Бумеранг

Років двадцять тому, коли в Радянському Союзі була в розпалі кампанія з «викриття історичних міфів», студенти жартували: «Велика жовтнева соціалістична революція — чотири слова, й усе брехня. Ніяка це не революція. Не соціалістична. Не велика. І навіть не жовтнева — відбулася ж у листопаді». СРСР і КПРС давно навічно спочили, а звичка політиків жонглювати словами, надаючи їм найчастіше прямо протилежного змісту, залишилася. І не просто залишилася. Схоже, ми переживаємо період нового загострення застарілої хвороби.

Нелінійна логіка

Коли український президент попередив соратників, що «Балога — це я», а за кілька днів назвав працівників свого секретаріату (із Віктором Івановичем на чолі) сантехніками, багато хто списав це на неуважність і забудькуватість гаранта. Коли «сантехніки» обвинуватили Юлію Тимошенко в державній зраді, а наступного дня Віктор Ющенко зажадав від прем’єра терміново перервати відпустку й з’явитися на засідання Ради національної безпеки та оборони, стало ясно, що річ не в поганій пам’яті. Мені особисто складно уявити, щоб Ріхарда Зорге — відразу після викриття — запросили на засідання японського генерального штабу. І обурювалися б тим, що він не прийшов. Минулої середи Ющенко заявив, що у Верховній Раді стався конституційний переворот. І відразу зажадав від «путчистів»... підписати угоду про створення нової коаліції. До такого методу боротьби із заколотами ще ніхто не додумувався. Вже на що м’якою
людиною був Сальвадор Альєнде, а у вирішальний момент таки взяв у руки автомат. Ні, щоб запропонувати Августо Піночету «оформити все офіційно». Здається, ми справді маємо справу з якоюсь особливою логікою, не доступною простим смертним, які не носять у кишені партквиток «Єдиного центру».

Звертаючись до народу зі сходів своєї адміністрації, Віктор Ющенко намагався видаватися рішучим і непохитним. Образ вольового національного лідера диктував жорстку лексику й карбовані фрази. Про змову, зраду й неминуче покарання. Аби підкреслити марність зусиль опонентів, президент пообіцяв заветувати всі ухвалені новою більшістю закони. Як антидержавні, антиукраїнські та антиконституційні. Щоправда, якщо вже взяти Основний Закон за орієнтир, треба визнати, що висновок про неконституційність закону в Україні має право робити тільки Конституційний суд. А не президент чи прем’єр. Та й стосовно двох документів, ухвалених цього тижня Верховної Радою, Ющенко вже використовував право вето. І депутати якраз його перебороли. Мало того, в БЮТ із Партією регіонів голосів вистачить, щоб перебороти ймовірне вето й на решту п’ять законів, які, на думку Віктора Андрійовича, змінюють баланс влади в країні.

Не беруся судити, наскільки антидержавним і антиукраїнським був увесь пакет. Спробуємо визначитися з конституційністю. Перше запитання: чи може суперечити Основному Закону норма, яка дослівно повторює статтю Конституції? Скажімо, поправка до Закону «Про прокуратуру», ухвалена депутатами в четвер, не містить нічого, крім першого речення статті 122 Конституції («Прокуратуру України очолює Генеральний прокурор України, якого призначає на посаду і звільняє з посади за згодою Верховної Ради України Президент України»). Тим часом Інтернет забитий повідомленнями, що БЮТ і ПР «відібрали в президента прокуратуру». Чи можна відібрати те, що й так йому не належало?

Далі — більше. Чи може суперечити Основному Закону ВИЛУЧЕННЯ окремих норм із документа, в конституційності якого сам президент не сумнівається? Але ж більшість поправок до Закону «Про Кабінет міністрів», ухвалених у вівторок, сформульовано саме так. Якщо не виникають нові норми, то про яке порушення може йтися? Тим, хто сумнівається, нагадаю, що Конституція в Україні — прямої дії, й відсутність у профільному законі опису якихось процедур просто означає, що діють приписи Конституції. Чи відповідає Основний Закон самому собі — запитання тим більше риторичне. У рамках формальної логіки, зрозуміло.

Обмін люб’язностями

У цьому, загалом, і полягає секрет роздратованості Банкової. Президента справді позбавляють повноважень. Але не тих, що передбачені Конституцією. Вилучених бютівцями та регіоналами норм в Основному Законі насправді немає. Ні обов’язку виконувати рішення президента й РНБОУ, ні потреби погоджувати з гарантом подання на звільнення міністрів оборони та іноземних справ, ні участі в роботі уряду президентових уповноважених. І вже тим більше зобов’язання надавати на першу вимогу стенограми засідань Кабміну. Все це включили в закон на наполегливе прохання Банкової під час «медового місяця» другої помаранчевої коаліції. Юлія Тимошенко й тоді давала зрозуміти, що не дуже цьому рада. Але погодилася заради компромісу. Тепер, як справжня хазяйка свого слова, забирає його назад. Прикро? Можливо. Подвійні стандарти? Очевидно... Але до чого тут Конституція?

За подолання президентського вето на Закон «Про організацію і порядок діяльності Верховної Ради» голосували не тільки бютівці, самбісти й регіонали. Кнопки натиснули навіть литвинівці, які в усіх інших питаннях дотримувалися дружнього президентові нейтралітету. Власне, на Банковій іще недавно самі обурювалися відсутністю закону про регламент Верховної Ради. Та, певне, надто великою виявилася спокуса «підвісити» парламент із допомогою вето. Результат — безпрецедентна консолідація депутатського корпусу, невдоволеного втручанням СП у його «внутрішні справи».

Іронія долі — якраз напередодні Ющенко обурювався спробами депутатів утрутитися «у сферу діяльності інших гілок влади». Із допомогою закону про тимчасові слідчі комісії. Цей закон став справжнім рекордсменом за кількістю президентських вето — і за Кучми, і за Ющенка. Причому аргументація обох гарантів була на подив схожою. Мабуть, з людьми, які переселяються на Банкову, відбуваються разючі внутрішні зміни. Віктор Каспрук навіть пригадав із цього приводу фразу Жванецького, що «зло — це добро, яке прийшло до влади».

Нестор Шуфрич не зміг відмовити собі в задоволенні нагадати колегам, як нинішній глава держави, коли був депутатом, сам умовляв його проголосувати за цей закон, оскільки «він потрібен Україні». Марина Ставнійчук, яка мусила відбиватися на парламентській трибуні за свого шефа, намагалася переконати депутатів, що президент не проти закону, а просто хоче скоригувати окремі його статті. Та хіба могла вона змагатися із В’ячеславом Кириленком, котрий перед цим відверто зізнався: найбільше в цьому законі Банкову лякає не порушення прав громадян, а можливість почати процедуру імпічменту!

Привид імпічменту прихильники президента побачили й у змінах до закону про Конституційний суд. Хоча цій процедурі було присвячено тільки дві поправки — які встановлюють ТЕРМІНИ розгляду питання судом. А більшість новацій стосувалася зовсім іншої проблеми — запровадженої Віктором Ющенком практики багаторазово оскаржувати рішення Кабміну. Показово, що публічно захищати таке вільне поводження з духом і буквою Конституції не зважився жоден із незалежних експертів. Навіть ті, хто відверто симпатизує президентові.

На ті самі граблі

Надихнувшись голосуваннями 2 вересня, новоспечений віце-спікер Микола Томенко наступного дня заявив з трибуни: БЮТ і ПР захистили національні інтереси, демократію та парламентаризм. І заразом зруйнували підступні плани з перетворення України — ні багато ні мало — на «таку собі монархію». Щоправда, вітчизняні «тираноборці» мало схожі на безгрішних прихильників ідей Монтеск’є. І в боротьбі за демократію цілком можуть наламати чимало дров.

Непокоять передусім новації, що стосуються процедури кадрових призначень. У закон про Кабмін, наприклад, пропонують повернути норму про те, що в разі, якщо президент відмовляється вносити погоджену більшістю кандидатуру прем’єра, коаліція може зробити це сама. Якщо парламент не затверджує на посаді голови СБУ претендента, запропонованого президентом, виконувача обов’язків призначає сама Верховна Рада. А якщо президент не затверджує кандидата на посаду глави місцевої держ-
адміністрації, запропонованого прем’єром, виконувача обов’язків призначає Кабмін.

По-людськи можна пояснити обурення депутатів спробами президента привласнити собі право — під добропристойним приводом — відхиляти несимпатичну йому кандидатуру на посаду прем’єра. Якщо в Конституції написано «вносить», це аж ніяк не означає «може вносити». Але Конституція не передбачає й механізму затвердження глави уряду в обхід президента. Не можна з порушеннями закону боротися із допомогою «симетричного» порушення.

Зрозуміле бажання парламентарів надалі не допускати повторення ситуації з Валентином Наливайченком, який у статусі в.о. голови СБУ ходить уже майже два роки (з грудня 2006-го, коли функції керівника відомства поклав на нього Ігор Дріжчаний), хоча за законом виконувати обов’язки можна не більше двох місяців. Але якщо буде затверджено запропоновану тимошенківцями процедуру, президентові взагалі немає сенсу вносити свою кандидатуру — депутатам завжди буде зручніше завалити претендента «з боку», щоб призначити «свого» в.о.

Андрій Портнов, пояснюючи логіку новацій, посилався на практику застосування деяких законів самим президентом. Мовляв, щоб не погоджувати кандидатури губернаторів із Кабміном, Віктор Ющенко просто садить в областях виконувачів обов’язків — посилаючись на те, що уряд має право ТІЛЬКИ пропонувати, а призначає в будь-якому випадку президент. Але в Конституції, нагадує Портнов, ідеться про те, що голову СБУ призначає Рада, а президент УСЬОГО ЛИШЕ представляє кандидата. Виходить, за аналогією, в.о. мають затверджувати депутати. Логіка в цьому, звичайно, є. Якби бютівці публічно не називали дії Ющенка «неконституційними». І не пропонували — вже в іншому законопроекті, схваленому минулого тижня, — передати право призначати виконувачів обов’язків губернатора Кабміну. Тільки тому, що Кабмін — їхній, рідний, а президент налаштований вороже?

Саме тому й не віриться у щирість боротьби нинішніх депутатів за демократію. Не можна бути принциповим і при цьо-
му керуватися рузвельтівським принципом «сучий син, але наш сучий син». До того ж практика показує, що така тактика в кінцевому підсумку є неефективною. Перевірено президентом. Свого часу він теж спробував «всього лише ледь-ледь» вийти за рамки правового поля, щоб змінити баланс сил на свою користь. І перегнув палицю. Цілей своїх у результаті не досяг. А порушення законів і Конституції тепер бумерангом б’ють по його власних позиціях.

Тільки урок, схоже, нічого не навчив.

Інакше навіщо так тягнуться до політичного бумеранга Тимошенко з Януковичем?