Коаліціянти, наприклад, передусім звернулися до Ради Європи, наче це не вони зовсім недавно різко критикували доповідь представників Парламентської асамблеї РЄ щодо ситуації в Україні, наче й не було ніяких обвинувачень в упередженості й необ’єктивності. А спрямовані переважно у бік Заходу заклики про допомогу — на тлі щоденного посилення у Верховній Раді антизахідної і антиамериканської істерії — звучать у найкращих традиціях часів кучмізму, а часом і холодної війни.

Президентська сторона теж відзначилася, не погребувавши підтримкою Жириновського, за яку Володимир Вольфович (усупереч категоричним запереченням українського МЗС) відразу одержав від СБУ дозвіл знову відвідувати Україну, коли заманеться. Якого був позбавлений торік за визнання, що такої країни не знає, та інші «милі дурниці», цитувати які нам не дозволяє почуття власної гідності й повага до своєї країни, що їх, схоже, втратили як на Володи­мирській, так і на Банковій.

У іншому ж особливих несподіванок поки що не спостерігається. Російські ЗМІ, як зав­жди, малюють апокаліптичні картинки, згадуючи всує помаранчеву революцію і звично лають Ющенка. Західні медіа, як і раніше, далекі від симпатій до Януковича, щоправда і Ющенко не викликає у них колишніх захоплень, у коментарях дедалі більше відчувається жаль, роздратування, іноді співчуття, і все менше поваги. І оптимізму — але це вже стосовно всієї України...

За минулі чотири дні стосовно ситуації у нашій країні встигло висловитися безліч зарубіжних політиків різних калібрів і мастей. І знову ж таки російські, переважно депутати Держдуми (за винятком, Володимира Воль­фовича, звісно), підтримали Верховну Раду й уряд Януковича. Західні були не такими однозначними і категоричними у сво­їх оцінках, та все-таки зде­більшого висловлювали розуміння дій Ющенка. Серед лідерів дер­жав і урядів (знову-таки цілком очікувано) українського президента відкрито підтримав у телефонній розмові лише його польський колега Лех Качиньський, котрий висловив думку, що «найкращим виходом із ситуації, яка склалася в Україні, будуть чесні, прозорі дострокові вибори», чим, кажуть, дуже засмутив Віктора Януковича, котрий розраховував на польське посередництво.

Примітним є тривале мовчання Кремля. І, чесно кажучи, сумнівно, що його буде порушено. Москва й далі говоритиме лише дипломатичними голосами зі Смоленської площі, уникаючи коментарів президентської сторони. По-перше, Путін уже кілька разів поквапився 2004-го, а по-друге, хоча Янукович йому й ближчий, але інститут президентства для Кремля — це святе. Он навіть спікер Ради Федерації Сергій Миронов, дивлячись на Україну, переконався в «недоцільності розгляду парламентської республіки в Росії». Тож навряд чи Кремль критикуватиме дії українського президента, навіть якщо його прізвище Ющенко. Та й чи так уже погано за нього Росії? Так, Віктор Андрійович багато говорить про ЄС і НАТО, так, його називають проамериканським. Та чи не за Ющенка було укладено відомі газові угоди, які запустили «РосУкрЕнерго» на український ринок, і чи не аме­риканським численним держдепівським посланцям різних рангів зі стосами цікавих документів у руках Ющенко доводив, які, насправді, чудові ці угоди?

До речі, американських комен­тарів, усупереч істериці у Верхов­ній Раді, в потужному інформаційному потоку найменше. Хоча, за деякою інформацією, незабаром після підписання Віктором Ющенком указу про дострокове при­пинення повноважень ВР від­булася його телефонна розмова з Джорджем Бушем, котрий нібито висловив розуміння дій україн­ського президента. Та якщо ця роз­мова і мала місце, сторони поки що про неї не повідомляли.

Офіційні ж коментарі в усіх практично однакові — і в росіян, і в американців, і в численних представників ЄС, і в різних міжнародних організацій. Усі виступають за мирне розв’язання конфлікту, за дотримання законів, Конституції, демократичних принципів і досягнення розумного компромісу. І якщо Росія хоче, але не може, то представники західних країн і міжнародних структур у переважній більшості вочевидь не бажають і не підтримуватимуть жодну зі сторін українського протистояння. Хоча ті й докладають багацько зусиль, аби домогтися такої підтримки, і мають певні ілюзії щодо ставлення до себе іноземних представників.

Адже хоч як часто Віктор Янукович їздив би до Брюсселя, зі скількома західними лідерами спілкувався б, скільки зарубіжних послів збирав би, які гарні промови, підготовлені досвідченими помічниками, радниками і консультантами, промовляв би, 2004 рік аж ніяк не забули, і жодні правильні слова нездатні затьмарити красномовні методи роботи коаліції та уряду. Навіть зазвичай украй стриманий у коментарях Хав’єр Солана, виступаючи минулого тижня в Євро­парламенті зі словами стурбованості стосовно ситуації в Україні, зазначив, що уряд Януковича — «не те, чого ми очікували». На закритому засіданні послів Євро­союзу, акредитованих в Україні, за нашою інформацією, тільки представник однієї з держав — нових членів ЄС (колись її називали «найвеселішим бараком соц­табору») обурився діями україн­ського президента: мовляв, що це за демократія така, якщо глава держави видає такі укази. Інші ж представники дипкорпусу або підкреслювали свій цілковитий нейтралітет і називали «нульовий варіант» найбільш прийнятним виходом із ситуації, що склалася (як, наприклад, представник головуючої у Євросоюзі Німеччи­ни), або схилялися до думки, що дострокові вибори в Україні таки неминучі.

Не зачарував В.Янукович іноземних послів і на зустрічі в клубі Кабміну. Попри цілком гідний початок зустрічі та добре виписаний виступ, що мав продемонструвати миролюбство прем’єра і його готовність до компромісів, деякі експромти глави уряду швидко розвіяли ілюзії. Природа таки взяла своє: гарячковість, із якою Янукович почав доводити, що ніяких серйозних фальсифікацій на президентських виборах 2004-го взагалі не було, а реінкарнація ківаловської ЦВК — виправданий наслідок того факту, що Партія регіонів не має в ній своїх представників, швидко стерла чемні посмішки з облич дипломатів. А пасаж стосовно вил, на яких народ винесе президента і губернаторів, котрі його підтримали, взагалі шокував дипкорпус...

Водночас смішно й жалюгідно виглядають заклики до світової громадськості (наприклад, у виконанні «демократичних парламентських і позапарламентських сил») підтримати дії українського президента щодо дострокових виборів. Образ Ющен­ка — безстрашного революціонера, демократа й реформатора, на жаль, давно потьмянів. Його нинішні дії викликають серйозні сумніви, а дворічне президентство — неабияке розчарування... Світова громадськість не може підтримати Ющенка. Адже вона більше не вірить у нього, у його здібності, у його методи, у щирість декларування високих цілей.

У нинішній українській ситуації західні спостерігачі відзначають лише один великий позитивний момент: наявність, за визначенням єврокомісара з питань зовнішніх відносин і європейської політики сусідства Беніти Ферреро-Вальднер, «активних і відкритих політичних дискусій», а також мирний і демократичний характер масових мітингів і маніфестацій. У цьому плані Україна разюче відрізняється від нинішньої Росії, де навіть слабкі спроби нечисленних опозиціонерів висловити на вулиці свою незгоду з існуючими порядками швидко й жорстко придушуються ОМОНом.

Проте нині всі учасники українського протистояння мають усвідомити: сприйняття України у світі стрімко погіршується з кожним новим днем кризи, а роздратування, викликане завзятістю, безпомічністю і безвідповідальністю його основних дійових осіб, так само швидко наростає.

Брюссель розставляє прапорці

Якщо ще на початку цього тижня представники Євросоюзу, намагаючись подолати шок від українських подій, воліли дотримуватися принципу «чекати й спостерігати», то вже за кілька днів їхнє терпіння почало танути. І хоча офіційні коментарі залишилися незмінними, за інформацією «ДТ», отриманою з різних джерел, що заслуговують на довіру, нині Брюссель уже сформулював кілька месиджів, які він вважає за потрібне донести до основних персонажів українського конфлікту.

Перше. Тоді, як уся увага України прикута до Конституційного суду, на котрий багато хто намагається покласти тягар ухвалення головного рішення, наші європейські партнери не схильні сприймати його майбутнє рішення як істину в останній інстанції.

По-перше, тому що їхнє ставлення до української судової системи загалом є вкрай скептичним. І рішення нашого органа конституційної юрисдикції (хоч би яким воно було) сприйматиметься ними як політично заангажоване. Отже, Брюссель не має наміру ставити в залежність від цього вердикту подальшу долю України.

По-друге, у високих брюссельських офісах упевнені: ниніш­ня українська проблема має не правовий, а політичний характер. Визнаючи цілковиту легітимність і прем’єра, і президента, європейці, втім, уважно вивчивши проблему, дійшли висновку, що позиції обох із правового погляду є недосконалими, і розібратися, хто з них правий, неможливо. Хоча деякі експерти і схиляються до того, що трохи «правіший» у своїх діях і аргументації все ж таки президент, оскільки в нього як у гаранта Основного Закону надто мало важелів впливу в разі порушення Конституції і посилення дисбалансу гілок влади.

Звідси другий, і головний меседж: вихід із кризи можливий тільки за столом переговорів, тільки шляхом поступок і політичної домовленості.

Третє. За стіл переговорів повинні сідати не двоє, а троє: не тільки два Віктори, а й Юлія Тимошенко. Дуже показово й промовисто, з дипломатичного погляду, що цього тижня верховний представник із питань зовнішньої політики і безпеки Хав’єр Солана мав телефонні розмови саме з цими трьома політичними гравцями (спікер Мороз такої уваги не удостоївся).

Четверте. Для Європи очевидно, що без нового волевиявлення громадян Україні не обійтися. Отже, поступкою для однієї зі сторін має стати згода на проведення дострокових виборів, що в Брюсселі вважають «шляхом подолання хаосу».

Але при цьому вкрай важливе п’яте: президент і опозиція повинні погодитися на зміну дати виборів. Ще один ключовий меседж: на теперішній момент існує серйозна загроза того, що дострокові вибори в Україні будуть визнані цивілізованим світом недемократичними. За інформацією «ДТ», Києву чітко дали зрозуміти, що зараз він повинен утриматися від звернення у відповідні міжнародні структури з проханням надіслати на вибори своїх спостерігачів. Інакше, з урахуванням серйозних сумнівів у цих структурах із приводу оприлюдненого графіка підготовки до дострокових виборів, Київ дуже ризикує отримати на цьому етапі відмову. Нагадуючи, що парламентські вибори 2006 року було визнано взірцем вільного і справедливого волевиявлення громадян, Європа підкрес­лює: на виборах теперішніх для неї принциповим буде не тільки голосування, а й підготовка до нього. Наші партнери чудово усвідомлюють усю недосконалість українського законодавства й готові заплющити очі на малі огріхи в організації та проведенні дострокових виборів. Але якщо президент наполягатиме на даті 27 травня, і при цьому виявиться, що деякі ключові учасники українського політичного процесу не встигнуть підготуватися й не зможуть взяти участь у виборах або ж вибори не відбудуться в ряді регіонів України, — такі вибори буде визнано недемократичними.

Однак поки що президент не дає підстав вважати, що він готовий піти на поступки, які підказує йому Європа. У четвер, після засідання Ради національної безпеки і оборони України, Олександр Мороз повідомив жур­налістам, що у відповідь на його пропозицію перенести дату виборів Віктор Ющенко відповів рішучою відмовою. Непрямим підтвердженням затятості глави дер­жави може служити й озвучене міністром закордонних справ Арсенієм Яценюком небажання президентської сторони (на відміну від прем’єрської) залучати іноземних посередників до вирішення кризи. Можна припустити, що президент (особливо його оточення) уникають їхньої допомоги, добре пам’ятаючи, що саме під час круглих столів з участю закордонних миротворців восени 2004-го Віктор Ющенко був змушений піти на поступки й погодитися з прийняттям конституційної реформи. Волаюча недосконалість якої згодом і стала однією з основних причин нинішньої конституційної кризи в Україні. Що, до речі, тепер визнають і самі європейці.

Шосте. Якщо основні учасники політичної кризи в Україні не прислухаються до викладених меседжів, відповідні висновки буде зроблено як щодо кожного з них, так і з приводу подальшої співпраці Євросоюзу з Україною. Всупереч впевненості, яку висловили на Михайлівській на початку цього тижня, що «нинішня внутрішньополітична ситуація в Україні не позначиться на процесі підготовки до підписання нового договору між нашою країною та Європейським Союзом, у Брюсселі на дуже високому рівні дали зрозуміти: якщо вибори буде визнано недемократичними, це матиме вкрай серйозні наслідки для україно-єесівських відносин, аж до відмови європейської сторони від подальшої підготовки нового базового документа. І зов­сім не секрет, що багато європейських політиків різних країн, які два роки тому із задоволенням одягали помаранчеві шарфики, тепер із полегшенням зітхають: як добре, що ми не поквапилися зайти у відносинах із Україною занадто далеко, з цією непередбачуваною країною треба дотримуватися безпечної дистанції…

Але навіть якщо основні політики в Україні зрештою домовляться, навіть якщо вибори пройдуть більш-менш демократично, — то де гарантія, караються головним для них питанням європейці, що після їх завершення опоненти знову сядуть за стіл переговорів і зможуть досягти домовленості щодо зміни Консти­туції? Адже першопричиною теперішньої політичної кризи в Україні європейці вважають кризу конституційну. На їхню думку, українське законодавче поле дуже схоже на мінне: небезпека вибухів зберігається постійно. Тому український Основний Закон має бути змінений так, щоб в Україні більше не виникала можливість двовладдя, щоб у неї був один керівник, а на міжнародній арені вона говорила б одним голосом.

Європа дуже стомилася від України. Наша країна наблизилася до небезпечної межі втратити не тільки рештки симпатії, а й віри в можливість плідно з нею співпрацювати. Європі набридли наші малозрозумілі для неї проблеми. І в неї немає ані найменшої впевненості в тому, що навіть якщо тепер вдасться врегулювати українську кризу, то через кілька місяців не вибухне нова. Немає жодних гарантій, що, примирившись, українські політики відразу візьмуться за реформи й трудитимуться день і ніч на благо країни. Європа поки що не бачить в Україні лідера, здатного на це. Вона ніколи не плекала ілюзій стосовно Януковича, розчарувалася в Ющенкові (вже майже поставивши знак рівності між двома Вікторами) і, як і раніше, не довіряє Тимошенко, вважаючи її непередбачуваною темною конячкою з популістськими й авторитарними нахилами. Тому, швидше за все, великої черги охочих виступити посередниками між сторонами українського конфлікту не буде. Поки що таку готовність висловили тільки польський президент Качинь­ський, який має сумнівний імідж у Європі (і, мабуть, сподівається поліпшити його завдяки миротворству на українському фронті) та завжди готові допомогти братньому народу росіяни. Впливові ж європейські лідери, що дорожать своєю репутацією, не поспішають бруднитися в українських політичних чварах. Тому що теперішні події в Україні вже ніхто не сприймає як боротьбу добра зі злом, демократії з авторитаризмом. Тому що всі чудово розуміють: в Україні точиться банальна боротьба за владу. За владу для себе особисто, а не за владу як інструмент служіння країні.