Час ліліпутів

На похорон Петра Першого тодішня «громадська думка» відреагувала появою лубочної карикатури «Як миші кота відспівували». Навіть люди, які Петрові явно не симпатизували, після його смерті змушені були визнати — особистість першого російського імператора виявилася набагато значнішою і за його оточення, і за його ворогів, серед яких було взагалі-то чимало фігур історичного масштабу. Перший президент Росії й за життя багатьом нагадував Петра — навіть фізично він на голову, якщо не більше, перевищував більшість своїх співрозмовників. А після смерті... Дивлячись на церемонію прощання в храмі Христа Спасителя, я чомусь пригадав ілюстрацію з дитячого видання «Пригод Гуллівера» — ту саму, де заснулого Лемюеля тисячами ниток припнули до землі, щоб не підвівся. Єльцина, зрозуміло, ніхто не припинав. Він уже точно не підведеться. Тільки навряд чи це можна вважати перемогою тих, хто його оточував за життя, — і друзів, і ворогів.

Звичайно, Єльцин був президентом іншої, не моєї країни. Але на долю України він впливав так, що став невідривною частиною її історії — від того часу, коли багато в чому через переляк перед експресією головного в СРСР «борця з номенклатурою» вітчизняні комуністи проголосували за Акт незалежності, і до дня похорону, на якому чинних перших осіб України представляв чомусь тільки прем’єр.

Президент вважав за більш слушне поспілкуватися з сільськими школярами й підготувати ще один указ про ще один розпуск парламенту. Кажуть, що протоколісти на Банковій вирішили, що Ющенко міг би поїхати, якби до Москви прибув Буш-молодший або Ширак, а рівень президентів Казахстану, Вірменії, Естонії, Литви та Німеччини — не надто представницький. Із формального погляду, можливо, вони в чомусь і праві, тим більше що на російській території український президент усе ж з’явився — залишив у посольстві запис у книзі співчуттів. Із граматичними помилками, щоправда, — але з правописом, як відомо, проблеми не тільки в нього.

Філологи, між іншим, пояснюють постійні граматичні помилки українських чиновників звичкою думати, говорити і писати різними мовами. Постколоніальний, так би мовити, синдром. Ну а чим іще можна пояснити ці по-дитячому наївні спроби самоствердитися з допомогою вибору «підходящої компанії» на похороні? Не думаю, що Білл Клінтон чи Хорст Келлер, перш ніж вирушати до Москви, пильно вивчали списки гостей. Вони ж прилетіли не до них, і навіть не до Володимира Путіна. Вони прибули, щоб віддати данину шани Борисові Єльцину, для якого ранги взагалі вже не мають ніякого значення.

Ім’я першого російського прези­дента за останні роки практично зникло з українських ЗМІ. За життям головного пенсіонера сусід­ньої держави слідкували хіба що таблоїди. Сплеск у політичних виданнях стався тільки нинішньої весни. Усі рап­том згадали про події 1993 року, коли Борис Миколайович у притаманному йому стилі «розрубав» конфлікт із Верховною Радою. Па­ралелі з нинішніми подіями в Києві справді очевидні. Хоча й не завжди виправдані. І популярне нині порівняння Віктора Ющенка з Єльциним — і на щастя, і на жаль — кульгає. На щастя — оскільки залишає надію на те, що до силового рішення не дійде. На жаль — бо Єльцин увійшов в історію зовсім не тому, що застосував танки проти парламенту, а тому що виявився здатним на справжні ВЧИНКИ.

Так було 1988 року, коли він кинув виклик комуністичній владі з трибуни 19-ої партконференції КПРС. Так було 1991-го — коли мільйони людей побачили його на тан­ку, коли він зачитував заяву про боротьбу з ГКЧП. Так було 2000-го, коли він знайшов у собі мужність піти, попросивши пробачення у співгромадян. У 93-му теж був учинок, неоднозначний, який досі викликає суперечки, але вчинок. Серед українських політиків людей, які довели, що здатні на вчинки, практично немає.

Перший президент України, безумовно, причетний до проголошення Акта незалежності. Але ніхто не назве його особистою ініціативою Леоніда Кравчука. Ніхто не бачив, наскільки рішуче Леонід Макарович у 1991-му поклав на стіл партквиток КПРС. Та й заборона компартії в Україні пройшла дуже тихо, зовсім не так, як у Москві, де Єльцин підписав відпо­відний указ на очах у радісної публіки й ошелешеного Горбачова. Для російського президента це був крок символічний — він визначав курс країни, він привселюдно поривав із минулим, зокрема й власним. Тому дії Єльцина були вчинком, а рішення українського спікера — вдалим ходом у політичній грі.

Кравчук підписав «смертний вирок» Радянському Союзу. Але він — єдиний з учасників біловезької зустрічі — мав за своєю спиною результати референдуму про незалежність. Не применшуючи особистої мужності першого президента, слід визнати — вибір уже було зроблено, й не тільки ним. Так, Кравчук погодився на дострокові вибори президента 1994-го, і це було мудре рішення, але він аж ніяк не збирався йти з посади, навпаки — брав участь у перевиборах, і тільки в другому турі поступився. Якщо це й була «жертва в ім’я майбутньої держави», як про це почали говорити через роки, то жертва мимовільна, про яку не було заявлено привселюдно.

Леонід Кучма, на думку багатьох, є справжнім «батьком» нинішньої України — з усіма її проблемами й «родимими плямами», певна річ, — але України як цілісної країни. В умовах перманентної економічної та політичної кризи це було непросто. Кучма виявився віртуозним політичним гравцем. Але чи багато на його рахунку справжніх учинків?

Він домігся ухвалення Конститу­ції, але за неї проголосували всупе­реч йому. І Кучма так до кінця й не погодився грати за встановленими правилами. Він оголосив про намір України інтегруватися в НАТО та Євросоюз. Але чи було це його власною метою, а не спробою зіграти на геополітичній кон’юнктурі? І чи можна назвати вчинком крок, у щирість якого не віриш сам?

Тепер кажуть, що Захід відвернувся від Кучми, коли спалахнув касетний скандал. Але саме тоді український президент змарнував свій шанс на вчинок, який міг би круто змінити перебіг усієї цієї істо­рії. Не ховатися, не вдавати, що нічого не ста­лося, не намагатися маніпулювати інформаційними потоками, а прийняти виклик. Так, це був би ризикований крок. Зате ризик, який щонайменше заслуговує поваги.

У 2004-му Кучмі не потрібно було навіть ризикувати. Щоб увійти в історію, йому потрібно було лише зіграти роль «чесного маклера» й гарантувати проведення справді вільних виборів. Особистої загрози для нього не було, його нерозлучний ворог Олександр Мороз не мав шансів вийти в другий тур, а Юлія Тимошенко не була навіть кандидатом. І Ющенко, і Янукович — кожен свого часу — були президентськими протеже. Але чи то звичка виявилася другою натурою, чи справді жевріла надія подовжити свою владу — можливість зробити вчинок була змарнована й цього разу.

Чому історія незалежної України виявилася саме такою, нині можна тільки гадати. Можливо, щоб змінити перебіг історії, потрібна не тільки воля. Дефіцит волі часто переслідував і Кравчука, і Кучму, але останнього слабкою людиною точно не назвеш. Для вчинку потрібна ще й мета. Борис Єльцин завжди знав, для чого виходити на трибуну, залазити на танк або сідати перед телевізором. Він ніколи не запитував, що будувати — соціалізм чи капіталізм? Він просто будував. Будував «свою» Росію — водночас демократичну й авторитарну, оскільки сам був демократом і самодержцем в одній особі. Кравчук і Кучма маневрували — і це дало змогу Україні прожити тринадцять років без серйозних потрясінь. Але все закінчилося помаранчевою революцією й нинішнім, із дозволу сказати, «термідором».

Кажуть, що тепер дуже популярний анекдот — мовляв, «за підсумками двох років правління третього президента України другому президентові присвоїли звання Героя України, а першого долучили до лику святих». Тільки за нинішній стан справ у країні насправді відповідають усі троє. На чотирнадцятому році життя країни виявилося, що на вчинки в ній спроможні лише люди, які не займаються політикою. Саме вони 2004 року вийшли на Майдан. Вийшли, щоб потім знову повернутися до своїх справ, залишивши при владі «покоління без героїв», інфантильне й при цьому дивовижно нахраписте — коли йдеться про власність і повноваження. Співгромадянам користі від їхньої боротьби не більше, ніж від суперечок ліліпутів — із якого кінця правильно розбивати яйце, але сперечальникам це тільки додає запалу.

Звичайно, героями хочуть бути всі — навіть ті, хто на це не здатен. Тому за вчинки видають навіть наслідки власного страху, а гримасу переляку називають рішучим виразом обличчя. Видає тільки одне: і за тим, і за іншим — дзвінка порожнеча. За два роки відчайдушної боротьби за перерозподіл повноважень практично ніколи й ні в кого не виникало запитання, а для чого ці повноваження потрібні вітчизняним політикам? «Гостроко­нечники» з помаранчевого табору приведуть Україну в Євросоюз? Вони продемонстрували свої здібності на цьому напрямку 2005-го. Синьо-білі «тупоконечники» поліпшать життя співгромадянам уже сьогодні? За останній рік вони показали себе у всій красі.

Тих, хто вже навчений гірким досвідом, тепер, правда, заманюють іншим — якщо не ти, наші противники узурпують усю владу в країні. Тільки як помаранчевим залякати народ синьою загрозою, якщо ще вчора то «нашоукраїнці» з регіоналами «широку коаліцію» створювали, то БЮТ разом із парламентською більшістю ухвалював закон про Кабмін? І хто повірить у «страшилки» від коаліції, якщо недавно вона називала Ющенка «рідним батьком нації» й підігравала Тимошенко?

Не дивно, що з кожним днем дедалі більше українців подумки накликають «чуму на ваші два роди» й мріють, щоб політики переселилися на якийсь безлюдний острів, де парламенти розпускали б хоч щотижня, а щонеділі неодмінно комусь оголошували імпічмент. Можна, звичайно, це робити й у Києві, тільки надто вже брудно стало на вулицях, і тиснява в центрі міста дратують. А дехто потай сподівається, що країна колись дочекається справжнього Гуллівера, який просто прийде й наведе лад, вигнавши з дому і синіх, і помаранчевих. Одне лихо — в героях легко помилитися. Більшість диктаторів минулого століття починали як полум’яні трибуни й борці за торжество справедливості. Все-таки надійніше покладатися на самого себе. І таких, як ти сам. Зрештою Лемюель Гуллівер насправді був звичайною людиною. Велетнем він тільки здавався. У порівнянні з ліліпутами.