Чому я не за Я., або Підказки великого міста

Останнім часом до Донецької області прикута увага громадськості та аналітиків різного профілю. Це й зрозуміло: адже, крім того, що це регіон, сам по собі вартий такої уваги (20% ВВП і 10% населення України), є ще один чинник — один з імовірних майбутніх президентів звідси родом. Процеси, які визначають життя Донбасу, не виключено, визначатимуть життя всієї країни.

Ця підвищена увага характеризується, згідно з моїми спостереженнями, двома рисами. З одного боку, висловлюються про Донбас переважно сторонні спостерігачі — жителі столиці, інших регіонів України або навіть зарубіжжя. Їхні матеріали в цілому досить добротні й нерідко цілком об’єктивні. Проте відстороненість авторів усе-таки дається взнаки.

Крім того, занадто багато пишуть про конкретних видатних персон. Тут — усе досить добре розжовано: людина, яка регулярно читає те ж таки «Дзеркало тижня», орієнтується, хто чим володіє, хто що недавно приватизував, хто з ким увійшов у клінч, а на кого тільки спідлоба глянув. Усе це, безумовно, необхідне для формування цілісної картини наших уявлень про соціально-економічні процеси. Однак є дещо, що значно сильніше визначає щоденне самопочуття людини, ніж така інформованість. І це дещо, ризикну заявити, не менш інформативне (у сенсі розуміння, куди рухається громада Донбасу), ніж просте знання того, чим володіє А або чого позбувся Б. Це дещо можна відчути, лише довго проживши «на місці». І його часто не помічають ті, хто пише про сучасний Донбас іззовні. Це й спонукало мене спробувати заповнити прогалину.

«Сила нових бажань» на цвинтарі старих ідей

Одного чудового ранку кілька років тому (під час перебування Януковича губернатором) бульдозер зніс 20—30 могил на одному з донецьких цвинтарів на перехресті вулиць Звягільського (яка тоді ще мала іншу назву) й Челюскінців. Нова цвинтарна стіна, побудована потому, позначила нові межі цвинтаря, зрізавши прямий кут. Незабаром над територією, відвойованою у мертвих, піднісся величезний білборд із рекламним написом аршинними літерами: «Сила нових бажань». У цьому була якась зла іронія, оскільки в тих, хто лежав у землі під цим білбордом, ніяких «бажань», ні старих, ні нових, уже давно не було.

Кожна епоха, кожен етап розвитку, пережитий суспільством, унікальний і складається з мозаїки різноманітних дій та подій, перебуваючи в гущі яких, не завжди можна осягнути цілісну картину. Втім, дійові особи кожної епохи в гонитві за своїми буденними, начебто й непомітними інтересами інколи роблять певні вчинки, які можуть стати для уважних сучасників, і особливо для нащадків, своєрідними символами, розпізнавальними знаками відповідного часу.

До таких проявів я б зарахував певну категорію подій, назву їх подіями-підказками.

Коли я, проїжджаючи в маршрутці повз той цвинтар, уперше побачив, що сталося, зрозумів: ця подія саме такого роду — подія-знак, подія-підказка, яка в концентрованому вигляді ілюструє, що відбувається в сучасному Донбасі.

Нові бажання хазяїв Донбасу вже вийшли за регіональні межі (сфера їхніх «життєво важливих інтересів» охоплює всю Україну, сягає навіть Центральної Європи — приклади участі у приватизації в Польщі, Угорщині), та й мислять вони цілком по-ринковому (коли справа стосується власної кишені), проте продовжують підтримувати у підвладного їм народу майже весь набір міфів комуністичного часу. Так зручніше.

Нині весь Донецьк завішаний білбордами з портретами Паші Ангеліної і Стаханова: «Парасковія Ангеліна — гордість Донбасу!», «Олексій Стаханов — шахтарський характер!» Портрети добре призабутих героїв комуністичної епохи, які досить дивно виглядають на тлі численних салонів продажу дорогих автомобілів, казино й інших атрибутів «буржуазного» життя. Що хоче сказати цим влада нам, жителям епохи невиплачених зарплат і підриву будь-якої мотивації до чесної праці? Яке послання влада нам адресує?

Як на мене, зміст послання такий: «Ви працюйте на нас так само, як колись працювали Стаханов і Ангеліна, — безплатно. А ми заохочуватимемо вас морально». Моральне заохочення включає накачування відчуттям гордості «за свій край» і заохочення видовищами. Римське «хліба і видовищ» трансформується на «хліба не обіцяємо, але видовища будуть чудові». В арсеналі вистав — яскраві феєрверки та вражаючі футбольні битви. Майже щоночі небо над Донецьком стрясають потужні вибухи — ніхто з перехожих уже не може сказати, з якого приводу. Здригаються старенькі, чуючи, як деренчить скло у їхніх квартирах о пів на дванадцяту ночі. Перелякані коти забиваються під ліжка. Надривно й на різні лади виє сигналізація автомобілів, сприймаючи салют за пограбування.

Потужна індустрія, передові технології (місцями) та старі ідоли (скрізь) — таким є сучасний Донбас. Що з зазначеного нестиме донецький капітал у решту України та в Європу — ось у чому запитання. В економічній експансії як такій, звісно ж, нічого поганого немає. Кожна національна економіка й кожен регіон здійснюють її в міру своїх сил. Питання лише в тому, на якій підставі здійснюється та чи інша експансія і відповідно до яких правил гри.

Якщо говорити про правила гри... Кожен, хто живе в Донецьку, знає: Донбас — територія без правил. Територія безправ’я. Точніше, одне правило є — сильні світу цього вирішують свої проблеми не зупиняючись ні перед чим. Життя і власність пересічного громадянина в Донбасі, якщо він з якихось причин заважає сильному або просто опинився на дорозі (в буквальному значенні слова), вже давно нічого не варті. Тут джипи, що належать великим корпораціям, безкарно чавлять дітей. Тут судді місяцями не одержують зарплати. Тут душать опозиційні ЗМІ. Тут бейсбольна біта є засобом розв’язання усіх проблем. «Немає людини — немає проблеми».

Регіональне відродження...
старих ідолів

З дев’яти районів Донецька лише один — Київський — не має у своїй назві комуністичної начинки. Решта — як низка портретів на листопадовій демонстрації сталінських часів: Кіровський, Ленінський, Ворошиловський, Будьоннівський, Куйбишевський, Калінінський, Петровський, Пролетарський.

Часи незалежності та декларованої демократії нічого не змінили в цьому сенсі. Більше того, влада, схоже, знаходить для себе щось дуже цінне у старих ідолах, щось дуже співзвучне її підсвідомим (або вже усвідомленим?) прагненням сьогодення. Тому вона набагато легше виділить гроші, приміром, на новий пам’ятник Будьонному, ніж на фінансування охорони здоров’я або ремонт школи.

Відкриття нового пам’ятника Будьонному в Донецьку відбулося приблизно півтора року тому. Історія, якщо коротко, така. Стояв собі в центрі Будьоннівського району пам’ятник Будьонному. Нічого в ньому не виділялося особливого (таких бовванів радянської епохи все ще багато як на Донбасі, так і по всій Україні), хіба що був там товариш Будьонний дуже схожий на Сталіна: знайома шинелька, кашкет, постава, пишні кавказькі вуса. Я, приміром, кілька разів експериментував: жартома говорив своїм іногороднім гостям, що це Йосип Віссаріонович, і ніхто в цьому не сумнівався. Потім я, звісно, вносив поправку, що це Будьонний, але люди стверджували, що перша версія їм видається переконливішою. Чи то через ту, не тільки мною помічену схожість, чи з іншої причини, але навіть за радянських часів злощасний пам’ятник обсадили з усіх боків чотирма пишними ялинками, тож за двадцять кроків його майже не було видно. Так і стояв він, майже непомітний, облуплений від снігу й дощу, брудно-синього кольору, в центрі однойменного району. Мабуть, лише місцеві голуби добре знали про його існування і практично використовували його кашкет.

Аж ось настали нові часи «регіонального відродження». Пам’ятник капітально відреставрували, фактично звели наново, спорудили для нього міцний постамент із добротного каменю і, визволивши з ялинкового полону, встановили на новому, видному місці. Тепер бравий командарм оптимістично поблискує свіжою бронзою у всіх на очах, біля парадного входу до районної дитячої лікарні. Ні, все-таки дивно нас ведуть до ринку: вшановуючи людину, котра порубала шаблями десятки тисяч своїх співвітчизників, які колись уперто чіплялися за той-таки ринок... Хто вшанує їхню пам’ять, пам’ять цих «маленьких», безіменних нині людей?

Є у товариша Будьонного і ще один аспект, можна сказати — міжнародний. Постають у пам’яті історичні факти, які мають бути відомі кожній освіченій людині. Не обмежуючись у своїх кривавих подвигах російськими й українськими етнічними територіями, такий шанований нині в Донецьку герой Громадянської війни забажав «ощасливити» й поляків: до Варшави майже дійшов, залишаючи після себе гори трупів та пожарища. Знай наших! Якби не «Диво над Віслою», яке поляки й донині вшановують як день вирятування Польщі від смертельної загрози, взяв би й Варшаву. Чомусь напливає на все це вже інша, нещодавня телекартинка: Квасьнєвський ніжно цілується з Януковичем під час якоїсь зустрічі... Все-таки не лише ми наївний народ. Тішить те, що Захід теж по-своєму наївний.

Ну не зрозуміти йому, бідному, нашої дводушності, коли, з одного боку, неначебто брати по зброї, а з іншого боку — прихована будьоннівська шабля за пазухою...

А чи існує «донецьке диво»?

Як економіст я у своїй роботі зіштовхувався з необхідністю глибоко аналізувати бадьорі рапорти про промислове зростання, яке, якщо вірити офіційній статистиці, розпочалося в області ще 1999 р. І ось що видно було навіть неозброєним оком: величезні відсотки приросту в машинобудуванні та металургії якось не в’язалися з тими ж офіційними даними про виробництво та споживання електроенергії. Загалом, ситуація виглядала так, що при зростанні більшості підгалузей машинобудування та металургії на 10, 15 чи навіть 20% (а то й більше) приріст виробництва електроенергії становив усього кілька десятих часток відсотка, а то й узагалі демонстрував незначний негативний результат, тобто фактично тупцював на місці. Навіть студент економічного ВНЗ знає, що, по-перше, всі галузі промисловості пов’язані між собою, і зростання одних неможливе без зростання інших, і ця взаємозалежність описується матрицею міжгалузевого балансу. По-друге, як металургія, так і машинобудування — досить енергоємні галузі, що просто не зможуть зростати, тим більше на десятки відсотків, якщо під це зростання не буде підведено відповідну енергетичну базу. А яке може бути промислове зростання зі стагнуючим виробництвом електроенергії? Щось не так в офіційній статистиці. Свої сумніви мені інколи вдавалося опубліковувати на шпальтах регіональної преси 2001 року.

Однак і пізніше мене не переставала дивувати донецька статистика. Щоб не стомлювати читача зайвими економічними викладками, наведу лише один приклад розбіжності донецької статистики із загальноукраїнською, причому у сфері, де розбіжностей, здавалося б, бути не повинно: в обліку чисельності населення. Адже якщо не завжди можна врахувати зайву банку консервів і якусь штуку іншої продукції, то людини вже не помітити, здавалося б, гріх. Отже, візьмемо дані про чисельність населення міст Донецької області, які містяться у двох довідниках — місцевому (обласному) та загальнодержавному. Вміщені в довідниках дані зведемо в одну таблицю і порівняємо.

Отже, попри те, що різниця в часі між «вимірами» невелика (обласні дані пізніші на 1 рік і 11 місяців) і обидва довідники видані з грифом одного й того самого відомства, помітні величезні розбіжності, які явно не вкладаються в поняття похибки. Так, за цих неповних два роки населення майже всіх зазначених міст нібито значно зросло на значну цифру — тут і 12, і 20, і 30 відсотків. Особливо ж відзначилося Єнакієве (до речі, мала батьківщина чинного прем’єра) — там чисельність населення якось раптово підскочила аж на 54 (!) відсотки. Це ж як потрібно було старатися! Плач, Індіє! Заздріть, китайці! Якщо вірити донецьким довідникам, вам недовго утримувати пальму першості. Якщо вірити... Однак їм мало хто вірить (і ще менше людей читають). І правильно роблять. Бо такі дані суперечать здоровому глузду та логіці. Дуже легко це довести на прикладі міста Тореза.

Населення цього шахтарського містечка, яке нині переживає скрутні часи, навіть благополучного для нього 1989 року становило лише 88 тисяч чоловік. Після цього воно неухильно знижувалося (адже закривали шахти), тож ніколи не досягало й не могло досягти після всіх попередніх важких років не те що заявлених обласним довідником 95,9 тис. чоловік, а навіть своєї максимальної радянської позначки — 88 тисяч. З урахуванням реальної соціально-економічної ситуації, що характерна для наших шахтарських міст, а також з урахуванням тенденцій попередніх років, накладених на досить достовірні дані перепису 1989 р., можна стверджувати, що загальнодержавні дані по Торезу (77 тисяч чоловік) значно реалістичніші, ніж плоди завзятої праці донецьких обласних статистиків.

Таких розбіжностей, нестиковок, невідповідностей у місцевій статистиці на всіх рівнях чимало. Останнім часом в області занадто вільно поводяться з цифрами. Стосовно майбутніх виборів, для тих, хто сумнівається в можливості масової фальсифікації... Поява такої статистики — чи не подія-підказка?

Однак повернімося до економіки. За моїми розрахунками, виконаними з використанням сучасних методів аналізу економічного зростання, а також елементарного повторного огляду та зіставлення цифр різних джерел, зростання у машинобудуванні Донецької області штучно завищене у 2,3 разу, у будівництві — в 1,5, на транспорті — в 1,2, а в середньому по промисловості — в 1,8 разу.

Задля справедливості слід зазначити, що це завищення параметрів зростання не означає відсутності зростання як такого. Значні сегменти промисловості Донбасу нині справді на піднесенні, ось тільки піднесення це не зовсім таке, яким його зображують. Фікцією є й офіційні реляції про великий врожай, зібраний нинішнього року. На мою думку, це стане очевидно для всіх уже цієї зими, і населення повною мірою відчує це через інфляцію та різке подорожчання основних продуктів харчування.

Пушкін — із маленької, обладміністрація — з великої!

Хто ще буквально півроку тому гуляв по бульвару Пушкіна, міг бачити на розі його та Театрального проспекту цікавий білборд. Звичайна реклама, ось тільки слово «Пушкін» там було написане з маленької літери. Для тих, хто спробує пояснити це художніми особливостями (мовляв, шрифт такий — усі літери однакового розміру), на цьому ж білборді було спростування — всього рядком нижче тим самим шрифтом слово «обладміністрація» починалося з великої літери.

Ця описка, навіть якщо вона й мимовільна, відбиває підсвідоме ставлення влади до себе, рідної, і до всього іншого, що владою не є. У цьому іншому байдуже, хто ти — Пушкін чи пересічний громадянин, головне, що ти не влада, а отже, тебе пишуть із маленької літери. Про ставлення донецької влади до незалежних (або таких, які намагаються стати незалежними) представників і колективів світу мистецтв відомо чимало — чого вартий недавній конфлікт навколо однієї з місцевих картинних галерей.

Не жалує обласна влада і незалежні ЗМІ, які можна зустріти (наприклад, газету «Остров»). Однак життя в Донецьку нестерпне не лише для дисидентів. Навіть якщо ти не пнешся в політику, а просто хочеш зайнятися малим бізнесом — готуйся відчути, що означає бути з маленької літери.

У своїх публічних виступах В.Янукович закликає заохочувати підприємців-початківців. Заохочення по-донецькому починається вже з моменту, а точніше — з процесу реєстрації. Тільки для попередньої консультації «потрібно вистояти чергу з кількох десятків чоловік. Ситуація один в один, як біля прилавків радянських магазинів у битвах за дефіцит». Так писала про це в номері від 31 серпня 2004 р. місцева газета «Салон», в опозиційності до влади не помічена.

За словами очевидців, люди займають чергу ще з ночі, людський потік рухається повільно, непоодинокі випадки нервових зривів, непритомностей і навіть бійок за місце в черзі.

Після того, як етап консультації пройдено, можна братися за саму держреєстрацію. Але й тут на майбутніх бізнесменів чигають нові випробування на витривалість. «Біля заповітного «єдиного вікна» (точніше — «єдиних дверей»)... збирається 30—50 людей. Ситуація ускладнюється тим, що в Донецьку лише один реєстраційний центр на весь мільйонний мегаполіс. До того ж він розміщений не в окремому офісі, а тулиться на першому поверсі міськвиконкому», — свідчить той-таки «Салон».

Однак і після всіх поневірянь вам можуть відмовити у прийомі документів без пояснення причин, і нову спробу ви розпочнете не раніше, ніж через кілька днів.

Отже, як виборець і громадянин я не бажаю, щоб модель, із дозволу сказати, життя, сформована на Донбасі, поширилася на всю Україну. Тому я — не за Я.