Час розплати

Незалежність чи виживання? Це старе питання, і після подій 1991 року була надія, що жодній європейській країні більше ніколи не доведеться шукати на нього відповідь. Вважалося, що посткомуністичні держави, котрі утворилися на руїнах колишнього Радянського Союзу, зможуть зберегти свою незалежність, яка принесе їм процвітання, і ці очікування базувалися на двох стовпах віри. По-перше, віри в те, що в цих держав виявиться вдосталь волі, а згодом — і відповідальності та мудрості для досягнення поставленої мети. І, по-друге, в те, що розвинені демократичні країни візьмуть на себе роль гарантів та опікунів, і в них вистачить великодушності, рішучості й далекоглядності, аби допомагати цим державам і надавати їм необхідну підтримку.

Але сьогодні ці стовпи віри почали руйнуватися. Захід тепер не настільки впевнений у собі, а його роль і значення вже не ті, які були раніше. Перед країнами Європейського Союзу у повен зріст постала загроза міжнародного тероризму, не кажучи вже про внутрішні загрози, а НАТО з регіонального військового блоку перетворилося на гравця міжнародного масштабу. Цей блок пережив дві хвилі розширення, і кожна з них по-своєму збагатила Європу, але водночас додала нових проблем і звузила обрії її очікувань. Керівники держав уже не хочуть іти на ризик, а по той бік Атлантики ті, хто ще готовий ризикувати — Буш, Чейні і Рамсфельд, — відбили в Європи охоту твердо відстоювати свою позицію, не кажучи вже про те, щоб іти на конфронтацію. Багатьом події після революції троянд і помаранчевої революції не принесли нічого, крім розчарувань. Захід майже втратив інтерес до всього, що відбувається на протилежному березі річки Прут, і звідти вже майже не чути обурених голосів із приводу амбіцій та намірів російського керівництва. Якби все було інакше, то глобальна економічна криза не породила б стільки невизначеностей і проблем, із якими нині зіштовхнулися уряди європейських держав.

Тому, вочевидь, не слід дивуватися, що вже вдруге за останніх п’ять місяців те, що неминуче мало статися, виявилося повною несподіванкою. Коли 1 січня «Газпром» перекрив Україні постачання природного газу в обсязі 90 мільйонів кубічних метрів на добу, для політичного керівництва Європи це було майже такою самою несподіванкою, як і початок війни в Грузії у серпні минулого року. Як і у випадку з Грузією, європейці виявилися абсолютно не готовими до того, що цей конфлікт може зайти так далеко, — аж до повного припинення газових поставок у Європу, що й сталося 7 січня.

Так, країни Європейського Союзу цього не очікували. Та якщо в них для цього були хоч якісь виправдання, то Україні виправдовуватися нічим. Ще перш ніж ця суперечка переросла в кризу, а криза призвела до повного припинення постачання природного газу європейським споживачам, українська влада й офіційні представники продемонстрували неприпустимі повільність і нерозторопність. Причиною цього була проблема розподілу владних повноважень в Україні, але це жодним чином не можна вважати виправданням. Жодна з іноземних держав Україну не окупувала. І навіть якщо у вищих ешелонах влади і жевріє конфлікт, то для людей, незалежно від їхньої прихильності до тієї чи іншої сторони конфлікту, це не привід забувати про загрози, що стоять перед країною. У кожному разі, вони мали розпочати переговори і вести їх професійно, використовуючи весь свій інтелект і досвід, викриваючи неправду, твердо відстоюючи свою позицію і зберігаючи довіру партнерів. Але горезвісні слабкості, такі як нерішучість, некомпетентність, ухильність і повільність, а також незбутня надія на когось, хто зможе вирішити зазначену проблему замість самої України, — і призвели до того, що це випробування перетворилося на справжню катастрофу. Це Україні коштувало не тільки втрати поваги Європи, а й, з огляду на слабкості самої європейської спільноти, поставило під сумнів і саме майбутнє України.

Вчора і сьогодні

І Європейський Союз, і Україна припускали, що нинішня криза буде просто повторенням кризи 2006 року. Якщо це так, то сьогоднішні події — логічне продовження російсько-грузинського конфлікту 2008 року. Але в даному випадку є принаймні три ключові моменти, які відрізняють нинішню ситуацію від ситуації 2006 року.

По-перше, Росія розв’язала цю газову війну з відчаю. У період із червня по жовтень минулого року акції підприємств на російському фондовому ринку втратили 70% своєї вартості, світова ціна на нафту впала зі 147 доларів до 48 доларів за барель, а після того, як акції «Газпрому» подешевшали на 76%, постало питання його передачі з державної власності у приватні руки. За таких обставин структурних проблем російського енергетичного сектору, яким ніхто не переймався у часи стабільності та процвітання, сьогодні вирішити неможливо, що, своєю чергою, знову ставить під питання доцільність будівництва в обхід України газопроводів «Північний потік» та «Пів­ден­ний потік». У такому разі «Газпром» насамперед цікавлять гроші і набагато меншою мірою — решта. І якщо без української газотранспортної системи так чи інакше не обійтися, оскільки навіть «Північний» і «Південний» потоки не зможуть повністю взяти на себе весь обсяг газового транзиту в Європу, — необхідно взяти її під свій контроль. І, нарешті, якщо будівництво цих двох газопроводів усе-таки буде завершено, Європу слід переконати в тому, що українська газотранспортна система не тільки стоїть на шляху амбіцій російського керівництва, а й загрожує безпеці самої Європи. Росія завжди діяла за принципом «якщо ломитися відразу в кілька дверей, то якість і піддадуться». Тому, опинившись у такій відчайдушній ситуації, Москва поставила перед собою кілька цілей, та й сама ситуація дає їй деякі можливості. Для досягнення цих цілей її політичне керів­ництво, на відміну від керівницт­ва Єв­ропейського Союзу, готове йти на ризик. І для нього — втім, як і для самого «Газпрому», — істотні, але короткочасні збитки, заподіяні «Газпрому» внаслідок припинення газових поставок, — це ризик прийнятний і виправданий.

По-друге, Росія останнім часом приділяла величезну увагу стосункам із громадськістю, засобам масової інформації та зв’язкам на міжурядовому рівні. На відміну від своїх дій у 2006 році, представники Росії чітко й переконливо викладали її позицію і постійно тримали в курсі подій уряди європейських держав. У перші дні січня (коли лондонське бюро CNN не могло знайти жодного представника України для інтерв’ю) вони наполегливо запевняли, що Україна несанкціоновано відбирає газ, призначений для європейських споживачів, і постійно твердили про ненадійність України як країни-транзитера. У цій ситуації Україна зробила все можливе, аби підірвати свої позиції в конфлікті:

— крім чуток і домислів, Україна не надала жодної офіційної інформації про те, що ж усе-таки сталося під час грудневих переговорів. Тому Євро­па повірила сказаному Росією: що вона запропонувала Україні ціну 250 дол. за весь газ, який Україна споживає, хоча, вочевидь, це стосувалося тільки газу, закуповуваного «Газпро­мом» на території Росії, а не суміші російського і туркменського газу зі значним переважанням останнього. Таким чином, замість того, щоб прокинутися в новому році й побачити, що Росія розмовляє мовою ультиматумів, що вона порушує чинні домовленості та що нова ціна буде майже вдвічі вищою за раніше «запропоновану», — багато європейців повірили в казки про російську щедрість та українську дурість;

— замість того, щоб пояснити всі складнощі, пов’язані з прокачуванням обмежених обсягів газу через одну з найскладніших у світі інтегрованих газотранспортних систем, яку має Україна, її представники воліли тримати язик за зубами, доки Росія не почала обвинувачувати Київ у крадіжці газу. Але й тоді вони здебільшого воліли відмовчуватися, а в Європі «технічний газ» став фактично синонімом поняття «крадений газ»;

— ніхто в Україні не потрудився розкрити весь цинізм запропонованої «Газпромом» схеми транспортування газу за маршрутом, за яким він транспортувався споживачам Південно-Східної Європи в період із 1 по 6 січня, а потім і 13 січня. Натомість деяким особам було лише надано роз­друківки хронології «подій 13 січня».

Хто в Європі знав про те, що Україна змушена була перевести свою газотранспортну систему в режим реверсу, аби забезпечити власним газом регіони на півдні та сході країни? Хто знав, що Україна забезпечувала Молдову газом із власних газосховищ? Практично ніхто. І хоча президент Віктор Ющенко підтримував «пос­тійний діалог» із головою Євро­пейської комісії Баррозу, невже він і справді вважає, що, перевантажені власними проблемами, європейські чиновники знайдуть час або зможуть виправити помилки, яких Україна допустилася своїм мовчанням?

По-третє, Росія тепер має набагато міцніші позиції в регіоні, ніж у 2006 році. В недалекому майбутньому питання подальшого розширення НАТО можна вважати закритим. Обгрунтовані побоювання Європейського Союзу з приводу Росії швидше спонукають її шукати примирення, а не йти на конфронтацію. А що стосується України, то її нерішучість у відстоюванні своїх позицій сьогодні значно помітніша, ніж три роки тому. Політичні кризи тут дуже почастішали, її економічна криза стала вже набирати загрозливих масштабів, а Європейський Союз поступово втрачає терпіння у відносинах із некерованою країною, всі проблеми якої в основному породжені нею самою. Що ж стосується уразливості ЄС у плані енергетичної безпеки, то для її гарантування Єврокомісія ухвалила концепцію Енергетичної політики Європи, а Рада Європи — План дій. Однак цілком очевидно, що тут про це багато говорять, але практично нічого не роблять. США були зосереджені виключно на власних проблемах, пов’язаних із виборами нового президента. Таким чином, як і в Грузії у 2008 році, всі побоювання, кривди, могутність і підступність Росії сфокусувалися в одній точці з метою вирішення єдиного завдання: підірвати репутацію України як країни-транзитера, прибрати до рук її газотранспортну систему та газосховища й переконати Європу в тому, що для досягнення стабільності у цій сфері на далекосяжну перспективу потрібні російські газопроводи та збереження лідерства Росії як постачальника енергоресурсів.

Можна провести ще деякі паралелі з грузинським конфліктом, і Європу вони мають насторожити так само, як і Україну:

— це використання так званого рефлексивного управління, яке військова наука визначає як «ураження противника його ж власними силами». В обох випадках слабкі місця противника («грузинський авантюризм» та «хаос і безвладдя» в Україні) було ретельно проаналізовано, а потім у карикатурному й зловісному вигляді подано міжнародній громадськості як головна причина всіх проблем;

— перехід на початковій стадії кризи від, на перший погляд, обережної і зваженої політики до реалізації плану помсти та розправи. Ця нездатність до кінця прораховувати наслідки, яку Росія вже виявила раніше, визнавши незалежність Південної Осетії та Абхазії, і призвела 7 січня до повного припинення російських газових поставок європейським споживачам через територію України. Питання в тому, чи було це гіпертрофованим проявом російської «образи», чи Росія вирішила розширити сферу застосування принципу «рефлексивного управління» і на Європу, яка побоюється гніву та нелогічності в поведінці Москви?

— прагнення використовувати політику помсти і покарання — аж до руйнації економіки країни-опонента і порушення її територіальної цілісності;

— на піку ситуації спроби схилити Європу на свій бік і, користуючись невизначеністю її позиції, перевести стрілки європейської підтримки в нейтральне положення;

— підтвердження статусу Путіна як лідера нації в той момент, коли цей статус опинився під сумнівом.

Чого побоюватися і що робити?

Бувають моменти, коли розбіжності між побоюваннями, які мають під собою підстави, і безпідставними, визначають межу між виживанням і загибеллю. І такий момент якраз настав. І якщо Україна не здатна зрозуміти себе та своє оточення, то вона багато чого втратила і ризикує втратити ще більше.

Два такі безпідставні побоювання вже активно мусуються в публічних дискусіях на цю тему. По-перше, це тема зрадництва. Нібито Юлія Тимо­шен­ко з допомогою Путіна зрадила національні інтереси й замість вигідного контракту привезла в Україну невигідний. Але вона підписала те, що підписала, не через свої амбіції чи некомпетентність, а тому, що в неї просто не залишалося вибору. Своїми вимогами про поновлення газових поставок Європейський Союз фактично кинув її в лігвище лева, а Україну залишив без тепла. Якщо раніше Путін використовував наявні в Україні протиріччя для створення тут вигідних йому альянсів, то сьогодні це потрібно йому тільки для того, щоб дискредитувати сусідню країну і завдати шкоди її міжнародним відносинам. В Україні він не довіряє нікому, і Тимошенко тут не виняток. Єдине, на що він розраховує і вигідно використовує, то це слабкість. І умертвіння «РосУкрЕнерго», яке вмирало вже кілька разів, проте продовжує існувати й донині, це зовсім не поступка, а лише ознака того, що Москві його послуги більше не потрібні. А Тимошенко опиниться у виграші в тому випадку, якщо перестане говорити про «довгоочікувані зрушення з боку Кремля» і зможе об’єднати та мобілізувати країну.

По-друге, це нібито нездатність України щось зробити за нинішньої ситуації. Хоча, слід визнати, що це твердження сьогодні має під собою набагато більше підстав, ніж раніше. Європа повинна нарешті зрозуміти, що спори такого рівня Росія і Україна самостійно вирішити просто не в змо­зі. Але доки Україна не стане серйозним гравцем, для якого на першому місці національні, а не кланові інтереси, і доки в ній не переможе прагматичний підхід до усунення своїх слабкостей і недоліків, доти підтримки Європейського Союзу не буде взагалі або вона буде суто символічною.

Та є два побоювання, які таки мають під собою підстави, і вся Європа повинна це чітко розуміти. По-перше, навіть за умови єдності у вищих ешелонах державної влади Україні буде дуже складно виконувати всі положення досягнутої угоди в її нинішньому вигляді. Якщо не підтвердиться інформація Тимошенко про ціну на газ (228 дол. на кордоні з Росією до кінця року), то нова ціна виявиться для України непідйомною. За повідомленнями деяких російських джерел, ціни на газ неминуче зростуть удвічі. Україна не зможе платити такі гроші, навіть якщо ціна на газ упаде до рівня нижче за 250 дол. Слід також мати на увазі, що ціна на газ зафіксована в доларах США, тоді як розрахунки на внутрішньому ринку здійснюються в гривні, вартість якої до долара впала з 4,9 грн. у вересні до 7,6 грн. наприкінці року. У результаті світової економічної кризи рівень ВВП у листопаді знизився на 14% порівняно з тим самим періодом 2007 року, а по всій країні спостерігається істотне падіння рівня промислового виробництва. Тому борги «Нафтогазу» тільки зростатимуть, і вже зовсім скоро криза може повторитися знову.

По-друге, це цілком обґрунтовані побоювання з приводу того, що ескалація зростатиме і далі, і що ситуація може вийти з-під контролю. Крім економічної кризи (яка вже сама по собі є каталізатором невдоволення і переведення економічних суперечок у політичну площину), проблеми з постачанням енергоносіїв стануть тестом на виживання для і без того слабких інститутів державної влади в Україні та для її громадянського суспільства. Москва, скоріш за все, намагатиметься регулювати свій тиск на Україну з допомогою поступок і домовленостей, наприклад «пільгових» інвестицій у розробку нових українських газових родовищ чи подовження перебування Чорноморського флоту на території України після 2017 року, хоча російські спецслужби можуть спробувати домогтися цього й своїми старими перевіреними методами. Але в них, скоріш за все, нічого не вийде. До катастрофи справа навряд чи дійде, однак, судячи з динаміки подій, ця ситуація може мати дуже небезпечні наслідки як для стабільності в Україні, так і для безпеки всього регіону.

З огляду на ці загрози, і Україні, і Євросоюзу потрібно невідкладно визначити для себе, в якому напрямку їм рухатися далі. Європі потрібно відмовитися від міфу, що газові відносини в трикутника Росія —Україна—Європа можна відокремити від газових відносин між Росією та Україною. Європа повинна визнати, що ці відносини є важливою невіддільною частиною європейської безпеки, і в цьому руслі будувати свою політику. Вона повинна зрозуміти, що за відсутності економічних та фінансових втрат шкода, завдана іміджу та репутації Росії, як показує практика, навряд чи істотно позначиться на її поведінці зі своїми бізнес-партнерами. Тому Європа тут має сконцентрувати свої зусилля на п’яти ключових напрямах:

— необхідно переглянути основи своєї енергетичної політики щодо Росії;

— необхідно попередити Росію про те, що доки Москва не ратифікує європейську Енергетичну хартію (яку вона підписала із застереженням, що хартія набуває чинності тільки з моменту її ратифікації), Європа блокуватиме будь-які кроки компаній, що перебувають під контролем російського уряду, спрямовані на подальше скуповування активів енергетичної інфраструктури Євросоюзу;

— необхідно розробити й затвердити тимчасову схему розрахунків для покриття короткострокових боргів України перед «Газпромом» і в такий спосіб знизити тиск на її економіку та інфраструктуру;

— необхідно пов’язати розробку такого механізму зі створенням спільної комісії Україна—ЄС, яка займатиметься питаннями контролю і реформування громіздкої та неефективної енергетичної системи України. За умови прийняття Україною узгоджених цілей і механізмів контролю за виконанням домовленостей необхідно надати Україні фінансові ресурси та експертну підтримку для здійснення контролю за цією системою та поступовим перетворенням її на прибуткову, енергозберігаючу та інвестиційно привабливу систему;

— використовуючи такі механізми і важелі, Європа повинна прагнути до того, щоб довгострокові контракти на поставки енергоносіїв з Росії до Ук­раїни укладали на тих самих умовах, що й подібні контракти, які Росія укладає з країнами Євросоюзу, тобто з ураху­ван­ням стабільної та прозорої формули формування цін і тарифів, механізмів перегляду ціни та про­цедур оскарження рішень і виконання контрактів.

Сьогодні, коли Євросоюз в особі комісара з питань енергетики Андріса Пієбалгса підтвердив те, що не вдалося довести самій Україні, — а саме, що під час кризи «Нафтогаз» не вдавався до несанкціонованого відбору російського газу, логічність і необхідність практичної реалізації таких заходів стає ще більш очевидною. А з обранням Барака Обами новим президентом США Вашингтон уже не може розраховувати на те, що Європа буде, як і раніше, діяти в унісон з Америкою і що їхні відносини підуть на користь стратегічним інтересам України.