Бюрократична фантазія

Є такий анекдот, популярний у Росії епохи модернізації.

Вирішували, що робити з АвтоВАЗом. Вирішили, що бракує технологій. Завезли нові лінії, поставили, підключили. На виході — «Жигулі».

Привезли японців. Поставили на конвеєр, на менеджмент. На виході — «Жигулі».

Подумали. Привезли готові деталі нормальних машин, викинули півконвеєра, організували великовузлове складання. На виході — «Жигулі».

Сидять троє звільнених із заводу дядьків на горбку, випивають, закушують. Один, показуючи на завод, каже: «А я ж їм казав — річ не в нас. Місце нехороше...».

Як це стосується проблеми управління в Україні? А так, що за минулі 19 років різні влади різних кольорів намагалися забезпечити керованість. І що тільки вони при цьому не використовували — власний життєвий досвід, досвід радянського будівництва, досвід капіталістичного будівництва, ради Світового банку, поради друзів із СНД... Воно не працювало, і в результаті проклиналося населенням, яке живе, мабуть, у якомусь нехорошому місці.

В один чудовий момент раптом усім здалося, що винні старі обличчя і їх треба замінити. Немає сил уже чути стогони з приводу пошуку нових облич, а не розумних голів.

І начебто розумом доганяєш, що в країні безперервної теледемократії особливо гостро сприймається саме проблема облич. І знаєш, чому? Тому що вся наша політика останніх років — шоу-бізнес. І значна частина бізнесу — шоу-бізнес.

Але якщо ми продовжуємо жити лише в цій системі координат, не дивуймося, що у вільний від прямих ефірів час і старі, і нові обличчя з допомогою спритних рук крадуть усе, що ворушиться. І рухи так відпрацьовані, що голова у процесі вже не бере участі.

Ні, не демократія в цьому винна, навіть у її спотвореному варіанті. Демократія не змогла перепинити доступ до влади пройдисвітам, просто пройдисвіти стали у владу потрапляти не тільки через чутливого до грошових знаків помічника керівника, а й через студію.

Ніколи, навіть у «дотелевізійний» час, у країні не працювала система з виробництва державних чиновників. По суті, вся кадрова політика Кучми спиралася на його чуття, його життєвий досвід, на його бачення «потягне — не потягне» і була підкріплена його можливостями знімати й призначати без розмов. При цьому він до пори до часу намагався тримати баланс між наближеними соратниками, щоб ніхто особливо не заривався, щоб кожного контролював кожен і обов’язково доповідав, коли щось не так. Зрештою баланс було втрачено, а тут і повноваження закінчилися.

Того, хто надміру вивищувався, спочатку міг спіткати гнів товаришів по роботі, потім повідомлення шефу про його неправедну поведінку («А ще він назвав вас брудним дощовим черв’яком...»), потім, залежно від міри наближеності, — від почесного заслання до повного забуття.

Назвати цю кадрову політику системою язик не повертається. Скільки бувало випадків, коли претендентові вдавалося яскраво потрапити на очі й на нього покладалися нездійсненні надії, а він моментально розкрадав доручену йому ділянку роботи! Скільки справді гідних людей на очі не потрапили!

Ця практика, побудована на чутті однієї людини, не могла не давати збоїв. Не перелічуватимемо їх — ми ці збої знаємо поіменно. Але системним став збій, коли окремі претенденти на посади почали гуртуватися в компанії за інтересами, а саме: за спільним бізнесом, за любов’ю до саун, за відданням переваги якомусь алкогольному напою чи за спільним комсомольським минулим. Ці компанії потім назвали політичними партіями. Компанії стали заводити людей у владу не поодинці, а батальйонами.

Після президентських виборів 1999 року було зроблено першу й останню спробу встановити в країні власне державну владу шляхом запровадження інституту держсекретарів. Логіка у прихильників ідеї була різна: в одних — створити систему влади, яка б не залежала від результатів виборів клубів за інтересами, названих пізніше кланами, в інших — встановити над цією системою особистий контроль.

Малося на увазі, що держсекретар — реальний керівник апарату міністерства — уособлює наступність і безперервність влади, а міністр, призначений коаліцією, — політичний діяч, котрий у боротьбі з апаратом реалізовує політичну стратегію партії. Але не одноособово, а саме у боротьбі з апаратом, який різні дурниці міг би фільтрувати.

Ідея розвалилася в той момент, коли компанії за інтересами пролобіювали ряд призначень на посади держсекретарів. Експеримент втратив сенс і був скасований як шкідливий. Компаніям не було сенсу двічі заходити в сауну, щоб пропхати, окрім міністра, ще й держсекретаря.

Немає жодних гарантій, що запропонована ідея привела б країну до процвітання. Ніхто також не гарантує, що стратегія держапарату була б спрямована на зростання суспільного блага, а не добробуту окремих чиновників. Але вона могла забезпечити стратегію як таку. Після її краху проблема стратегії зникла з переліку пріоритетів.

2005-й рік. Народна хвиля привела до влади різних людей. Були й професіонали, були односельці, були вожді і були раби, були просто пройдисвіти та злодії. А з’явилися вони там тому, що на якийсь час визначальним знову стало чуття конкретної людини, цього разу Віктора Ющенка, який встановлював якимось йому відомим способом рівень патріотизму в претенденті на держпосаду.

Односельці потрапляли до категорії патріотів безальтернативно, решта змагалися за це звання, яке давало можливості. З одного боку, можливості будувати на зруйнованому місці систему. З другого — красти. А оскільки на багато місць при владі прийшли люди матеріально та духовно обділені, то вони стали поліпшувати своє матеріальне становище, продовжуючи демонструвати президентові патріотизм і вірність нації.

Розчарування, втім, торкнулося не тільки широких мас народу. Розчарування швидко торкнулося представників бюрократії, які наочно побачили, що вишиванка, сльози на очах під час виконання гімну надають необмежену можливість красти.

Однак приходили у владу натхненні молоді люди, сам бачив. А йшли вони з неї опущеними. Вони так і не зрозуміли, що були покликані будувати державу. Вони побачили, що запальні промови та реальне розграбування не тільки не заважають одне одному — вони одне одного доповнюють. І в цьому найбільша провина влади, яка пішла, — вона убила в зародку реальне на той час прагнення багатьох її виправити. Країна була вагітна новою бюрократією — а їй абсолютно безбожно, але ж згадуючи Господа до діла і без діла, зробили аборт.

2010-й. Сформована влада дуже цікаво являє собою мікс із кадрових принципів Леоніда Кучми та Віктора Ющенка. З одного боку, президент постарався збалансувати інтереси різних груп із власного оточення, діючи іноді квадратно-гніздовим методом. З другого — до влади прийшов народ із президентських партійних структур, які заслужили право заступити на пост боротьбою в опозиції, а також із партійних структур партнерів.

Однак і боротьба за перемогу, і причетність до кланів для багатьох не стали перепусткою у владу — вона тасувалася до останніх секунд і продовжує тасуватися сьогодні, але вже в більш спокійній обстановці. І карти, які вилітають із колоди, викликають дуже різні почуття — від розуміння до, м’яко кажучи, подиву.

У виконавчу владу прийшли професійні небідні політичні діячі, котрі прославилися на ток-шоу. Тепер їм доведеться довести, що працювати — це не язиком плескати, як зауважив нещодавно один із них. Вийде в них? Хотілося б помилитися, але вже надто різко треба змінювати стиль. Солістка «ВІАгри» пішла в бухгалтери.

Прийшли чиновники-виконавці. Тут усе логічно й зрозуміло.

Прийшли менеджери великих компаній — найцікавіший контингент. Тому що їхні компанії зазвичай досить успішні, прибуткові, топ-менеджери звикли до непоганих бонусів. А потрапили вони в «збиткове підприємство», якщо продовжувати модну, хоча й некоректну, паралель компанії і держави. Вони свідомо відмовилися від бонусів? А заради чого? І де нині їхній реальний шеф? І яке завдання їм поставлено? У відсотках чи в доларах?

Прийшли... взагалі невідомо хто. Це ті, які коаліційним чином потрапили в солідні державні відомства. У цих відомствах де-факто введений надзвичайний стан.

І, нарешті, власне, олігархи. Про це детальніше.

Загалом, власники великих компаній за останні п’ять років із влади не зникали. Перебували вони на різних посадах — від РНБО до патронатних служб прем’єр-міністра. І якщо мотивація вищезгаданих категорій нових держслужбовців зрозуміла — хтось нічого іншого робити не вміє, когось просто послали, — із цими проблема. Ну навіщо їм ця державна влада? В них усе гаразд, бізнес працює, збільшувати його, як свідчить досвід, можна і без особистої присутності — через відправлених у відрядження співробітників.

Навіщо їм ці наради ні світ ні зоря? Морока з деклараціями, таємні вильоти в Мілан погуляти? Їм, на заводах яких працюють десятки тисяч чоловік? Може, вони мазохісти? Та ні, не схоже. Марнославство? За порівняно помірну суму грошей вам забезпечать Орден усіх можливих святих, а за велику — ви станете спонсором Каннського кінофестивалю.

А відповідь є, і вона проста. Їм нічого робити. Розумієте? У них усе працює, прибуток зростає, а спосіб життя не змінюється, тому що ти не можеш відпочивати на двох островах одночасно.

Є люди, які, освоївшись, знаходять собі тією чи іншою мірою суспільно корисні заняття. Вони фінансують футбольні клуби або музеї, колекціонують живопис. Ці люди перебувають у душевній рівновазі, оскільки знайшли собі мету, коли хочете, сенс тієї частини життя, яка в них залишилася. І слава Богу, що знайшли.

Ті, хто мети знайти не міг, ідуть у владу. Часто по приколу. Типу чим я там ще не керував?

Цікаво, а чи не надто це затратно для держави – призначати на відповідальні посади людей, котрим просто хочеться чимось заповнити вільний час? І чи можна по приколу провести у країні реформи? А від безділля забезпечити зростання пенсій?

Як на мене, присутність саме цієї категорії громадян у різнокольоровій владі і є свідченням деградації власне держави. Ці розумні, верткі, у міру або понад міру цинічні люди – набагато небезпечніші, ніж штамповані дурні. Дурня, зрештою, можна замінити, а таку людину без її згоди — ні.

Сформована за останній місяць різношерста братія навряд чи буде командою — надто вже різний у її членів освітній і майновий рівні. Занадто різні в них запити й повадки. Ну то що, пропало все? Чи з погляду опозиції — не все пропало?

І так, і ні. Нехай це багатьом здається утопією чи романтизмом, але факт: облаштування державної машини повинне стати головним завданням однієї єдиної людини — президента.

Засобом для вирішення цього завдання має стати програма підготовки державних службовців високого рівня, які б відповідали розумінню завдань, що стоять перед країною у ХХІ столітті.

При цьому не йдеться про «чиказьких хлопчиків». Як свідчить досвід, нічого не розуміючи в країні перебування, вони ламаються після розмови з головою райадміністрації і в сльозах тікають додому.

Ідеться про наших громадян, які довели свою здатність керувати хоч трьома людьми, яких потрібно навчати, і якщо потрібно – то не в нашій країні. Які для того, щоб потрапити у владу, не повинні бігати по виборчих дільницях, забезпечуючи явку, і не повинні, з іншого боку, гарувати роками на олігарха чи подавати йому каву — були й такі. У них має бути помірна фінансова мотивація — значно більша, ніж у середнього бізнесмена, але трохи менша, ніж у топів великих компаній.

І в них має бути бажання керувати проектами, які забезпечують розвиток держави, а не тільки отримання прибутку. Тому що саме розвиток (або реконструкція, модернізація — залежно від завдань, які стоять перед державою) є критерієм ефективності державного апарату і саме він приведе до зниження збитковості держави та зростання її капіталізації.

Конкретно: треба виділити це завдання в окремий проект, скинутися на який можуть і олігархи (у тому числі й олігархи-держслужбовці). Треба зробити з Академії держуправління справді елітну установу, куди не брати розбалуваних дітей-ледарів або секретарок райадміністрацій.

Треба готувати фахівців за галузевою ознакою — для ПЕК, промисловості, сільського господарства, освіти, культури. Треба привозити читати лекції фахівців світового рівня у сфері управління. І щоб англійську мову знали як свою рідну!

І, зрозуміло, доведеться знову змінити принципи формування влади, припинивши кадрові революції знизу догори при кожному народному волевиявленні, а залишати цілим і неушкодженим апарат, який, звісно, має бути безпартійним як формально, так і по суті своїй.

Усіх куплять? Платити їм справді треба багато, хоча й не безмежно. Ну й садити, звісно, якщо братимуть хабарі.

Олігархи переманять? Не без того, когось переманять, тому треба людей готувати із запасом. А з олігархами роботу провести відповідну.

Звідки гроші? Для першого набору їх треба не так багато.

Замовником цього процесу не можуть бути політичні партії, які за природою своєю орієнтовані на вибори. Замовником цього може бути тільки президент, оскільки саме йому як главі держави потрібна ефективна державна машина, а не конгломерат корпоративних механізмів.

Сильна державна влада не може базуватися на основі відкритої або закритої домовленості кланів, принаймні в наших умовах. У нас, як свідчить досвід, багато кланів неспроможні домовлятися.

Влада не може базуватися на ідеї розкрадання, принаймні в наших умовах, тому що красти залишилося не так багато, та й крадійство в бідній країні — процес кінцевий. І сенсу, як з’ясувалося, немає — красти, щоб забезпечити собі такий матеріальний статок, аби не займатися бізнесом, а потім від безділля піти у владу.

Усім зрозуміло, що нинішня конфігурація влади недовговічна. Не в сенсі відставки уряду, а в сенсі постійних змін всередині неї, які неминучі, незважаючи на коаліційні квоти. Але якщо ми хочемо через два-три роки почати вводити у владу фахових управлінців — починати треба сьогодні. Ні, вчора.