Чи нам ніщо не загрожує? З політичного щоденника

Якщо пригадує читач, моя книжка «Після Майдану» становила собою нотатки щоденникового характеру. Відтоді я продовжую в тому ж дусі. Поточне політичне і громадське життя, виступи ЗМІ, зустрічі з різними людьми дають матеріал для нових записів.

Не кидав слів на вітер

«Битва за владу», що розпочалася кілька років тому, набирає обертів. Як і слід було очікувати, найскладнішою виявляється фаза виходу з помаранчевої революції. Таке потрясіння в умовах перехідного суспільства, перевантаженого суперечностями, легко викликати. Значно складніше повернутися на мирні рейки.

З проблемою виходу «з революції» зіштовхнулася не лише Україна, а й Грузія. Щойно з трибуни ООН прозвучали слова лідера цієї країни про другий етап революції троянд. Схоже відбувається в деяких інших постсоціалістичних країнах.

Дочасні парламентські вибори можуть відбутися. Але чи розпочнеться після цього конструктивна фаза в житті суспільства? Чесно кажучи, сумніваюся.

Країна все не визначиться з економічною стратегією. Що думають про неї не лише влада, а й головні учасники політичних баталій, ми не знаємо. З їхнього боку — це неповага до суспільства, хоча принагідно від них можна почути модні розмірковування про те, що долі держав визначаються не тільки і навіть не стільки матеріальними ресурсами, скільки зарядом довіри в суспільстві, моральною атмосферою в цілому.

Першим документом, внесеним мною в український парламент 1994 року, була розрахована на п’ять років стратегія «Шляхом радикальних економічних реформ». Цей документ не лише повністю відповідав моїй перед­виборній програмі, а й послідовно втілювався в життя. Мене можна звинувачувати в чому завгодно, тільки не в тому, що я бодай на крок відступив від обіцяної мною економічної політики. Я не кидав слів на вітер.

Але залишімо цю тему історикам. Сьогодні важливе інше. Я не поділяю думки про достатню міцність нашої економіки.

Так, починаючи з 2000 року, вже майже дев’ять років поспіль (за винятком 2005-го) зберігаються досить високі темпи зростання. 2000 року ВВП України становив трохи більш як 31 млрд. дол., а торік — 140,5 млрд. У світовій практиці це безпрецедентне зростання. І що найважливіше — за цими темпами стоїть і принципово нова якість розвитку. Українська економіка має імунітет до політичних пертурбацій. Політики гризуться, а економічний караван рухається своїм курсом. Як на мене, це одна з переконливих ознак того, що в країні справді проведено фундаментальні ринкові перетворення. Державно-адміністративні засади залишилися в минулому. У цьому сенсі нашу економіку можна з повним правом назвати сучасною.

Але світ змінюється з такою шаленою швидкістю, що ніхто не має права на зупинку, хай тільки для того, щоб перевести дух. Нинішня світова криза — це і свідчення, і провісник. Свідчення швидкості змін, провісник чергового якісного ривка. За словами одного з вищих економічних авторитетів Алена Грінспена, таке трапляється один раз на сто років. Колишній керівник Федеральної резервної системи США знає, що каже. Звернення Білого дому до конгресу США про виділення 700 млрд. дол. для запобігання крахові підтверджує його слова. Як це позначиться на економіці України? Звісно, можна зрозуміти, чому мовчать наші: президент, прем’єр-міністр, голова Національного банку. Але все ж таки суспільство має право знати хоч щось про їхні оцінки ситуації стосовно України, про наміри вищого керівництва. Росія он уже виділила півтора трильйона рублів на підтримку своєї банківської системи. Чи нам ніщо не загрожує?

У країнах Заходу, насамперед у США, відтворюється ситуація Великої депресії. Тоді кризу долали з допомогою наджорсткого дер­жавного регулювання. Точать­ся розмови про кризу ринкового лібералізму, тобто засад, на яких останні десятиліття розвивалися світові фінансові ринки. Найближчим часом світова спільнота, вочевидь, розпочне реанімацію принципів активного державного регулювання. Це робитиметься не лише для подолання фінансової кризи, а й з оглядкою на досвід Китаю, Індії та ряду інших країн — світових лідерів економічного зростання.

Оптимальне поєднання економічної свободи з державним втручанням — це завдання не з тих, котрі вирішуються в ході політичних чвар.

Краще зовсім не прокидатися

Дехто спить і бачить Україну без посади президента. Або з президентом, але — декоративним. На чому ґрунтується це бажання? Інколи здається: тільки на тому, що цим панам не подобається нинішній президент. Або заважає...

Є, звісно, й такі, хто чекає не дочекається суто парламентської форми правління з ідейних міркувань. Думають, що тоді Україна стане нарешті справжньою демократією.

Однак уявімо собі на хвилину, що ми прокинулися в країні, в якій немає президента. Прийшли на Банкову, а там замість президента з його секретаріатом розміщена якась установа на кшталт банку. Що буде далі?

У БЮТ і в Партії регіонів через день виникло б сильне бажання запровадити в Україні двопартійну систему. Відсікти всіх, хто сьогодні плутається в них під ногами, а то й намагається відігравати якусь самостійну роль. Влада і всі додатки до влади ділилися б відтепер надвоє. Сьогодні, після чергових виборів, велика частка випала одним, завтра, після наступних виборів, — іншим. Обидві сторони змагаються не на жарт, але обидві задоволені життям і одне одним. І все було б гаразд, тільки така двопартійність буде зовсім не тією, що в Англії або США. Чи треба комусь пояснювати, чому?

І робилося б усе під прапором стабільності.

Більшості українських громадян в умовах такої стабільності дихалося б не легше, ніж тепер, а важче. Якщо коротко: в Україні повинен бути владний президент. Нам потрібна сильна й культурна парламентсько-президентська форма правління. Чи зможемо ми, громадяни, наполягти на цьо­му? Не знаю. Ну, справді. Сьогодні нам не подобається президент Ющенко — і ми скасовуємо посаду президента. Завтра нам сподобається який-небудь Гущенко, захочемо, щоб він став президентом... І що? Повернемо в Конституцію цю посаду?

Від нас усього можна чекати.

Надія на великий капітал

Економісти вже не встигають відстежувати наростання концентрації капіталів лідерів світової економіки — міжнародних корпорацій. Темп карколомний. Ці процеси розпочинаються і в світі постсоціалізму, насамперед у Росії. Фінансова криза вже послужила помітним поштовхом. Мине кілька років, і ми виявимо, що внаслідок кризи позиції світового фінансового капіталу зміцнилися на порядок! Ми не маємо права дивитися на події очима сторонніх. «Міттал Стіл» уже контролює виробництво майже 120 млн. тонн сталі — вп’ятеро більше, ніж усі металургійні комбінати України. Активи індійця істотно перевищують бюджет нашої країни.

Що я хочу сказати? Побуду­вати українську економіку без великого капіталу — утопія. В неї вже не вірять (якщо колись вірили) навіть наші «прогресивні соціалісти», не кажучи вже про комуністів. Якщо ми хочемо щось важити на світовому ринку, зберегти свою економічну незалежність, держава повинна всіляко сприяти подальшій консолідації фінансових активів. Без концентрації національного капіталу в нас просто немає майбутнього. Я знаю плюси і мінуси цієї політики. Про конструктивну взаємодію влади й капіталу легко говорити, але реально тут дуже великі складнощі й тонкощі. Йдеться не лише про чисту економіку. Капітал повинен мати свою частку прав та відповідальності в соціально-політичній і зовнішньоекономічній сферах.

Моя утопія

Гра на культурно-історичній різниці між Заходом та Південним сходом країни має бути заборонена таким вищим судом, як суд громадської думки. Я включаю сюди гру й на ставленні до Росії. Набирання очок як на вихвалянні, так і на осуді цієї країни має бути заборонене. Принаймні в передвиборній агітації.

Розумію, що це утопія. У демократичному суспільстві можна агітувати за все, що не заборонене законом. А демократичний закон ніколи не видасть таких заборон, які я обстоюю. І це правильно. Тому і мрію про інший суд — суд громадської думки.

Труднощі тут величезні.

Читаю в «Українській правді» (22 вересня ц.р.) чудову статтю, в якій мої думки — один до одного. Так мені здається на перший погляд. Автор називає бідолахами тих українських інтелектуалів «прогресивних поглядів», які журяться з приводу розколу України й не помічають «очевидного: гуманітарні ініціативи президента Ющенка провокують подальший розкол країни, до краю загострюючи конфронтацію між Заходом і Сходом». Автор цілком правильно каже: «Необхідно зробити вибір: або утриматися від різких рухів на ниві мови, історії, релігії, або змиритися з прогресуванням розколу держави».

Підписуюся обома руками!

«Економічне зростання, розвиток інфраструктури, конкурентоспроможність України на світових ринках — у цьому зацікавлені обидва береги Дніпра. І Львову, і Донецьку необхідні верховенство закону, свобода слова, прозорість влади, тому що кожен із нас може зіштовхнутися зі свавіллям чиновників, обмеженням особистих прав та свобод. Сходу і Заходу однаково важливий авторитет України у глобальному світі».

Підписуюся, підписуюся під кожним словом!

Та ось читаю — у цій самій статті! — що серед «екстремальних умов», у яких нам доводиться робити вибір... що б ви думали? «Імперські амбіції сусідньої Росії»... І знову: «Коли агресивний північний сусід веде проти України торговельні війни, збитків зазнають і Донбас, і Галичина».

Ось такими промовами людина зібралася об’єднувати Україну. Це називається винести за дужки найболючіші, найконфліктніші теми…

Нас лякають

У написаній спеціально для українців статті міністр закордонних справ Росії С.Лавров заявляє:

«Скажу прямо, вступ України в НАТО викличе глибоку кризу в російсько-українських відносинах. Ця криза якнайнегативнішим чином позначиться і на загальноєвропейській безпеці».

І т.п. і т.ін.

Мені важко позбутися відчуття, що Україну лякають. Це відчуття переходить у повну переконаність, коли слухаєш політиків нижчого рангу, ніж Лавров, коли стежиш за російською пропагандою як у Росії, так і в Україні, де в неї повний простір.

Я проти вступу України в НАТО. А лякати нас наслідками все-таки не треба. Це несолідно. Свого часу я чому викреслив із нашої військової доктрини рядок про намір України бути прийнятою в НАТО? На саміті у Стамбулі всі зациклилися на темі майбутніх президентських виборів — почали вчити, як їх провести. Я підвівся й кажу: бачу, тут зібралися говорити не про НАТО, а про наші вибори — мені це не цікаво, вважаю, що це розмова не на тему. Повернувся до Києва й викреслив той рядок.

Я не хочу в НАТО, але лякати нас, повторюю, не потрібно. Самі ж кажете своїм західним співрозмовникам, що лякати вас — марна річ. Така ж марна річ лякати й нас. Не треба, хлопці. Не малюйте картину страшного суду. Краще запропонуйте щось, що нас об’єднувало б, попри всі наші розходження, розбіжності, взаємні образи, підозри й забобони. Цього нам із вами не уникнути, хоч би як розвивалися події. Адже вступ України в НАТО, якщо він відбудеться, буде, на мій погляд, помилкою, але не кінцем світу.

Перший крок

Пригадую торішні розмови про необхідність широкої парламентської коаліції. Висловлювалася думка, що така коаліція допоможе подолати суперечності між Заходом і Південним сходом країни. Витала підозра, що саме тому президент Ющенко потай мріє поріднити «Нашу Україну» з Партією регіонів. ЗМІ повнилися повідомленнями, що ведуться відповідні закулісні перемовини.

Я висловлювався за «ширку». Це слово придумали противники об’єднання біло-синіх і помаранчевих. Тим часом я розумів, що «ширка» може бути тільки першим кроком до такої великої справи. Навіть крочком...

Понад те, мені була близька думка, що річ не в «ширці» самій по собі. Ми знаємо скільки завгодно країн, у яких широких коаліцій немає, а національна єдність є. Запам’яталася думка, яку висловив у розпал цих дискусій Олесь Доній, відомий помаранчевий парламентарій і, по-моєму, досить об’єктивний політолог.

«Думаю, — сказав він, — що симпатії виборців не дуже пов’язані з тими меседжами, які видають на людях політичні партії. Виборцям ПР не так уже було важливо, що збиралися говорити їхні лідери. Вибори більше відбуваються між культурними проектами — українокультурним і російськокультурним. Існує потреба виходу з цієї культурної площини в більш ідеологічну».

Чому я звернув тоді увагу саме на цю думку? Бо в Донія прозвучали слова «ідеологічна площина». Я згадав свою давню мрію про всеукраїнську партію чітко ліберального напряму. Прибічник ліберальної ідеології зі Львова і його однодумець із Донецька не можуть бути представниками різних «культурних проектів». Україномов­ність одного і російськомовність іншого не може зашкодити їм бути «братами по розуму». Як і комуністам Львова та Донець­ка, але про тих я не кажу. Це в нас уже є.

Хай маленька за кількістю зібра­них голосів, але справжня, згуртована й сильна, активна всеукраїнська партія типу російського Союзу правих сил могла б зіграти дуже важливу роль. Населення Південного сходу і Заходу країни побачило б наочний приклад міцної єдності на ідеологічному ґрунті. Ця партія була б зібранням «найрозумніших і найбільш освічених людей України». Так би вона позиціювалась, і це б великою мірою відповідало істині. Адже легковажних і/або спраглих успіху за будь-яку ціну — таких людей ліберальна ідея не приваблює. Відповідний людський матеріал в Україні є, але розсипаний по різних станах. Або гуляють кожен сам по собі, що, взагалі-то, властиво дуже розумним і освіченим. У цьому, напевно, й криється причина.

Жаль. Дуже жаль!

Залишатися попереду Росії!

Місце України у світовому поділі праці залежатиме від її спеціалізації.

Спеціалізація може скластися стихійно, і тоді — вже як пощастить. Скоріш за все, не дуже... Ліпше діяти свідомо.

Свого часу я робив усе, щоб зберегти виробничі структури, які наближаються до класу високотехнологічних. Для мене — людини, яка мала прямий стосунок до ракетно-космічного комплексу, це було важливо з морально-психологічного погляду. У нас і сьогодні є можливість рухатися вперед у цьому напрямі. Проте маємо бути прагматиками. В Україні є машинобудування, металургія, хімія. Це все потребує принципового оновлення. Я мрію про політику прискореної і глибокої модернізації, про своєрідну реіндустріалізацію.

Країни Заходу такого потенціалу не мають. Вони його фактично ліквідували. Їхня спеціалізація — постіндустріальна продукція. Але у світі не скорочується, а навпаки, зростає попит на продукцію індустріалізму. Україна може добре заробляти на цьому попиті.

Ми себе не обмежуємо в самокритиці, а тим часом у роки глибокої післярадянської кризи нам удалося не тільки зберегти, а й певною мірою модернізувати нашу індустрію. Тут у нас істотна перевага перед Росією. Попри всі зусилля, вона не зуміла спрямувати свої сировинні фінансові потоки в машинобудування. Однолінійність російської економіки і далі поглиблюється. Це консервує її місце в периферійній зоні глобального економічного простору. Останнім часом Кремль, щоправда, намагається виправити становище. Починаються серйозні кроки. Чи приведуть вони до мети, покаже час. Принаймні ми зі свого боку бажаємо їм тільки успіху.

У нас же машинобудівні галузі — лідери економічного зростання. Неухильно підвищується їхня частка в експорті. Але темпи вповільнюються. Потрібні нові імпульси. Про впровадження енерго- та ресурсозберігаючих технологій час не тільки говорити. Цей процес має активно підтримати держава, зокрема інструментами фіскальної політики.

Все-таки дивовижно… Я кажу про те, щоб залишатися попереду Росії, але чи багато моїх читачів знають, що Україна поки що випереджає цю країну

Будувати для людей

Нинішня світова продовольча криза не є циклічним явищем. Циклічність — це коли закономірний спад природним чином змінюється підйомом. У цьому ж випадку виникла проблема, розв’язання якої потребує тривалого часу. Йдеться про десятки років. У нас є шанс із великою вигодою скористатися історичним випадком. Про це вже заговорили і в уряді, і на Банковій. Але що з того? Відновлюється суто радянська модель підтримки АПК. Селу просто дають гроші. Без системних (насамперед ринкових) реформ це — як мертвому кадило. Ми це вже проходили. Колгоспи-радгоспи сиділи на голодному пайку, та й те, що отримували, перетворювалося там, грубо кажучи, на гній, який не доходив до полів. Вкла­дення не підкріплювалися приватним інтересом.

Уже не можу чути балаканину наших противників «латифундизму». Ну чому, питається, концентрація земельних ділянок у руках ефективного власника — це погано? Хіба оренда землі, яка нині переважає, є кращою? Хто вкладатиме серйозні гроші не у свою землю? Хто дбатиме про розвиток інфраструктури на селі? Природно, потрібно стежити, щоб сільськогосподарські угіддя використовувалися за призначенням. Але це не означає, що вони мають вічно залишатися, по суті, нічиїми. Он уже починається «рапсова» експансія. Це поведінка тимчасових господарів. А з боку держави це політика байдикування. Вона може знецінити наші чорноземи.

Я не проти істотного збільшення бюджетних асигнувань. Раніше в нас не було таких можливостей. Коли кажуть: «політика — мистецтво можливого», то зазвичай мають на увазі сферу суто політичних (владних) стосунків. Але це стосується й соціально-економічних завдань. Треба будувати хатку по достатку. Спроби забігати вперед називаються економічним волюнтаризмом, адміністративним диктатом, у наш час — популізмом. Сьогодні певні кошти для села з’явилися.

Проте будувати там передусім потрібно не свинарники й гаражі, а щось для людей: житло і «соцкультпобут». Ми ніколи не станемо країною, яка відповідає європейським стандартам, за нинішнього рівня облаштованості села. Не столицю і обласні центри маємо накачувати бюджетними грошима. Мегаполіси можуть і повинні самі заробляти на свій розвиток.

Сплеск утриманства

Кому як, а мені післяпомаранчеві роки запам’ятаються як сплеск утриманства в країні.

Після 1991 року принцип особистої відповідальності людини за свій добробут утверджувався з величезними труднощами — і от усе стало повертатися на круги своя. Взялися реанімувати державний патерналізм. Я вже якось писав, що великокнязівська соціальна добродійність за рахунок державного бюджету — це форма політичної корупції. Для країни, яка за світовими стандартами входить лише в когорту середньорозвинених, така політика не просто безперспективна. Вона надзвичайно небезпечна.

Важко засуджувати людину, яка радіє раптовому підвищенню зарплати чи пенсії. Але хтось же має закликати її замислитися, перш ніж віддавати свій голос за таку політику. Коли зарплата підвищується за рік на 30—35 відсотків, то це щонайменше ризиковано. Продуктивність праці не встигає за таким зростанням. Гроші знецінюються. Утворюються перекоси в економіці — те, що називається структурними диспропорціями.

Де політична сила, яка піде на принципові зміни в структурі соціальних витрат? Від державної соціальної добродійності — до державних соціальних інвестицій. Ось гасло, яке хотілося б почути від учасників нинішніх політичних баталій. Мені здається, люди зрозуміли б таку розмову. Вкладення в людський капітал — це гроші на розвиток освіти, медицини та культури. Що тут не зрозуміти?

Чотири роки політичних пертурбацій і бездумної роздачі грошових папірців — це надто велике, насамперед психологічне, навантаження не тільки на людину, а й на економіку. Попри певний імунітет, наслідки можуть бути сумними. Світова фінансова криза посилює наші ризики. На все це слід якось реагувати. Але знову ж таки: хто реагуватиме? Залишається сподіватися тільки на оновлення особового складу української політики. Самим лише тасуванням колоди карт цього досягти неможливо.

Кого клювати?

Читаю (у газеті «Дзеркало тижня», №34), що Білорусь випередила Україну за темпами та якістю... ринкових реформ! Це Білорусь батьки Лукашенка?! Своїм учителем вона вибрала Нідерланди. Автори доповіді Світового банку вважають білоруські реформи «досить системними й послідовними».

Читаю (в тому ж номері газети), що й Азербайджан випередив Україну за темпами та якістю... ринкових реформ!

І не тільки Україну вони випередили. Азербайджан і Білорусь увійшли в першу четвірку світових лідерів із кількості реформ у галузі нормативно-правового регулювання умов ведення бізнесу. У цій четвірці поруч із ними — Албанія і Киргизстан. Попереду всіх у світі — Азербайджан.

Загалом же за сприятливістю ринкового клімату серед кра­їн Східної Європи та Центральної Азії перші місця посідають Грузія, країни Прибалтики і той-таки Азербайджан.

Що ж до України, то їй, як повідомляє газета, «все складніше витримувати порівняння навіть із горезвісним Гондурасом». Ми знаходимося в тій частині рейтингу, де «такі екзотичні країни, як Мозамбік, Іран, Кабо-Верде, Мадагаскар, Сурінам, Судан, Буркіна-Фасо, Сенегал».

Що скажете, «хлопці-демократи»?!

Виходить, демократія, принаймні така, яку влаштували в Україні ви, не є силою, що автоматично забезпечує ринкове реформування?

Отже, воно, ринкове реформування, справді може бути цілком успішним за режимів, які називаються режимами плебісцитарної демократії, а то й просто — авторитарними і навіть тоталітарними?

Щоправда, за певних умов.

Що ж це за певні умови?

По-перше, смажений півень. По-друге, воля першої особи, яка володіє достатньою реальною владою, щоб: 1) зламати опір одних; 2) надихнути інших; 3) перевірити виконання; 4) покарати саботажників і заохотити старанних.

Чи може з’явитися смажений півень в Україні помаранчевих і біло-синіх? Звичайно, може. Але боюся, що йому не буде кого клювати. Лукашенко, Алієв — вони з тієї категорії правителів, які кажуть: «Держава — це я». Точніше, так почуваються, а говорити — якраз не говорять. Але всі — мале й старе — знають, що держава Білорусь — це Лукашенко, а держава Азербайджан — це Алієв-молодший. І смажений півень не гасає в пошуках того, кого настав час клюнути. Він точно знає, де та голова, на яку треба спікірувати.

Що скажете, «хлопці-демократи»?

Почнете мені доводити, що плебісцитарна демократія, авторитаризм, а тим паче тоталітаризм — це гірше за сучасну західноєвропейську демократію? Я це без вас знаю. І ще треба подивитися, хто з нас зможе це довести більш переконливо. Я чекаю від вас іншого. Скажіть мені, де серед вас та голова чи ті голови, які смаженому півневі є сенс клювати?

У тому-то й лихо, що після Майдану ніхто, жодна людина з переможців не взялася за діло, закатавши рукави. Із переможених, утім, — теж.

Чому? Я вам скажу. Тому що ви ще не вийшли з того віку, з того настрою, коли людина хоче й може обходитися без стимулу, як у Стародавньому світі називали довгий кийок, яким орач поганяв волів. Вам потрібен іще хтось, хто стояв би над вами, в кого боліла б голова за діло й хто ухвалював би рішення.

Із Майдану ви розсипалися кожен на свою «галявину», а не на державну роботу. От і літає Україною смажений півень, не знаходячи цілі.