Бранці власних фобій

«Я не депутат, можу і врізати!». Ця фраза, сказана мером міста Селідове (Донецька область) Віктором Ремізовим журналістам телеканалу «Капрі», зробила його популярним персонажем Інтернету. Не будемо читати мораль про правила поведінки і зайвий раз нагадувати, що в інших країнах, на які в нас зазвичай рівняються, такий інцидент коштував би політичної кар’єри будь-якому публічному діячеві. Розумні люди і так усе це знають, а Віктор Володимирович напевне навіть не зрозуміє, про що йдеться і що він такого зробив. Скажемо тільки, що Олег Іванович Калашников, мабуть, дуже ображений таким невір’ям у бійцівські таланти депутатів.

Пан Ремізов, зазначимо, навіть не за себе клопотав, а грудьми захищав від журналістів кандидата в народні депутати Олександра Васильєва, який посоромився «врізати» і який інтелігентно перед цим сказав докучливим папараці: «Чуєш, забери цю камеру звідси! А то я її викину отуди!».

Цей епізод - черговий серед багатьох - знову змушує задуматися над нерозв’язною загадкою: тож чому вони, народні наші обранці донецької вичинки, такі дикі? Чому лише вигляд людини з камерою, фотоапаратом чи диктофоном змушує їх лютитися, нервувати і демонструвати дивовижні зразки «трамвайного» хамства? Адже скажи жителю європейської країни «кандидат не хоче бачити пресу на своїй зустрічі з виборцями», то той, бідолаха, мозок собі зламає, намагаючись зрозуміти, як таке взагалі може бути.

Хоч би як хотілося догодити собі та своїм донецьким колегам, визнаємо: річ не в тім, що мерів і депутатів допекли гострими репортажами і мордують сенсаційними розслідуваннями. Це поки що в донецькому інформаційному просторі, на жаль, явища досить рідкісні.

Втім, перший крок на цьому шляху зроблено: місцеві журналісти стали незручними через те, що добровільно відмовилися пригладжувати й ретушувати висловлювання та дії офіційних осіб. Як з’ясувалося, для того щоб показати сутність тутешньої «еліти», цього цілком достатньо. На описаній на початку статті зустрічі з виборцями кандидата О.Васильєва відбувся ще один дуже показовий епізод, незаслужено обділений увагою громадськості.

Виправимо цей недогляд: там був присутній і депутат Донецької обласної ради Василь Гончаренко. «Як же так вийшло, що державні гроші слугують одній конкретній партії?» - поцікавилися в нього працівники мас-медіа. У дужках зазначимо, що за мірками донбаської глибинки це дуже сміливе запитання, майже на межі фолу. «Пояснюю, - анітрохи не зніяковів Гончаренко. - Президент - від Партії регіонів? У Верховній Раді більшість - від Партії регіонів? Уряд - від Партії регіонів? Уряд заробляє гроші, і що, повинні віддати комусь? Вони - законно у влади, і вони заробили гроші, це ж просто»…

Авжеж просто. Простіше нікуди. Жодні будь-які іронічні чи, навпаки, лояльні коментарі не зіпсують враження від цього шедевра політичної та державної думки. І свобода переказати це своїм глядачам, читачам і слухачам - єдино необхідна для об’єктивного інформування суспільства свобода слова. У суворій відповідності до заповітів Петра Першого, який звелів панам сенаторам (за іншою версією - боярам) у Думі говорити не по писаному, а своїми словами, «дабы дурь каждого видна была».

…Нардеп Ярослав Сухий у спілкуванні з учасниками руху «Чесно» заявив, що кримінальну відповідальність за наклеп відродили для того, щоб «ви не писали фігню» («УП»). Від імені колег, користуючись вдалою нагодою, відповім: у більшості випадків ми не пишемо «фігню», ми її ретранслюємо.

Але навіть такий звичайний переказ побаченого й почутого - базова, чорнова робота будь-якого журналіста - викликає напад неконтрольованої агресії. Занадто багато непривабливої правди розкривається невигадливою репортерською роботою (але ж в арсеналі працівників медіа є ще такі потужні інструменти, як аналіз та інтерпретація подій!). Одна фотографія або відеозапис місцевого чиновника, який у робочий час зустрічає хлібом-сіллю кандидата в депутати, наприклад, викриває цього чиновника у порушенні закону про вибори. Бо закон прямо забороняє посадовим особам органів влади брати участь у передвиборній агітації. І не те щоб чиновники дуже боялися правди - це в себе, у рідному Донбасі, боятися? Та все одно реагують нервово і бризкають слиною, побачивши репортерів там, де, на думку керівництва, робити «писакам» нічого.

Чому так? «Це ж просто». У Донецькій області, яка дала Україні безліч державних діячів, котрі формують нині тренди політичної культури, журналіст, з погляду представника влади, вважається обслуговуючим персоналом. Головний обов’язок журналіста - тішити марнославство небожителя, зображати його таким, яким він не є, але яким бачить себе у мріях: розумним, патріотичним, кваліфікованим улюбленцем народу. Заплющувати очі на помилки й оспівувати досягнення, реальні чи уявні.

«Я ль на свете всех милее?» - запитує мер-депутат-губернатор, розгортаючи свіжий випуск місцевої газети. І правильною відповіддю в його розумінні буде багатоголосе «та-а-а-к!» з кожної сторінки, крім останньої, де гороскоп і кросворд. Коли цього не відбувається, в нього трапляється когнітивний дисонанс. Тоді мозок міцного господарника дає збій, і назовні виповзають могутні інстинкти хазяйновитого здорованя.

Трагічна доля Ігоря Александрова мало що змінила. Поневіряння інших, хто намагався вийти за рамки славослів’я, - теж. Закрита після купівлі холдингом Ахметова газета «Салон Дона и Баса», скажімо, була першою і тривалий час єдиною, хто перейняв західний формат новинних заміток і почав доповнювати офіційні заяви альтернативними коментарями й думками. Як на ті часи, це було вкрай незвичайно, навіть можна сказати, зухвало. На жаль, їм не судилося стати вісниками нової моди, бо нових хазяїв Донбасу більше влаштовувала стара модель «засобів масової інформації та пропаганди»…

Хоч як дивно, але найкраще зі свободою слова в Донецькій області було тоді, коли Партія регіонів була в опозиції. Настала тоді свого роду «відлига».

Але швидко скінчилася. Про що можна судити з різної реакції на однакові епізоди. У березні 2008-го мер Слов’янська Валентин Рибачук дуже нервово відреагував на критику на свою адресу з боку місцевого телеканалу «САТ-Плюс». Журналістам, які порівняли вартість ремонту міської Алеї Слави та витрат на обслуговування особистого джипа градоначальника (джип переміг із розгромним рахунком), висунули позов на 100 тис. грн. за заподіяння моральної шкоди. Щоб іншим не кортіло. Тоді, що показово, мера зупинили старші товариші, обласна організація ПР публічно піддала його осуду.

Олександрові Васильєву та його запопадливому захисникові Віктору Ремізову партія не сказала ні-чо-го. Очевидно, це треба розцінювати як мовчазну згоду, визнання того факту, що поведінка нардепа і мера цілком відповідає прокресленій по новому вектору генеральній лінії.

Новий вектор передбачає, на жаль, конфронтацію з мас-медіа. Розподіл на «своїх» і «ворожих» - такі дефініції поширені серед партійних функціонерів у Донбасі. І це не метафора, це цитата. До другої категорії потрапляють ті, кого цікавлять не тільки парадні прес-релізи, а й щось інше. Ті, хто приходить із запитаннями не за сценарієм і вимагає відповіді не з папірця.

Анатолій Близнюк за часів свого губернаторства в Донецької області бачив корінь зла в тому, що журналісти не хочуть помічати й висвітлювати «позитив» у роботі влади. Його наступник Андрій Шишацький якось признався, що персональні тренери з Москви, відпрацьовуючи з ним методику публічних виступів, навчали його сприймати «неформатних» кореспондентів як спеціально вишколених агентів чи то Держдепу, чи то Моссаду, чи то масонів.

Простіші керівники не можуть собі дозволити персональних «коучів», тому змушені самостійно вигадувати собі фобії. Але вони справляються. Це призводить до того, що людину з блокнотом зустрічають насторожені погляди через бруствер. Диспозиція, м’яко кажучи, не налаштовує на продуктивний діалог. Цих нещасних людей, які залякали самих себе інфернальним образом Журналіста, можна було б пожаліти, якби вони від страху не рвалися закручувати гайки, приховувати інформацію, зачищати й нагинати.

Свіжий приклад: 19 вересня в Маріуполі на репортера Миколу Рябченка, котрий працював на місці ДТП, напали невідомі, вимагаючи припинити зйомку. На аргументи кореспондента, що він усе ж таки на роботі, має право, відповіли по-донецькому невигадливо - хуком…